Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство “Для москалів важливо було стерти з пам’яті українського народу Велику Київську Традицію”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Деформовані зображення космополітичного телескопа:

Слово Просвіти, №50 за 2017 рік

Український народ змінюється постійно, і так буде вічно — доки Земля обертається навколо Сонця; але, одночасно, у своїй глибокій сутності, попри всі зовнішні зміни, він залишається тим самим, яким був за Княжої України, за Козацької Держави, за УНР і боротьби героїв ОУН-УПА, таким він є нині, і буде завтра. Це діалектика життя, і її неможливо відмінити модною філософською концепцією, або волюнтаристським політичним актом. Україна вічна! Але багатьом цю даність, аж до всепоглинаючої ненависті, не хочеться сприймати: Україну прагнули знищити орди хана Батия, цього хотіла домогтися пихата польська шляхта, це хотів здійснити агресивний московський імперіалізм і білого, і червоного кольорів, так хочуть і сьогоднішні апологети “русского міра”. І вони цього не приховують. Приховують — їхні адепти й агенти в Україні. Василь КУЙБІДА, народний депутат України V—VII скликань, науковець, громадський діяч Водночас є автори, які не входять до цих груп, але їхні публікації потребують певних уточнень, бо вони об’єктивно “ллють воду не на той млин”. Антиукраїнська спрямованість подібних текстів не дозволяє їх не помітити. Виникає необхідність уважного прочитання та принципової оцінки хоча б деяких оприлюднених тез, зокрема у статтях філософа Сергія Дацюка: “Ідея перспективи України” (http:// tyzhden.ua/Society/200444), “Галицький консенсус”, “Нація та цивілізація” тощо. Спочатку поговоримо про минуле, а після — про теперішнє і майбутнє. Водночас спробуємо уникати доктринальних аспектів дискусії, зосереджуючи увагу на конкретному: історичному, політичному, геополітичному. Чи справді цивілізаційне породжує національне? Наука — це завжди перевірка гіпотез щодо їхньої істинності чи хибності на практиці. Сприймати концепції про природу таких важливих історичних об’єктів, як нація та цивілізація, без їхньої конкретно-історичної перевірки буде звичайним футурологічним розумуванням про все і водночас ні про що. У цьому випадку доречно перевірити цю проблематику на об’єктах, які стосуються нашого народу. Почнемо здалеку, з античного періоду. З чим асоціюється цей історичний час? Звісно, з Елладою та Римом. У 395 році велетенська централізована Римська держава, що охоплювала землі трьох частин світу (Європи, Азії та Африки), раптом розпадається на дві частини — на Західну та Східну Імперії. І тут важливо звернути увагу на контури розколу державного організму. Історики переконані, що він відбувся по цивілізаційних межах. До Східної Римської держави (Візантії) відійшли переважно території так званого еллінського світу — Мала Азія (Анатолійський півострів), частина Близького Сходу, Еллада, північно-чорноморські колонії, тобто ті території, які свого часу завоював Александр Македонський і його наступники. Завойовані, або колонізовані, не абстрактним воєначальником, а конкретним народом — античними греками. На цій території сформувався єдиний панівний еллінізований чиновницький клас, що послуговувався старогрецькою мовою та культурою. Він і став тим етнічним субстратом, що детермінував виникнення та функціонування окремої еллінської цивілізації а згодом призвів до розпаду Римської держави. Можна однозначно стверджувати, що причиною виникнення та функціонування античної еллінської цивілізації став грецький етнос. І цей приклад є правилом, а не винятком, — бо не цивілізаційне начало породжує національне, як вважає С. Дацюк, а експансивне етнічне завжди детермінує локальні цивілізації. У цьому контексті аналізу є виправданим інтерпретувати етнічне й національне як синоніми, що вказують на один і той самий феномен — панівний етнос як джерело творення цивілізацій. Тепер щодо твердження про національне як продукт нового часу і, відповідно, недопустимість застосовування цього поняття до попередніх історичних епох. Звісно, модерні нації постають тоді і там, де на зміну становому феодальному суспільству приходять буржуазні суспільства із загальним виборчим правом; коли підданий стає громадянином. Але ця істина зовсім не дає підстав стверджувати, що національного до того не було. Бо нація є наслідком тривалого процесу історичного розвитку, а не миттєвого народження з нічого. Щоб увиразнити суть проблеми, скористаємося дотичною аналогією і запитаємо наших опонентів: чи існували буржуазні відносини до повної перемоги капіталізму в Європі? Будь-який фаховий історик чи соціолог вам, не вагаючись, відповість, що розвиток капіталізму не миттєвий акт, а тривалий поступальний історичний процес, що випливає з глибин феодального суспільства; а Макс Вебер, один із найавторитетніших дослідників цього явища, переконливо б додав, що його елементи можна знайти навіть у формах господарювання Близькосхідних цивілізацій Євфрату і Тигру за 2—3 тисячі років до н.е. Отже, якщо хтось стверджує, що поняття капіталізму і поняття нації — супутні історичні явища, що без одного немає іншого, то, згідно з цією логікою, він мусить і еволюцію цих феноменів паралельно прослідковувати від зародження до повноцінного розвитку. Доброчесні науковці так і роблять. Йдемо далі: з чого, власне, еволюціонувало національне? Відповідь проста: з етнічного. Етнічне у цьому розумінні можна услід за видатним американським соціо логом Едвардом Шилзом (школа структурного функціоналізму) назвати рудиментарним національним: “Термін нація у сучасному його розумінні, — наголошує знаний науковець, — сягає Середньовіччя. Абсолютно доцільним уявляється також вести мову про нації у класичну давнину. Допоки людські істоти усвідомлювали своє членство у територіальній колективності, обумовленій спорідненістю й етнічністю, як переконливий критерій колективного самоусвідомлення, існувала рудиментарна національність1. Ці переконання побутували серед освічених і авторитетних верств суспільства. Хіба буде перебільшенням твердження, що Поховальна Промова Перикла була помірно-націоналістичною презентацією національних досягнень?” (Едвард Альберт Шилз. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство. — Часопис “Ї”, 2001, № 21. — http://www.ji.lviv.ua/n21texts/ shilz.htm) Тому, коли хтось намагається говорити про національне, свідомо чи несвідомо ігноруючи етнічне, той фактично підмінює поняття. І така форма дискусії лише затуманює проблему, а не прояснює. У цьому місці спробуємо ще вище підняти горизонт розуміння національного, звернувши увагу на генетику, що почала знедавна рішуче втручатися в дослідження історії походження народів світу. От український вчений-медик В. Б. Монастирський, ніби заочно дискутуючи з постмодерністським розумінням “націй як уявних спільнот” говорить, що “нація не є випадковим, штучним витвором тільки людського розуму — це категорія передовсім генетична, а тому універсальна, досконала та вічна. А це, своєю чергою, дає підстави говорити про генетичну теорію походження нації…” (Володимир Монастирський. Націоналізм: чим він є, або Чому українцям конче потрібно бути націоналістами: короткий посібник з лікбезу для української еліти і не тільки/Львів: Каменяр, 2012. — 122 с. Серія Акценти). Звісно, це питання ще далеке від остаточного розставлення крапок над “і”; зрозуміло, що кожен народ має свою окрему історію поєднання антропологічного, культурного й політичного в одне ціле; але сьогодні вже є суттєві практичні здобутки в розумінні генетичних засад походження української нації. Наголосимо, що навіть частина справжніх вченихдослідників з Росії змушена, хоч надзвичайно обережно, визнавати очевидне. Так, на запитання журналіста про близькість “трьох братніх східнослов’янських народів” доктор біологічних наук Олег Балановський (Інститут загальної генетики і Медико-генетичний науковий центр, керівник сайта “Генофонд РФ”) так прокоментував масштабні генетичні дослідження східно-європейського регіону: “Що стосується українців і русскіх… то на отриманих графіках їхні генофонди утворюють дві хмари, які перебувають дуже близько одна до одної. Вони стикаються, проникають одна в одну по краях, але повністю не перекриваються. Цікаве щодо цього становище білорусів. Частина білоруських популяцій генетично не відрізняється від українських, а частина не відрізняється від російських. Виходить така картина: якщо розглядати всіх східних слов’ян, тобто український генофонд, який переходить без різкого розмежування у російський генофонд, а третій східнослов’янський народ — білоруси — ніби розподілений між ними”. А далі генетик-дослідник додає: “Нас здивувало, що український генофонд виявився досить гомогенним на великій території України, тобто західні українці генетично близькі до східних”. (Газета.ру. — https://www.gazeta.ru/ science/2015/09/03_a_7734953. shtml) Східнослов’янські локальні цивілізації Тепер розглянемо історію становлення локальних цивілізацій у Східній Європі. Чи прийшли вони до нас із Візантії, чи проросли з власного ґрунту? Ні для кого не секрет, що Княжа Україна (Україна-Русь) виникла, з одного боку, як об’єктивний наслідок соціально-культурного й економічного розвитку місцевого населення, а з іншого зовнішньої експансії Рюриковичів. Київ став центром одночасного творіння і нової держави, і нової цивілізації. Особливо процес інтенсифікувався після оголошення християнства державною релігією нової країни. Свого часу Євген Маланюк навіть писав, що еллінізм можна вважати одним із джерел становлення української культури. Це значною мірою правильно, але не головне. Не Візантія, не еллінізм породив Київську Традицію, а місцевий слов’янський етнічний субстрат адаптував до свого світобачення, світовідчуття велику Християнську Істину, детермінувавши цим розвиток нової локальної цивілізації. Підтвердженням цієї тези є виразна відмінність Київської і Візантійської цивілізацій, попри певну спадковість релігійної традиції. Важливо наголосити, що в період прийняття християнства в Україні-Русі існували три різні етноси. Характерним показником їхньої високої етносвідомості може бути факт майже одночасної побудови трьох соборів Святої Софії — як центральних державних храмів — у трьох містах: Києві, Полоцьку і Новгороді. Трьох центрів трьох майбутніх націй. До речі, про це ще за часів радянської окупації України переконливо говорив знаний український історик, дослідник Київської Софії — Сергій Висоцький. Звичайно, якби Княжу Україну не розгромили монголо-татари, населення північно-східних територій було б остаточно асимільоване Київською Традицією, і історія пішла б іншим шляхом, але в історії немає умовного способу — лише доконаний. Тому після краху Київської держави етногенез населення північносхідних земель, що перебував під потужним впливом ординського детермінанта і власного етнічного начала, фактично витворив окрему Євразійську (Східно-Православну) цивілізацію. Цей феномен має величезну історіографічну літературу, — починаючи від фундаментальної праці всесвітньо відомого лінгвіста князя Ніколая Трубецкого “Спадок Чингізхана” до Л. Гумільова і сучасних євразійців. У середині XVII століття Україна і Росія — можна сказати старокиївська (українська) і євразійська (русская) цивілізації — постали як два разюче відмінні феномени. Внутрішньою ознакою одного була свобода, іншого — деспотія, одного — інтенсивне зародження буржуазних стосунків, іншого — крайня форма феодальних відносин, одного — культурна відкритість до західного світу, іншого — самоізоляція… Зламати, стерти цю відмінність і стало змістом політики російського уряду щодо України у наступні триста років. Цьому було підпорядковане насилля Петра І, повторне відновлення кріпацтва в українських землях за Катерини ІІ, заборона української мови, культури та історії усіма наступними царями і генеральними секретарями, це було одним із завдань Голодомору. Для москалів важливо було стерти з пам’яті українського народу Велику Київську Традицію. На завершення цієї частини, хоча й побіжно, торкнемося міждисциплінарної проблематики. Сергій Дацюк постійно застосовує до конкретних історичних об’єктів набір абстрактних філософських і психологічних термінів, наприклад, він говорить, що “цивілізації завжди базуються на системі трансцендентних та універсальних мотивацій”, підштовхуючи читача до логічного висновку: національне хоч і самобутнє, але вторинне. Метафорично, філософічно, спритно, — нічого не скажеш, — можна навіть було б запідозрити, що це якісно вдосконалена теза Арнольда Тойнбі про містичне призначення цивілізацій, сенс якого міститься в якомусь іншому світі. Свого часу видатний французький історик, засновник школи “Анналів”, Люсьєн Февр, нищівно критикуючи Тойнбі за безпідставне застосування філософської термінології до історичної конкретики, зауважив, що подібні висловлювання взагалі можна вважати радше “мареннями”, аніж до науковим аналізом конкретного історичного об’єкта. Це правильно, бо навіть коли ти максимально політично вмотивований і прагнеш будь-що довести правильність своєї політичної доктрини, все ж, щоб залишатися одночасно об’єктивним, потрібно при дослідженні історії займатися не серійним продукуванням абстракцій, а здійснювати узагальнення з конкретних історичних фактів (Февр Л. От Шпенглера к Тойнби// Бои за историю. — М.: “Наука”, 1991. — С. 94). Космополітичні ілюзії щодо глобальних процесів Сергій Дацюк стверджує, що національна держава себе вичерпала, і, мабуть, вважаючи це очевидним, не наводить ніяких доказів свого твердження. Тому розглянемо два аргументи, що зазвичай використовують глобалісти для твердження про зжитість такого феномену як держава. Передусім вони вказують на одну аксіому: все, що має початок, обов’язково матиме кінець. Звичайно, це так. Держава як соціальний інститут

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин