Український шлях · “Без піднесення національної свідомості важко сподіватися на державне самоздійснення”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Освітила Волинь промінням рідної культури Рівненській «Просвіті» — 100 років
Слово Просвіти, №50 за 2017 рік
1989 рік. Я і мої колеги-письменники Іван Дзюба, Раїса Іванченко та Ігор Римарук перебуваємо в гостях у глави Української Православної Автокефальної Церкви митрополита Мстислава в Саут Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США). Із подивом і захопленням вслухаємося в оповіді цього 91-річного, бадьорого духом, легендарного політичного і релігійного діяча, славетного волинського просвітянина Степана Скрипника, якого далекого 1930 року обрали послом польського сейму. Надворі шалена злива, але митрополит запрошує нас до автомобіля і везе до побудованих ним на території Баунд-Бруку приміщень Консисторії, бібліотеки і друкарні, духовної семінарії Святої Софії, до церкви-пам’ятника мученикам за свободу України, до історичного музею. Оглядаючи невеликий за площею, але багатий на рідкісні історичні документи музей, я зауважив, що очільник УАПУ у США та діаспорі в Європі й Австралії доволі скромно представлений в експозиції, хоча є документальні свідчення його діяльності як посла польського сейму. Перебуваючи в ранзі посла, Степан Скрипник непоступливо тримав україноцентричну позицію, захищаючи національні права українців у Польщі. Дізнавшись, що я волинянин, родом із Рівненщини, митрополит Мстислав почав енергійно розповідати про своє відвідування мого рідного села Новосілки, Боремля, Горохова, Берестечка і Козацьких Могил…
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, академік НАН України
Я тоді, 1989 року, ще мало знав про його надзвичайно активну працю на ниві просвітянства, зокрема про те, що він, Степан Скрипник, ініціював створення і був обраний першим головою товариства “Рідна школа” в Рівному, керував педагогічним товариством “Українська школа”, яке було зареєстроване 13 листопада 1929 р. Посол Степан Скрипник також входив до управи українського спортивного клубу “Горинь”, який популяризував здоровий спосіб життя і всебічне фізичне виховання. Всі ці громадські організації, назвімо ще товариство “Рівненський Боян”, Товариство прихильників православної освіти та охорони традицій православної віри імені Петра Могили чи Рівненську українську приватну гімназію, поставали передусім завдяки Рівненській повітовій “Просвіті”, яка відновила свою роботу в Рівному 10 квітня 1920 р.1 Перші просвітяни — українські інтелігенти, творці перших осередків культурно-освітнього товариства “Просвіта” після розвалу Російської імперії 1917 року усвідомили, що без піднесення національної свідомості шляхом упровадження національної освіти важко сподіватися на державне самоздійснення українського народу, віками розчленованого між різними імперіями. Необхідно було підносити національнопатріотичний дух, плекати і вводити в освіту рідну мову, сповідувати рідну віру, творити культ знань, фізично і морально здорового тіла, виробляти в молодому поколінні, як наголошував видатний громадський і церковний діяч Іван Огієнко, “національно сильний характер” (“Національно сильний характер виробляється тільки глибокою, систематичною й послідовно національною освітою”…) У надзвичайно складних умовах розпочала свою подвижницьку культурно-освітню місію “Просвіта” на Західній Волині, яку внаслідок польсько-української війни 1918—1919 рр. захопили поляки. У 1921 р. Друга Річ Посполита створює Волинське воєводство з центром у Луцьку, до якого входять території нинішніх Рівненської, Волинської та частини Тернопільської областей. Українці були на території воєводства — на своїй етнічній території найчисленнішою групою населення: їх проживало тут близько 1020 (71%), тоді як поляків нараховувалося близько 186 тис. (13%). У 1926 р. Міністерство віросповідань і народної освіти Польщі, яке в 1922 р. створило на Західній Волині Волинський шкільний округ (кураторія) із центром у Рівному, сформувало списки дітей, народжених у 1913—1925 рр. “Так, у Волинському воєводстві українську мову рідною визнавали батьки 70,4 % дітей, польську — 15,1%, єврейську — 9,0 %, німецьку — 2,5 %, чеську — 1,6%, російську — 0,9 %”.2 Але польська освітня політика, згідно з ухваленим польським сеймом 31 липня 1924 р. так званим “законом Ст. Грабського” — міністра віросповідань і народної освіти, була спрямована на поступову ліквідацію одномовних українських шкіл (їх на Волині нараховувалася на початку 20-х років ХХ століття 360) та утворення двомовних (утраквістичних) польсько-українських навчальних закладів. Та хіба свідомі українці-патріоти могли змиритися з тим, що на своїй етнічній території українське населення отримало в Другій Речі Посполитій політичний статус національної меншини, що навіть назва українець буде заборонена, і натомість запроваджений термін русин, що через систему державної освіти польська влада розпочне свідому, цілеспрямовану політику асиміляції української молоді? Промовляючи в польському сеймі, український посол Володимир Целевич гаряче обстоював українську школу, українську освіту, обґрунтовуючи шкідливість для українського населення запровадження утраквістичних шкіл. Посол наводив такі дані: наприкінці 1920-х років у Волинському воєводстві діяло 1144 школи, зних 390 утраквістичних, 750 польських і лише 4 школи з українською мовою навчання. На захист українського шкільництва виступали активно й інші українські посли Степан Скрипник, Павло Васильчук, Максим Чучмай… До речі, інші національні меншини, які проживали на Волині, перебували в значно кращому становищі, ніж корінні українці: чехи мали 13 національних шкіл, німці — 66, євреї — 57…3 Чільні діячі рівненської “Просвіти”, як і просвітяни Галичини, розуміли, що така державна політика Другої Речі Посполитої суперечить життєвим інтересам українського люду і неминуче призведе до повної асиміляції українців. Адже напередодні Другої світової війни у Волинському воєводстві з-поміж 1934
чинних навчальних закладів 853 школи були з польською мовою навчання, в яких українська мова була лише обов’язковим предметом. Тому головною метою у своїй просвітянській діяльності такі діячі, як Степан Скрипник і його однодумці вважали за вкрай необхідне формувати на основі національної духовної культури національну свідомість, творити, за словами Івана Франка, з великої етнічної маси українського народу українську націю, культурний і політичний організм, здібний до самостійного культурного, політичного та державного життя. Національна освіта була головним пріоритетом у діяльності “Просвіти”. Адже на 1939 рік було на Волині 316 тис. неписьменного і 160 тис. малописьменного населення. Це майже половина (47,8%) всього волинського люду була, по суті, неосвічена. Так, у Волинській області 26 тис. дітей у віці 8—13 років не ходили до школи, 25 тис. підлітків взагалі не навчались. Тож боротьба за українську мову, за українську освіту, за національну школу визначала зміст і програмні цілі Рівненської “Просвіти”. Тому не дивно, що у Волинському воєводстві польська влада чотири рази ліквідовувала “Просвіту”. Перший — у 1928 р., коли закрили 318 осередків, які нараховували 7244 члени, другий — 1929 року (49 осередків із 2380 членами), втретє — 1932-го, коли зліквідували 216 осередків із 6109 членами і, нарешті, в 1936 р. заборонили діяльність 47 осередків, в яких було 1907 членів4. У Рівному і Луцьку “Просвіти” закрили за особистим розпорядженням волинського воєводи Генрика Юзевського, який, до речі, намагаючись поліпшити українсько-польські відносини через “взаємне пізнання, проникнення культур”, хоча й ініціював запровадження української мови як предмета в польських школах. Проте його так званий “волинський експеримент”, який був спрямований на досягнення мирного співіснування та співпраці українців і поляків, в практичному плані реалізувався в руслі виконання державної програми асиміляції національних меншин, передусім українців. Рівненська “Просвіта” змушена була діяти підпільно. Так, у моєму Дубнівському повіті в 1929—1930 рр. свою діяльність продовжувало 112 філій “Просвіти”, членами якої було 3200 осіб. Очолював її роботу посол польського сейму Максим Чучмай5. …Мій батько Григорій Жулинський, мій дядько Клим Воляник, багато моїх односельців були активними членами “Просвіти”, відвідуючи нелегальні просвітянські гуртки в сусідніх селах Боремлі, Вичавках, Золочівці… Збиралися в хатах-читальнях, грали в самодіяльних народних театрах, були учасниками хорів, аматорських акторських гуртків… Згадую, як я, підліток, повзав поміж могилами на нашому сільському кладовищі — грали у “війну” і вчитувався у надписи на цементових пам’ятниках-хрестах. І ніяк не міг зрозуміти та ніхто з дорослих не пояснював — мовчали, чому молоді хлопці Дмитро Сич, Михайло Цибульський, Степан Кулик померли 1941 року. Лише згодом я довідався, що їх вбили енкаведисти. Були вони членами Організації Українських Націоналістів, активними просвітянами. Не знаю, чи належав хтось із них до національної підпільної організації Українське Вільне Козацтво, яку очолював мешканець мого рідного села Новосілки (тепер Набережне) Демидівського району, учасник визвольних змагань 1917—1922 рр. Денис Матвійович Кримусь. Ця організація діяла, звісно, нелегально й на території Демидівщини. Окружний
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
