“Сьогодні украй необхідно звертатися до славної минувшини”. · 8 Абетка відомих імен · с. 8сторінка оригіналу ↗
Минуле і сьогодення. Уроки історії
Слово Просвіти, №50 за 2017 рік
Дмитро ЛОМАЧУК, кінорежисер, сценарист, лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, доктор культурології
Так склалося, що ми, звертаючи погляд на свою історію, знаходили переважно події сумні. Пам’ять наша міцно зафіксувала такі сторінки, як зруйнування золотоглавого Києва, битву під Берестечком, драматизм Полтавського бою, підступне нищення Січової Запорізької республіки, Емський указ і Валуєвський циркуляр про заборону української мови. А з недавніх історичних подій — муравйовські погроми, розстріляне Відродження, Голодомор тридцять третього, чорна наруга тридцять сьомого, чорнобильська трагедія. Називаючи важкі сторінки нашої історії, ми зовсім не хочемо закреслити те велике і світле, яке підносить наш народ до вершин цивілізації, визначає його заслуги перед людством. Адже на нашому славному історичному шляху були і могутня Київська держава Ярослава Мудрого, і перша демократична республіка в Європі — Запорізька Січ, і відчайдушний порив до свободи часів мудрого будівничого й політика, відданого ідеї української незалежності Івана Мазепи, великого у звершеннях, у любові до землі предків і трагічного у помилках своїх Богдана Хмельницького, грізного вояка, оборонця вольностей козачих Івана Сірка, творця першої української Конституції Пилипа Орлика. На превеликий жаль, історію українського козацтва не завжди сприймають правильно. Іще з часів Московської імперії, а згодом і Радянського Союзу офіційна пропаганда цілком свідомо і навмисно паплюжила або замовчувала роль українського козацтва в становленні державного мислення української нації і зводила усі відомості про нього до ганебних вчинків, які начебто носили бандитську мотивацію, а українська мова, мова козацької нації, взагалі багато років була або просто заборонена, або принижувалася. Завдяки радянській пропаганді, що мала на меті створити нову формацію — “совєцький народ”, ми стали людьми, силоміць вирваними з історичних процесів, і такими, що не маємо власної системи цінностей. Уявлення про майбутнє і зараз нав’язують та задають іззовні, зокрема розвинуті країни. Звідси виникає проблема створення власної національної ідеологічної концепції виховної та культурно-просвітницької роботи, яка б ґрунтувалася на українських історичних традиціях. Нас у часи тоталітаризму відлучали від історичних джерел, від правдивої історії, накидаючи лжеісторію, сконструйовану в Санкт-Петербурзі і в Москві, аби ми не могли розгледіти навіть свого завтрашнього, яке нам нав’язувалось як щось “спільне” і “навіки разом”. Сьогодні історичні джерела відкриті, тож украй необхідно звертатися до славної минувшини, привертаючи особливу увагу до його найкращих традицій в історії становлення України як незалежної держави. І в цьому визначну роль має грати документальне кіно. Саме документальне, оскільки воно створене на реальних подіях і опирається на достовірні й правдиві факти. Цю ідею втілює у життя протягом двох останніх років кіностудія Об’єднання кінематографістів “Кінологос” та Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (голова Павло Мовчан) за сприяння очільника партії “Патріот” Миколи Голомші. Проект має назву “Героїчне минуле: Від Святослава до Небесної сотні” і має на меті охопити героїчні сторінки історії боротьби, які значною мірою сприяли здобуттю сьогодні незалежності України. Дуже жаль, що цей надзвичайно важливий проект не знайшов державної підтримки. Наші звернення до різних владних інституцій завершувалися лише обіцянками та відписками. Але попри відверте ігнорування владою вкрай потрібного сьогодні проекту з патріотичного виховання молоді на прикладах героїчного минулого українського народу, ми все ж спромоглися створити фільми, які зацікавили глядачів Центрального телевізійного каналу та парламентського телеканалу “Рада”. Це нариси-портрети, в яких висвітлюються ключові події багатовікового українського героїзму, що його виявляли знакові історичні постаті нашого народу. Тут не тільки про наше ратне минуле, а передусім вічні уроки вибору мети, приклади боротьби за перспективу, особливо сьогодні, коли точиться битва не на життя, а на смерть, битва за саме існування Незалежної України. Підступного ворога не подолати самою лише зброєю, якщо державницька думка не оволодіє нацією і не сформується у монолітне переконання вищої вартості — незламний дух волелюбства, прагнення соборної незалежності, освяченої довгими віками постійної боротьби за місце під сонцем для окраденої ворогами матері-Вітчизни. Фільм перший: “Святослав”. Ще задовго до появи Запорізької Січі втіленням загальнона-
Святослав ціональної слави, здобутої у перемогах над нашими вічними ворогами, став великий князь Київський Святослав, який дав поштовх до боротьби за свою свободу. Нестор Літописець писав: “Він ходив на ворога зі стрімкістю барса; в походах не возив із собою ні казанів, ні обозів; харчувався кониною або м’ясом диких звірів, яке пік на вугіллі; не боявся ні холоду, ні непогоди; спав у походах без шатра під відкритим небом, підстеливши під себе кінський пітник, а під голову — сідло; якщо ж ішов на ворога, то ніколи не нападав на нього зненацька, а завжди заздалегідь попереджав: “Іду на ви!”. Його життєвий чин, його подвиги цементують нашу історичну пам’ять, пробуджують національні чесноти і гордість за наших пращурів. І це особливо актуально сьогодні, в часи наших чергових історичних випробувань. Його сміливістю, відвагою, лицарським духом і вмілістю захоплювалися навіть вороги... Грізне ім’я князя звучало багатьма мовами. Його вимовляли то з тривогою і ненавистю, то захоплено і з надією. Але ніколи байдуже. Князь Святослав був живим втіленням могутньої сили, яка рознесла вщент занепалу будівлю Хазарського каганату. Багато перемог Святослава над аварами, ясами і косогами… Він завоював суміжну землю з Хазарією — Джідан, увійшов у місто — фортецю Семендер. Але найвизначальнішим було знищення ним гнійника — Хазарського каганату, що безупинно спустошував своїми набігами наші землі, наводнюючи невільниками Візантію і все Середземномор’я… Та головний похід князя Святослава був направлений на Візантійську імперію. Цей похід повинен був захистити межі Київської держави від його останнього великого супротивника. Святослав усвідомлював це і йшов у бій з єдиною метою — повністю зруйнувати здатність імперської армії здійснювати походи на Київські землі. І це йому вдалося... Фільм другий: “Петро Сагайдачний”. Добою героїчних походів, що мали загальноєвропейське значення, назвали історики часи морських козацьких експедицій Петра Сагайдачного у ХVII столітті. Але Сагайдачний у нашій свідомості передовсім асоціюється з тим героєм, про якого співають у піснях і в думах і який “проміняв жінку на тютюн і люльку”. Адже відомо, що думка, як і слово, є першоджерелом світогляду. Спотворена думка,
Петро Сагайдачний як і спотворене слово, спотворюють світ і саму людину. І цю думку про недолугість українського Гетьмана нам багато років намагалися нав’язати “історики” й “пропагандисти”. І перетворили його зі звитяжця на такого собі гульвісу, а його гучні перемоги — на прогулянки “долиною широкою, гей!” Але найвичерпнішу характеристику Петру Сагайдачному склав польський мемуарист Якоб Собеський у латиномовній праці “Історія Хотинської війни”, що побачила світ у Гданську 1646 року: “Цей Петро Конашевич настільки підносився над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю суджень, надзвичайним дотепом у словах і ділах, що з усією справедливістю мусить бути зарахований для нащадків серед найвизначніших людей… Хоч скільки керував він запорозьким військом, усюди, вкритий славою своїх подвигів на суші й морі, він користувався незмінною ласкою фортуни… Він зробив своє ім’я пострахом для всієї Московщини… не менш прославили ім’я Конашевича й морські походи… Кілька зруйнованих визначних торговельних міст Європи і Азії, попалені околиці Константинополя, нарешті, рідкісна повороткість, виявлена ним у Хотинській війні… Саме з цього часу варто було б починати відлік українського морського флоту, прив’язавши дату святкування до одного з морських походів. Але чи знають про це можновладці!? Загалом це був чоловік великого духу… Обряд і релігію грецьку він оточив незвичайно гарячим культом”. Фільм третій: “Іван Виговський”. Єдиний український гетьман, що не підписав жодних статей, і єдиний, кого тричі козацька старшина підтверджувала на посаді гетьмана України. Після смерті Богдана Хмельницького Україна перебуває в страшній
Іван Виговський руїні. Перед козацькою старшиною постає вибір: хто зможе далі повести Україну самостійницьким державним курсом. Булаву вручають генеральному писарю Івану Виговському. Так він став гетьманом. Але самостійницький напрям політики Виговського не подобається московському цареві, який вважав, що козацька старшина повинна була просити в нього дозволу на вибори нового гетьмана. Виговський на козацькій раді зробив заяву, що не хоче зверхності над Україною й складає булаву, але йому її повертають. Гетьманування Виговського не дає спокою московському цареві. Він вирішує добитися зверхності над Україною шляхом розколу козацької старшини. На час гетьманства Виговського випала чорна смуга в долі України — військовий занепад і економічна скрута. Царські воєводи перетворили країну на свою провінцію. Тривалі внутрішні війни невдовзі переросли у спротив Москві. Іван Виговський розгромлює стотисячне московське військо під Конотопом. Перемога збентежила московський уряд. Історик С. Соловйов писав: “У жалобному вбранні вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву”. Ударити на Москву завадила вітчизняна опозиція, організована московськими наставниками. Починалася Руїна. Фільм четвертий: “Петро Дорошенко”. “Сонцем Руїни” він назвав український народ, який завжди високо цінував честь, звитягу і мудрість своїх героїв. Він
Петро Дорошенко став символом боротьби за єдність та окремішність своєї держави. На тлі Руїни, коли країну очолювали то слабкодухий Юрасик Хмельницький, то відверті кар’єристи Павло Тетеря та Іван Брюховецький (один із них називав Україну польською провінцією, а другий — московського царя її володарем) “цілість отчизни” та прагнення того, “щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебувала” були визначальними в його політиці. Він постійно наполягав: “Українські землі мають простягатися від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль”, бо саме туди сягало колись “князівство руське і ці кордони повинна теж осягнути козацька держава”. Його любили за ставлення до простого народу. Часто, скликаючи загальні ради, питав думку населення щодо важливих політичних рішень. Писав від власного імені та від імені всіх козаків, що вони “не бажають бути ні рабами, ні данниками, а хочуть залишатись вільними...” Після Івана Виговського немає трагічнішої постаті в українській історії XVII
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
