Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
5 “Політична наївність небезпечніша від ворожих погроз”. · Суспільство · с. 5сторінка оригіналу ↗

цивілізація, нація, держава, глобальна перспектива

Слово Просвіти, №50 за 2017 рік

виникла в певний історичний часі колись завершить своє історичне буття; але і людство, і планета Земля, і Всесвіт мали свій початок і колись, у майбутньому, й вони наблизяться до свого природного фіналу, але це зовсім не означає, що нам зараз потрібно “посипати голови попелом” або генералізувати цю ідею до політичного абсурду. Сьогодні в глобальному вимірі ніяких видимих ознак занепаду національної держави немає, принаймні у видимій історичній перспективі. І тут ми впритул наблизилися до другого, для багатьох глобалістів ніби самоочевидного аргументу: інтерпретація виникнення Європейського Союзу як якісно нової форми структурування політичної системи світу. Це суттєве питання, і на ньому доведеться детальніше зупинитися. Ті, хто так говорять, забувають, що Євросоюз і НАТО були створені як “центри сили” для опору політичній, економічній і військовій експансії СРСР. Постали вони на території, окупованій англосаксами — переможцями у Другій світовій війні, тобто, на вже інтегрованій ними території. Звичайно, враховувались і вигоди від такого об’єднання. Тим більше, що держави — засновники Євросоюзу — не позбавлялися політичної незалежності, навпаки, порівняно з попереднім рівнем окупації чи напівокупації це був крок до відновлення суверенітету. Після розвалу Радянського Союзу зникла одна зі спонукальних причин існування такого наддержавного об’єднання, власне, від дезінтеграції Євросоюз врятувала прагматична політика Німеччини, що намагалася під виглядом розбудови великої Європейської наддержави реалізувати власні національні інтереси, — тихцем відроджуючи “Deutschland” як світового гегемона. І це виразно усвідомлюють правлячі еліти англосаксонського світу, які підозрюють, що за нинішньою напівприхованою економічною експансією завтра обов’язково почнеться відверта гео політична. Вихід Великобританії з Євросоюзу зумовлений передусім цим чинником, як і знаменитий виступ Трампа у Варшаві. Англосакси з острахом спостерігають за посиленням Німеччини і вже обережно “плетуть павутиння” різних регіональних балансів, пропонуючи Варшаві стати одним із них щодо Німеччини і Росії; по суті, відроджуючи Вестфальські принципи міжнародної політики. Чи значить це, що Євросоюз однозначно приречений? Ні, звичайно. Переконаний, що Євросоюз може вижити й успішно розвиватися. Але для цього йому необхідно змінити стратегію свого розвитку, передусім він повинен розвиватися не як наддержава, а як спілка незалежних держав. Для нас це особливо суттєво, і не лише тому, що євроатлантичний чинник дозволяє більш-менш успішно відбивати московську агресію, а тому, що він є потенційним джерелом технологічної революції в Україні, а також великим спільним ринком реалізації наших товарів. У ціннісному вимірі: орієнтуючись на розвинену багатонаціональну Європу, ми саморефлексуємо на відродження власної самобутності та самодостатності. Значимість держави як суб’єкта міжнародної політичної системи Якщо ми змістимо кут спостереження з регіонального у планетарний вимір, то виразно побачимо, що наступні два-три десятиліття стануть часом тріумфу кількох нових наддержав (центрів сили), передусім Китаю, Індії, Бразилії, а далі, на певній відстані, їх наздоганяють Іран і Туреччина, — як військово-політичні лідери шиїтського та сунітського світів. Це задає якісно нову парадигму міжнародної політики. Можна з великою долею вірогідності допустити, що у світі різко зростуть різні форми експансії, і, відповідно, конфлікти. У цій ситуації значення держави як форми захисту інтересів нації радикально зростає, воно стає надактуальним. Тому міцність національної держави важлива і для виживання спільноти загалом, і для захисту кожного її громадянина зокрема. І це зовсім не абстрактний постулат, згадаймо, наприклад, про односторонню відмову України від такого атрибута “сили”, як ядерна зброя — кому це пішло на користь? Сьогодні всім зрозуміло, що відмова від ядерної зброї безпосередньо вплинула на послаблення української держави та зняла застороги від зовнішньої агресії. Скажіть, як має сприймати пересічний українець, що змушений зараз гинути в окопах на Східному фронті, захищаючись від московських окупантів, голосне заклинання наших західних і східних “партнерів”, що “після ядерного роззброєння України світ став безпечнішим!” Можливо, що для наших недругів так — світ став безпечнішим, але не для нас. До нас він розвернувся своїм жорстоким і агресивним єством. Та й чи без сильної національної держави повернемо Донбас і Крим, вистоїмо у війні з Росією? Риторичне питання. Політична наївність небезпечніша від ворожих погроз, бо щодо останніх ти принаймні знаєш, з чим маєш справу, а перша може завести в такі нетрі, такі безодні, звідки не виберешся. Та попри повчальні уроки, які нам дало життя в останнє десятиріччя, значна кількість українців ідалі наївно вірить усіляким доктринерам: і зовнішнім, і внутрішнім. Візьмімо, наприклад, популярного в Україні Френсіса Фукуяму з його “кінцем історії”. Насправді, чим ця доктрина, бо це звісно не наука, а саме політична доктрина, відрізняється від “побудови комунізму”? Якщо не вдаватися в деталі, то це той самий наратив про кінець історії. Або візьмімо концепцію “тисячолітнього Рейху” — хіба принципово не те саме доктринерство? Така собі грубо адаптована хиліастична есхатологія про “Тисячолітнє царство Христове” до сучасних політичних потреб. І ось нам знову пропонують відмовитись від українського відродження і будувати мережеві громади задля торжества світової цивілізації?! Гаразд, допустимо можливість створення єдиного глобального політичного порядку (світової держави). Звісно, тут ми заходимо на територію певної умовності, допустимої лише як “футурологічний експеримент”, але в контексті нашої дискусії, гадаю, він можливий. Уявляєте, сталося чудо, — і всі народи погодилися об’єднатися в єдину світову державу. Далі, логічно, мають відбутися вибори законодавчої і виконавчої влади. Уявляєте, хто тоді стане президентом? Великий Жовтий Провідник із серпом і молотом на лацкані піджака? Чи, може, Великий Халіф Умми? А по-іншому, враховуючи динаміку зростання азійського населення, бути не може. І що тоді, як ви гадаєте, нова, законна світова влада зробить із нинішньою глобалістською провідною верствою? Добре, рухаємося далі в руслі цієї футурологічної логіки: якщо попередня форма єднання смертельно неприйнятна для “динамічної провідної глобалістської верстви”, тоді єдиним засобом створення подібної світової політичної системи стає тотальна експансія Євроатлантичного світу. І що тоді: Третя світова війна? Переконаний, що у світових еліт вистачить здорового глузду знайти компромісні рішення щодо становлення нового світового порядку. Людство буде існувати далі, але ті, хто повірить у “гарантії безпеки старших братів” та інші ефемерні обіцянки “сильних світу цього” і слабовольно поділиться з ними власним суверенітетом, пі дуть “на десерт” для “веселої учти переможців”. Насправді тенденції посилення національної державності видно скрізь, зокрема і в Європі. До речі, група провідних європейських інтелектуалів 7 жовтня 2017 року опублікувала Паризьку декларацію під назвою “Європа, в яку ми віримо” (https:// www.facebook.com/UHS.1988/ posts/1525612650839434), у якій закликала стати на захист справжньої Європи — співдружності націо нальних держав (§7). Тай у щойно ухваленій Спільній декларації Саміту Східного партнерства (http:// www.eurointegration.com.ua/ articles/217/11/24/7074139/) у параграфі 4 учасники відзначили “важливість зміцнення державної, економічної і соціальної стійкості в ЄС та державах-партнерах”. Національні держави розбудовують наші сусіди: Угорщина, Польща, Словаччина, Туреччина, Румунія. І про це відверто говорять. Усіма способами зміцнює свою державу Росія. Китайська Народна Республіка планує до 2050 року стати новим світовим гегемоном як правова урбанізована національна держава (https://www.project-syndicate. org/commentary/china-19th- congress-development-blueprint- by-zhang-jun-2017-11). Висновок: у зримій історичній перспективі (50—100 років) національна держава залишатиметься єдиним реальним суб’єктом (актором) міжнародної політики. Щодо значимості різноманітних локальних цивілізацій у світовій історії, то ними й далі послуговуватимуться переважно в доктринальній або футурологічній літературі, рідше в експериментальних історичних і культурологічних дослідженнях. Партія креолів і галицький сепаратизм Сергій Дацюк принципово і послідовно формулює причини свого неприйняття українського: “У термінологічному сенсі національна ідея змушує говорити з позиції національної ідентичності як єдиної чи найзначнішої. Відтак складна сучасна ідентичність найдинамічніших верств суспільства, де національність уже не є найзначнішою, ігнорується”. У цьому абстрактному описуванні світових тенденцій, так як він їх розуміє, чомусь залишається поза увагою, наприклад, японська, китайська чи німецька “провідні динамічні верстви”. Бо, скажімо, близько сотні японських транснаціональних компаній мають центральні осідки своїх економічних монстрів у Токіо, а не Вашингтоні чи Лондоні. Їхні власники і не думають втрачати національну ідентичність, навіть попри наївну віру в це різнокаліберних постмодерністських послідовників неомарксистської франкфуртської філософської школи. Та що там говорити, навіть частина “провідних динамічних верств” США і Великобританії збунтувалися і хочуть запропонувати альтернативний шлях глобального розвитку, у якому є місце національному. Одним із головних постулатів гібридної війни Росії проти України стало твердження, що такої нації як українська не існує і ніколи не існувало раніше. Що це нібито конспірологічний проект австрійських політтехнологів (зокрема Франца Штадіона фон Вартгаузена), які зуміли в ХІХ столітті прищепити русинам-галичанам цю підступну ідею, щоб протиставити їх полякам, які тоді домінували в Галичині, — і, звісно ж, “русскім освободітєлям”. Тому необхідно негайно ізолювати галичан від решти довірливих малоросів, щоб виправити історичну кривду та об’єднати штучно розділений “вєлікій русскій народ”. Інфільтрація в український інформаційний простір проблеми “галицького сепаратизму” є відвертою маніпуляцією з масовою свідомістю, спробою оживити старі, насаджені більшовиками, міжрегіональні фобії. Діючи за давнім римським колоніальним принципом: “Розділяй і володарюй!” Звичайно, це не спрацювало раніше, не спрацює й поготів. Але спокушені тактичними успіхами в захопленні Криму, частини Донбасу й успішним втручанням у президентські вибори в США та Франції російські таємні служби радикально активізували свою діяльність в Україні. Поруч із відвертим терором — убивствами українських патріотів, у них як із рукава мага вилітають чудернацькі й здавалося, забуті “качки”, — щось, гадають провокатори з Луб’янки, “кане в Лету”, а щось, дивись, і зачепиться, а далі з цих опорних ділянок уже можна буде розвивати наступ на українську масову свідомість. На жаль, із різних причин дехто ковтає ці гнилуваті наживки “русскомірців”. Прикро, що Сергій Дацюк теж активно долучився до дискусії про сепаратизм галичан. Правда, він відверто зізнався, що ведучи мову про “галицьких сепаратистів”, має на увазі “всіх українців”, — зрозуміло, йдеться про політично свідому й активну частину наших громадян. Виникає природне питання: з ким і чим ми маємо справу в соціальному вимірі? Бо політичні погляди особистості в найзагальніших рисах завжди відображають соціальну групу, до якої вона належить. Якщо спробувати локалізувати цю “умовну соціальну групу”, до якої належать автори подібних текстів, то її можна було б назвати “партією креолів”; частини русифікованих представників національних меншин в Україні, які, з різних причин, пробують “самовизначитись” на протиставленні себе українському народу. У різні періоди вітчизняної історії вони були представлені такими постатями, як Дмитро Табачник, Володимир Малинкович, Валентин Маланчук, Микита Хрущов, Лазар Каганович, Лев Троцький і багато інших… І тут важливо провести чітку демаркаційну лінію між ними і рештою представників національних меншин в Україні. Більше того, наголосити, що велика частина з них, альтернативно попередній “креольській групі”, влилася до українського національного руху і повністю розділила з нами свою долю. Назвемо найвідоміших: виходець із київської польської аристократичної родини Володимир Антонович став одним із фундаторів сучасної української історичної науки; син російського поміщика із Мелітополя Дмитро Донцов не просто увійшов до національного руху, а став одним із чільних його ідеологів (інтегральний націоналізм), митрополит Андрей Шептицький, виходець із польської шляхетської родини, граф, очолив Українську Греко-Католицьку Церкву, Микола Хвильовий — він же Микола Григорович Фітільов — став видатним українським письменником, автором віхового гасла “Геть від Москви”… Спільне у перших і других у тому, що походять вони з неукраїнського етнічного матеріалу, але одні стали запеклими ворогами українців, а інші влились до нашого народу і стали його нероздільною частиною. І тут пан Дацюк С. має рацію: у цьому випадку “націо нальне” — справа індивідуального вибору. Щодо тези про негласний консенсус між олігархами і галичанами: “одним влада, — іншим формальна українізація”, то очевидно, що це відверта спекуляція, спроба поставити проблему з ніг на голову, змінивши її до невпізнаванності. Так, українські патріоти справді обережно ставляться до закликів починати революцію проти чинної влади в час війни з Російською Федерацією. Ігнорувати загрози націо нальній безпеці, аж до можливої втрати незалежності можуть лише абсолютно безвідповідальні особи. А те, що російський агресор володіє реальними інструментами, щоб втрутитися у внутрішньо український політичний процес, гадаю, відомо всім. Для цього, власне, далеко і ходити не треба, варто лише уважніше придивитися до частини політичних сил у Верховній Раді України. Не думаю, що особисто Сергій Дацюк буде втішений, якщо завтра в Києві замість доморощених глитаїв правитимуть маріонетки російських олігархів. До всього сказаного важливо додати, що українські патріоти зовсім не збираються сидіти склавши руки. Зокрема про необхідність деолігархізації українського суспільства пишуть багато, зокрема і корінні галичани. Справа за малим: створенням масової ідеологічної національно-демократичної партії (або руху) як ефективного інструменту реалізації життєвих інтересів української нації. —————————— 1 У цьому випадку рудиментарне (від латинського: rudimentum) витлумачується як феномен, що перебуває в стані зародження.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин