Незабутні · “Відчувалася потреба створення масової організації, яка б охопила тисячі людей”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ІІггоорр М МЕЕЛ ЛЬЬН НИ ИКК:: «Перший крок до громадянського суспільства»
Слово Просвіти, №50 за 2017 рік
7 травня 1989 року в приміщен" ні Будинку архітектора у Львові (Порохова вежа) відбулись уста" новчі збори Львівської крайової ор" ганізації “Народного Руху України за перебудову”. Для конспірації во" ни навіть називалися “зборами ін" телігенції”. Вели ці збори Рости" слав Братунь і Всеволод Іськів, який згодом очолив виконавчу структуру організації. Це сталося в результаті майже річної діяльності національно"демократичних сил краю, зокрема й Товариства укра" їнської мови ім. Т. Шевченка. На початку 1988 року в Україні вже діяли нечисленні організації, що постали на ґрунті українського національного відродження: Укра" їнський культурологічний клуб (Ки" їв), Товариство Лева (Львів), клуб “Рідне слово” (Полтава), Україн" ська асоціація незалежної творчої інтелігенції (Львів"Київ), поширю" вали самвидавчі часописи, прово" дили вечори поезії, дискусійні клу" би, неофіційні мистецькі заходи. Однак ця діяльність охоплювала невелику кількість активістів. Від" чувалася потреба створення масо" вої організації, яка б охопила тися" чі людей. Тоді вже мало вірилося в задек" ларовану згори “перестройку”, але магічно подіяв приклад польської “Солідарності”, перші спроби ство" рити незалежні масові громадські організації в балтійських країнах… Потрібно було зачепитись за кот" русь із тем, які тоді хвилювали лю" дей, а серед них були й екологічні проблеми, підсилені недавньою Чорнобильською катастрофою, і спроби викриття злочинів комуніс" тичного режиму, і питання про вижи" вання української мови та культури. Узимку 1988 року потрапило мені на очі коротеньке повідомлен" ня в популярній тоді “Літературній Україні” про те, що директор Інсти" туту мовознавства АН УРСР В. Ру" санівський запропонував створити “товариство шанувальників рідної мови”. Вирішив я підтримати ініціа" тиву академіка. Склав відповідного листа, зібрав під ним кількасот під" писів — і послав до редакції, наївно вірячи у те, що письменники з ака" деміками, спираючись на підтрим" ку трудящих, створять відповідну організацію. 14 квітня 1988 року “Літературна Україна” надрукувала мого листа разом з іншими матері" алами, які стосувалися проблеми української мови. Я склав коро" теньке звернення, додав до нього вирізки з “ЛУ” і розіслав до львів" ських газет, університету, Спілки письменників та інших громадських організацій, розраховуючи на під" тримку моєї ініціативи, але ніхто не поспішав із відповіддю. Письмен" ник Юрій Винничук порадив не че" кати на сторонню допомогу, а са" мому взятися за організацію това" риства, що й було здійснено протя" гом травня"червня 1988 року за до" помогою Львівського відділення Фонду культури (Еммануїл Мисько, Ростислав Братунь, Наталя Чавага, Орест Шейка). З чого починати? Потрібно бу" ло зробити установчі документи, спробував сформулювати їх сам, взявши за зразок Статут “Всесо" юзного добровольного общества борьбы за трезвость” — дуже мод" ної в ті часи організації, яка мала досить непоганий з юридичного боку статут. Спочатку все доводи" лося робити самому, бо дехто зі знайомих хоч і підтримував мене на словах, але не поспішав із прак" тичною допомогою, очікуючи, що в мене вийде з цієї, як вони думали, “авантюри”. Першою людиною, яка відгук" нулася на розіслані мною звернен" ня, була відповідальний секретар Львівського відділення Фонду куль" тури Наталя Чавага. Вона замовила зал у Будинку культури будівельни" ків для установчих зборів, познайо"
мила мене з Емануїлом Миськом і Ростиславом Братунем, які підтри" мали мене на засіданні правління Фонду культури, де я провів успіш" ну апробацію складеного мною проекту Статуту Товариства рідної мови ім. Тараса Шевченка. Потрібно було знайти солідну й шановану в місті людину на пост го" лови майбутнього товариства. Че" рез Володимира Олейка познайо" мився я з Романом Іваничуком, який без довгих церемоній погодився на мою пропозицію очолити організа" цію, яку ще треба було створити. Отже, наприкінці травня все бу" ло готове: установчі документи, майбутні вожді, оголошення, при" міщення, Іванка Крип’якевич пози" чила оригінальний портрет Шев" ченка для оформлення сцени. Бра" кувало лише майбутніх членів. Хоч я весь час посилався на якийсь іні" ціативний комітет, він складався з однієї особи, бо навіть Винничук, втягнувши мене в цю авантюру, сам відійшов від справи, зайняв" шись організацією театру “Не жу" рись!”. Люди радо брали запро" шення, обіцяли прийти, але ніхто не поспішав задекларувати свою підтримку, — мабуть, приглядали" ся до мене, не дуже довіряючи. Ли" ше десь на початку червня почали приєднуватись: Василь Репетило, Марія Базелюк, Богдан Вовк, Марія
Бабій, Ярослав Рибак, Олександра Бик та інші, в останній вечір приєд" налася група науковців Інституту суспільних наук: Ольга Кровицька, Євген Жеребецький, Ганна Войтів, Всеволод Іськів, Петро Мавко. І аж тоді я й сам повірив, що процес, як-то кажуть, пішов. Нарешті настав понеділок 13 червня 1988 року. Близько 4"ї го" дини пополудні підійшов до Будин" ку культури будівельників, що на вулиці Стефаника, щоби заздале" гідь підготувати сцену для запла" нованих установчих зборів. Дирек" тор закладу повідомила, що їй по" дзвонив секретар міськкому КПРС А. Мартинюк і заборонив проводи" ти збори. Я побіг у міськком, але “товаріща” Мартинюка вже там не застав, не з’являвся він у своєму кабінеті і до кінця дня, щоби уник" нути пояснення свого вчинку. Мені здається, що рішення Мартинюку продиктували згори, а він був лише виконавцем, а згодом уже його зробили “стрілочником”. Повернувшись десь о пів на сьо" му на вулицю Стефаника, я застав під зачиненою брамою Будинку культури кількасот обурених львів’ян. Хтось запропонував склас" ти телеграми з протестом на ім’я Горбачова, а також на адресу XIX партконференції та в редакцію “Лі" тературної України”… До речі, відпо"
віді на жодну з них ніхто так і не на" діслав, прийшли лише підтверджен" ня про отримання. Не пам’ятаю хто (здається, що Ярослав Путько чи Іван Макар), кинули заклик: усім піти до пам’ятника Іванові Франку і там провести наші збори. Усі погодили" ся. За якихось десять хвилин ми вже були під пам’ятником. А що далі? Всі дивляться на ме" не, а я не знаю, з чого починати, тай переляк починає потрохи закра" датись у душу, бо одна справа — відкривати збори в залі, інша — не" санкціонований мітинг, перший за багато десятків років. Та робити ні" чого: “Назвався грибом — лізь у борщ!”. Уже добре не пам’ятаю всього, що тоді говорив, бо дикто" фон з’явився у руках Михайла Го" риня вже пізніше. Здається, спо" чатку постарався заспокоїти лю" дей і закликав до організованості й порядку, бо деякі відчайдухи вже були готові йти бити вікна до міськ" кому партії. Потім усе пішло легко, надавав слово виступаючим, читав проекти статуту та ухвал, словом, усе — як на звичайних зборах. Хоча через деякий час з’явило" ся кілька міліціонерів, заклацали фотоапарати, став відчувати на собі об’єктиви відеокамер. Знову за" крався сумнів, чи доведеться мені сьогодні ночувати вдома чи, може, десь у казенному місці? Декотрі з людей почали відходити від пам’ят" ника й прогулюватись на безпечній відстані, вдаючи, що не мають сто" сунку до цієї події, тим паче, що сла" бенький дощик давав можливість з чистою совістю залишити збори. Але водночас надходили нові люди. Тож загальна кількість присутніх уже перевищувала тисячу осіб. Постараюся назвати всіх, хто виступав тоді на мітингу: Ярослав Путько, Василь Репетило, Роман Крип’якевич, Павло Шеремета, Єв" ген Гринів, Михайло Горинь, Ірина Калинець, Іван Макар, Віталій Про" цюк, Марія Бабій, Анатолій Косин" чук, Назар Новосад, Наталя Дідчук, Ганна Іваницька, Юрій Волощак… Говорили не лише про створен" ня та майбутню діяльність Товарис" тва рідної мови, а й про все, що хвилювало на той час людей. Най" більший резонанс мав короткий виступ Івана Макара, особливо такі його слова: “Треба чітко собі уяс" нити, що то були за виступи у 1944—1952 роках. Щоби нас не об" зивали бандитами і бандерівцями, коли ми їдемо десь за межі нашої України. Нам потрібно уяснити, що-то був рух проти сталінізму, що то були єдині, перші й організовані виступи проти сталінізму. Треба знати, що сталінізм і фашизм — то речі ідентичні. Нам треба ставити пам’ятники тим, які загинули в бо" ротьбі зі сталінізмом”. Згодом на цих словах спекулювала компар" тійна преса, лякаючи обивателів. Зібрання обрало раду Товарис" тва рідної мови ім. Т. Шевченка, до якої увійшли: П. Шеремета, В. Ре" петило, Р. Іваничук, М. Косів, Я. Путько, Ір. Калинець, А. Косин" чук, С. Сокуров, І. Литвин, Є. Гри" нів, Г. Войтів, О. Бик, Р. Тертула, Р. Крип’якевич, В. Процюк. Мене обрали головою Товариства до конференції, яку вирішили провес" ти наступного понеділка, 20 чер" вня, в Будинку культури будівель" ників. Одночасно створили ініціа" тивну групу, яку очолили Іван Ма" кар та Ірина Калинець. Вони закли" кали громаду провести наступний мітинг 16 червня на тому ж місці. Повернувшись після зібрання додому та розпивши з друзями пляшку вина, я нарешті зрозумів,
що все нібито обійшлось і спатиму сьогодні у своєму ліжку. Донині ди" вує мене, чому тодішня влада не відреагувала належним чином на цей стихійний мітинг. Адже навіть через дрібніші інциденти застосо" вувалися негайні репресії. Про те, що соціалізм уже тоді “набув люд" ського обличчя”, теж не доводить" ся говорити, бо криваві розправи у Тбілісі, Баку, Вільнюсі чи пізніші розгони львівських мітингів свід" чать про протилежне. Здається, влада того вечора була шокована і не готова до рішучих дій. Підлеглі не мали чітких інструкцій, як пово" дитися, дрібні керівники не відва" жилися виявити ініціативу та взяти на себе відповідальність, а на" чальство вже покинуло свої робочі кабінети, бо, заборонивши збори, було певне — перелякана інтелі" генція, побачивши на брамі замок, спокійно розійдеться по домівках. У зв’язку з тим пригадалася мені розмова з Євгеном Жере" бецьким, який, прощаючись зі мною увечері напередодні, поба" жав: “Нашому теляті та й вовка б з’їсти!”. На що я йому відповів: “Вовка не вовка, а щура — то вже точно з’їмо”. І справді, багатьом із нас вдалося 13 червня 1988 року-таки проковтнути, хоча б частково, оте огидне почуття вічного страху, добре відоме всім, хто жив у ті ро" ки, та нарешті зробити перший крок до громадянського суспільс" тва, до Незалежної України. Але я був свідомий, що це лише початок, адже багато людей, які брали участь у крамольній акції і навіть відважилися на хвилі загаль" ного піднесення виступити з імпро" візованої трибуни, якийсь час бу" дуть тихенько вичікувати, чим усе це закінчиться. Це й підтвердили мої телефонні дзвінки наступного дня. А в середу, 15 червня, я був викликаний на засідання правління Фонду культури. Разом із членами правління там був присутній також А. Мартинюк та представники об" кому КПРС. Але мушу віддати на" лежне членам правління Е. Миську, Р. Братуню, О. Шейці, В. Овсійчуку, які висловили обурення забороною установчих зборів і підтримали ви" могу мітингу провести 20 червня установчу конференцію Товарис" тва рідної мови ім. Т. Шевченка утому ж БК будівельників. А 20 червня 1988 року у Будин" ку культури будівельників у Львові відбулась установча конференція Товариства рідної мови ім. Т. Шев" ченка. Хоча саме Товариство було вже утворене тижнем раніше на першому львівському мітингу. Установча конференція обрала письменника Романа Іваничука го" ловою Товариства рідної мови іме" ні Т. Шевченка. Заступниками його стали науковий працівник історич" ного музею у Львові Михайло Косів та інженер"конструктор ВО “Кінес" коп” Ігор Мельник (автор цих ряд" ків), відповідальним секретарем — науковий працівник фізико"меха" нічного інституту Юрій Зима. Крім того, до першого складу Ради То" вариства також увійшли Марія Бай" ко, Олександра Бик, Ростислав Братунь, Богдан Вовк, Ганна Вой" тів, Микола Голярчук, Богдан Го" ринь, Олександра Захарків, Роксо" ляна Зорівчак, Ігор Кархут, Микола Кацал, Микола Колесса, Ігор Ку" дин, Іван Литвин, Іван Макар, Ми" кола Петренко, Павло Романюк, Павло Скочій, Василь Репетило, Роман Тертула, Марія Чумарна, Марія Шунь, о. Іван Швець зі Сам" бора… Головою ревізійної комісії став Всеволод Іськів…
2 грудня у віці 65 років відійшов від нас у вічність Ігор Мельник — ініціатор та один із творців Товариства рідної мо0 ви — Товариства української мови ім. Тараса Шевченка — То0 вариства “Просвіта”, журналіст, краєзнавець, громадський і політичний діяч, інтелігент, львовознавець і просто чуйна й добра людина. З 19700х років Ігор Мельник був невід’ємним учасником культурного та громадського життя Львова, спо0 чатку неформального, а з кінця 19800х уже й інституалізова0 ного. Він став ініціатором створення Товариства рідної мови (тепер Всеукраїнське об’єднання “Просвіта”), одним із зас0 новників Народного руху України. Обирався депутатом до Львівської обласної та (двічі) міської рад. 2012 року став зас0 новником Української Галицької партії, а після реєстрації — її першим головою. Любив історію, багато писав. Опублікував 10 книг з історії львівських вулиць, низку нарисів про галицькі містечка (про0 ект журналу “Ї” “Галичина — країна міст”), брав активну участь у виданні низки енциклопедичних видань, зокрема УСЕ, “Ен0 циклопедія Львова”, “Довіднику з історії України”, “Історії Львова”. Працював у газеті “Поступ” та “Галицькій брамі”, публікувався на Zbruci. На спомин про пана Ігоря просимо опублікувати його спо0 гади, написані 2009 року й тоді уперше надруковані в часопи0 сі “Річ”.
Львівське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
