Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна премія · “99 % того, що нас оточує, ще не названо і ще не осмислено людьми”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

«Поети — це духовні місіонери»… Діалог Ігоря Гирича з Юрієм Буряком

Слово Просвіти, №50 за 2013 рік

Кілька слів про учасників діалогу. Ігор ГИРИЧ — київський історик і журналіст. Головний редактор журналу “Пам’ятки України”. Фахівець із проблем історії культури та політичної думки. Член-кореспондент УВАН (США, з 1998), дійсний член НТШ (2005). Юрій БУРЯК — поет, перекладач, культуролог і видавець. Член НСПУ. Лауреат премій ім. П. Усенка, Б. Нечерди, Дм. Нитченка, Є. Плужника, В. Сосюри та І. Огієнка. Засновник і головний редактор альманаху “Хроніка–2000” і серій книжкових пам’яток “Ad fontes”, “Українські пропілеї”. Номінований на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка за книгу поезій “Амальгама” (2012 р., в-во “Українські пропілеї”, м. Київ). І. Гирич: Радянське літературознавство вводило таке поняття, як громадянська лірика. У Вас є різна лірика, є любовна, але дуже багато віршів громадянського звучання. І в цьому питанні, на мою думку, Ви дуже подібні до Тараса Григоровича Шевченка, який своєю громадянською лірикою справив величезний вплив на українське суспільство. Яким чином Ви самі відчуваєте власний месидж до українського народу? Як своїми творами хотіли б змінити сучасне буття українського суспільства? Ю. Буряк: Приймаю Ваш посил за винятком того, що постать Шевченка й особа поета доби пізнього середньовіччя, як я називав себе замолоду, величини нерівновеликі. Передовсім розумію, наскільки самовпевнено було б порівнювати себе з Шевченком. Шевченко — геній, я таким не є. Поезія Шевченка переживе століття; моїй навряд чи світить така ж доля. Але, по суті, Шевченко, як ніхто, спричинився до постання громадської людини чи політичного українця, спричинився до його формування. Хоча термінологічно “політичний українець” — це нібито з іншого лексикону: М. Міхновського чи В. Липинського, принаймні не раніше М. Драгоманова. Т. Шевченко захопив добу романтизму, згадайте його “Гайдамаки”, і на байронічній хвилі, скориставшись досвідом польських хлопоманів, своїх попередників, сучасників І. Котляревського і М. Гоголя, увійшов у якісь інші шари духовної стратосфери. Він заклав такий потужний духовний заряд, що став фактично де-юре батьком модерної політичної нації. Звичайно, доба Шевченка надається до паралелей із добою хрущовської відлиги, ознаками національного ренесансу з появою шістдесятництва, брежнєвською стагнацією, андроповським “загвинчуванням гайок”, горбачовською “перестройкою”, розвалом імперії; із тими процесами, які Кобзар передбачав у “Кавказі” й “Неофітах”: постанням незалежної України — “а буде син, і буде мати, І будуть люде на земB лі…”, яку провіденційно передрікав великий поет. Згадаймо, доба Шевченка — це майже півстоліття як поруйнували рештки української автономії. Народ перетворили на рабів, національна свідомість живиться давнішими спогадами, легендами, історичними працями. Це лише деякі штрихи тієї епохи. Та доба, в яку нам випало жити, — це чверть століття як фізично винищено 90 % української інтелігенції; як вишкрябано зі скрижалів історії імена найдостойніших; як винародовлено на одну третину українське селянство, представником якого і був Шевченко. Отже, об’єктивно, перед поетами поставали ті самі завдання: і перед Шевченком, і перед поетами доби, в яку нам довелося жити; завдання, які так гостро усвідомлював Шевченко та його соратники-однодумці: П. Куліш, М. Гулак, М. Костомаров. Що хотілося змінити? Двома словами: ставлення українця “совкового розливу” до історії свого народу, до його величної культури, стати врівень з іншими європейськими націями. Це лише кілька основних штрихів. І .Г.: Кажуть про те, що Шевченко був селянським поетом, що він насамперед апелював до селянства як квінтесенції тодішньої української нації, бо, власне, у місті як такого українського ставлення чи, скажімо, сентименту вже не було — міста були русифіковані. І Шевченко сподівався, що саме селянство зрозуміє його поезію і його можна буде переробити на верству тих політичних українців, про яких Ви кажете. Безумовно, кажучи про них, ми повинні брати термін “політичні українці” в лапки, бо Шевченко цього означення, напевно, не розумів, — це лексикон початку ХХ століття. Але можемо казати про те, що Шевченко як людина, котра це відчувала, котра на емоційному рівні цього хотіла — є творцем політичного українства. З другого боку, він розумів, що спочатку саме інтелігенція повинна його зрозуміти, і тому він звертався до селянства через інтелігенцію, яка мала стати таким рупором Шевченка для села. На мою думку, Ви у своїй поезії не апелюєте до села, а звертаєтеся скоріше до міського мешканця. Поет Юрій Буряк — інтелектуал, який, можливо, незрозумілий широкому загалу. І у зв’язку з цим цікаво, як Ви усвідомлюєте місію українського поета нині, якщо рівняти часи Шевченка і теперішні? Ю.Б.: За цей час — величезний історичний відтинок у 200 років — багато селян перекочувало до міст. Та й сам Шевченко великою мірою був продуктом впливу тодішніх культурних мегаполісів: Петербурга, Вільна, Києва. Селюк, який оволодів не лише вершинами малярства, ай мовою метрополії на рівні майже класичному. Йому були доступні Ермітаж, Лувр, Петергоф, Печерськ, Почаїв. Це не Олексій Кольцов, Сергій Єсенін чи Роберт Бернс. Діапазон Шевченка значно ширший. Моє бачення таке: в епіцентрі стоїть людина села, а далі — кола розходяться. Але найсуттєвіша складова — це серцевина: селянська сутність, яка єднає нас із пракорінням; це те, що сформувалося там, у горні народотворення. Місія поета. Поети — духовні місіонери, їхня місія — нагадувати людям про те, що вони — люди, а не порожні ємності, які заповнюються всіляким мотлохом, незалежно від їхньої волі. І. Г.: Велич Шевченка в тому, що він звертався і до інтелектуала, і до звичайної людини. Він був усім зрозумілий: і людям із вищою освітою, і тим, котрі освіти зовсім не мали. Він міг промовити кожному, і кожний бачив приблизно те саме, незалежно від рівня розвитку. Ваша поезія не така доступна широкому загалу. Чи не вважаєте себе поетом тільки для розумних людей чи поетом елітарним? Чи повинні люди, які читають таких поетів, рости над собою, тягнутися до чогось вищого? Ваші думки з приводу поетів для широких мас і поетів елітарних. Ю. Б.: Коли Шевченко переспівував “Псалми” Давида, викладав у притчовій формі ранню історію християнства, займався геополітикою, обстоював рівноправність мов фіна, тунгуса, поляка, чеченця, казаха чи українця, чекав на “апостолів правди і науки” — чи не було це виявом саме інтелектуальної якості національного генія? На мою думку, обрані — це ті, хто опиняється найпершим біля Вчителя. Обраними були апостоли, але увірували мільйони. Слово “еліта” дуже спрофановане в нашому соціумі. Придивіться хоча б до так званої політичної еліти або артистичної. Там знайдете чимало почвар, які не відповідають значенню цього слова. Та й серед письменників чимало “унікумів”. Щодо розумних людей. Взагалі, я думаю про велике братство, незалежно від національної належності, братство розумних людей чи націю розумних людей, друга якість яких — це гідність, третя — це людяність у безлічі своїх виявів, себто — присутність у людині серця. І .Г.: Ви народилися в індустріальному регіоні. Побутує думка, що поезія — це твори людини з села. Українська поезія була переважно сільською. Ви — поет-урбаніст і Вам таланить передати саме красу міста, українського середовища. З другого боку, Ви наділені чудовим відчуттям природи: вмієте поєднувати замилування чи красу природи села й міста. Як у Вас так органічно уживається поет-урбаніст і поет, оспівувач селянської краси? Чи не заважає? Ю. Б.: Я людина не міста, а передмістя величезного залізничного вузла, де було чимало заводів: паровозоремонтних, депо, силікатних, м’ясокомбінат… Мій батько часто повторював: “Ми люди, які вийшли із села, але не дійшли до міста”. Це був великий масив людей, які прийшли “із села” іще володіли мовою, пам’ятали традиції, пісні. Особливо, коли напивалися, співали українських пісень. Але їхні діти вже за приписами тієї держави, в якій ми тоді жили, — великої імперії, навчалися в російських школах. Причому ці школи ще до війни були українськими, але поступово, в міру того, як поширювалася ця зараза (радянська ідеологія), русифікувалися, і вже переважна більшість дітей втрачала зв’язок із корінням, із культурою. Власне, рідну культуру вивчали з підручників української мови та літератури — це одна з усіх дисциплін, які подавалися в російськомовній школі. Тому ця селянська стихія жила в тих людях, які були ровесниками мого батька, і в тих молодих людях, які приїздили із села і влаштовувалися на роботу. Над ними трохи підсміювалися, називали презирливими прізвиськами, у такий спосіб виказуючи своє ставлення до того, чого вони не розуміли. І для мене місто, як людини з передмістя великого міста над Дніпром, розташованого на трьох пагорбах, можна порівняти з приїздом у велику столицю. Коли ми їхали в “город”, то їхали маршрутами трамваю повз болота, озера, повз робітничі райони, і приїздили в розкішні інтер’єри з особливою архітектурою, на якій я ще тоді не розумівся. Це згодом почав відрізняти кожен будинок і міг майже з точністю до десятиліття визначити, коли його побудували. Досвід приходив через досить болючі процеси, через комплекси або, як каже мій знайомий, через “люмпенські стереотипи”, яких треба було позбуватися для того, щоб якось доростати до розуміння урбаніки в її вищих виявах. Щодо села. Село — первинне. Все це в мені поєдналося, не витіснилося. І. Г.: Ви згадали про архітектуру. Знаю, що Ви — поціновувач архітектури. Ви — модерніст у своїй поезії, тому, можливо, й любите і модерн в архітектурі, музиці, живописі. У колі Ваших товаришів чимало модерністів, які цінують Ваш мистецький смак. Що найбільше цінуєте в мистецтві? Які напрями цікавлять, можливо, це не лише модерн? І з огляду на це, як би визначили свій стиль у поезописанні? Ю. Б.: У мистецтві, там, де я на чомусь розуміюся, завжди приваблював відхід від канонів. Бо канони з часом набувають якогось відтінку й нальоту зужитості. Тоді як кожна новація дає свіжий приплив нової крові. Очевидно, це пов’язано, на біологічному рівні, з якимись рецепторами. Від цього я отримую велику естетичну насолоду. Але це стосується не лише часів модерну початку ХХ століття, хоча це суттєва складова моїх пошуків і величезний заряд натхнення й краси. І. Г.: Ви любите класику?.. Ю. Б.: Загалом усі періоди розвитку культури мали своїх представників, які виходили за канонічні форми або були надто широкодіапазонними, надто інструментально-віртуозно-досконалими, які володіли багатьма-багатьма інструментами. Це завжди мене приваблювало. Були такі поети, які вигадували форму. Причому видатні поети, твори яких, на щастя, дожили до наших часів. І треба тільки вслухатися в їхню мелодику й відчути той стрижень духовної енергії, який крізь них проходить. Це стосується і митців античності, та й не лише літератури, а всього, що надається до визначення “мистецтво”, починаючи від карбівки по металу й закінчуючи кам’яницями й відтворенням якихось звукомелодійних ладів і рядів. Це стосується і великої середньовічної візантійської церковнослов’янської стихії наших видатних духовників, творців богослужбових текстів, у яких звучать такі гімни світотвору, космосу, тому, чого ми, зациклені на наших буденних проблемах, не помічаємо, і часом легковажимо, не усвідомлюючи того, куди ми взагалі-то закинуті. І це величезне щастя усвідомлювати навіть те, що ми приречені на цю самотність у якомусь безмірі чогось, що досі ще не оприявнене й не назване своїм іменням. Це стосується і тих поетів, які тільки 20—30 років тому почали з’являтися на світло денне, але їхні твори існували 300—400 років тому, і так само, як митці новітнього часу, вони були будівничими нашої культури. Ясна річ, це і великий Тарас, і література ХІХ століття, ХХ-го з його геніями — поетами, які мені близькі. А це поети доби українського національного відродження. Навіть важко сказати, кому я більше віддаю перевагу —

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин