Кіно · “Це було перше беззбройне повстання заради людських прав”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Євген Грицяк став кінолегендою
Слово Просвіти, №50 за 2019 рік
Рік тому в Держкіно України повідомили, що профінансували створення фільму “У-777. Перемога над смертю” за результатами 10-го конкурсного відбору. Фільм створили на кіностудії “Три-Я-Да продакшн”. Нині спілкуємося з продюсером фільму Анастасією Даниленко, для якої цей проєкт став першою самостійною роботою у документальному кіно.
Ольга ЖМУДОВСЬКА
— Анастасіє, Ви завершили зйомки документального фільму про один з визначних епізодів історії українського спротиву тиранії і несвободі. Про що він? — Це фільм про Норильське повстання, яке відбулося у 1953 році. Повстання організували українці — і змогли досягти успіху. Зйомки фільму ми почали торік у грудні, але підготовку — раніше. Фільм створювали за книжкою Євгена Грицяка — дуже жорсткій, бо правдивій. Євген Грицяк був керівником того повстання, його натхненником і тим, хто допомагав іншим в’язням подолати свій відчай і страх, повстати за свою людську гідність. І було складно, бо ми багато думали, як відобразити усі ті події, щоб правдиво, достовірно показати людей, які вступили у боротьбу, запалили інших пристати до них, і при цьому не викликати аж занадто бурхливу реакцію наступниці влади Радянського Союзу, її звинувачень у перекручуванні історії. Для авторки сценарію Олени Моренцової-Шулик це був надскладний виклик, бо вона прагнула показати повстанців не холоднокровними героями, а живими людьми, які перемогли страх втратити життя, бо ще більше боялися встратити гідність. — Що було найбільш вражаючим у той період? — За рік до початку підготовки ми поїхали до автора, Євгена Грицяка, який мешкав в селі Устя на Івано-Франківщині. І це був неймовірний час у моєму житті. Як виявилося, він вельми активно жив, займався йогою, його поважали люди, мав славу лікаря. Про його здібності нам розповіла жителька того села, в якої діагностували рак, але взявся пан Євген — і лікарі повірити не могли, що хвороба відступила. Ми побачили чоловіка, який пройшов страшні, нелюдські випробування долі — і залишився щирою, доброю людиною. Він — феноменальний. Освічений, знав багато мов, з ним було так цікаво, що неможливо було зупинити з ним розмову самостійно — хотілося слухати й слухати. …А пізніше, коли ми вже завершили роботу, нам було страшенно боляче, що він не побачить стрічку, бо невдовзі після нашої зустрічі пішов із життя. — А де відбувалися зйомки? У Норильск ви ж не їздили? — Під Києвом, у селі Шпитьки. Там є кіностудія, і там була
Анастасія Даниленко декорація, схожа на бараки, на табір. Знімали ми у грудні, було дуже холодно — і це було нам на руку, бо ж ми реконструювали події, що відбувались у люті норильські морози. Тож погода нас не підвела, знімали, так би мовити, в автентичній атмосфері. Наша творча група вирішила, що знімати будемо вночі, бо ж у Норильську майже завжди — полярні ночі. Потім уже на постпродакшні домальовували північне сяйво, щоб було як на Півночі… — А як Ви, молода дівчина, сприйняли ту історію — адже вона занадто жорстока, майже неможлива як на людські сили й ті нелюдські часи і обставини? — Насправді було дуже важко повірити, що ти сидиш поруч з такою людиною, яка сама це робила. Але Євген так просто і переконливо розповідав, як усе відбувалося, що це було перше беззбройне повстання заради людських прав. І не було в його словах жорстокості, він сяяв щастям, що так сталося, що не було ніяких провокацій, ніякої зради збоку повстанців, політв’язнів. Від нього віяло силою духу, це було дуже комфортно сприймати — стільки миру і доброти, позитиву було у його розповіді. А вже потім, коли повернулися в Київ і я осмислювала, що я від нього дізналась, коли подумала, на яку небезпеку вони себе наражали, і було геть незрозуміло, як вони це витримали… Ми вивчали архівні матеріали, читали, як їх били, морили голодом, залякували — і ставало моторошно від думки, що ж тим людям довелося витерпіти, пережити — і перемогти. Це неймовірно. І вже потім, під час зйомок сцен і про молотобойки, і катування голодом, — у нас не тільки виконавці головних ролей, у нас масовка не стримувала сліз, бо ми настільки перейнялися цими подіями, що насправді плакали — усвідомлюючи, що відтворюємо таку драму. — Як виникла ідея знімати саме про Норильське повстання? — Ми з генеральним продюсером Сергієм Барановим хотіли зняти документальний фільм. У нас вистачало проєктів — знімали багато серіалів, але захотілося зняти щось серйозне, важливе. Натрапили на книжку Євгена Грицяка, і коли її прочитали, стало ясно: не зняти цю історію — неможливо. І хоч якраз перед тим режисер Заза Буадзе зняв на цю тематику фільм “Червоний”, і є декілька фільмів російських студій (але вони висвітлюють погляд російської сторони) — ми вирішили, що і нам є що сказати і показати глядачам з абсолютно несподіваного ракурсу. — І в чому ж особливості цього фільму? — У нас був флешбек у флешбеку. У 70-х роках відбулася зустріч Євгена Грицяка з американським журналістом — і ось через спогади про цю зустріч ми й відтворювали події Норильського повстання. Молодого Грицяка грав Макар Тихомиров, яскравий, талановитий, він гарно впорався зі своєю ролю. Єдине — у Євгена, оскільки він із Західної України, був западенський акцент, а в актора — не було. Але то не було перекрученням, бо на час повстання Євген уже давно був за межами України, вже вивчив нових мов зо три-чотири, і акцент у нього на той час стерся. А дорослого Грицяка грав дідусь нашого Макара — Анатолій Тихомиров. У нас не було “розкручених” акторів — зокрема й тому, що ми не мали великого фінансування, 100 % було державне фінансування. — Які відчуття після завершення фільму? — Ми довго не могли затвердити монтаж фільму, декілька разів змінювали його концепт. Також ми знову з’їздили в с. Устя на Франківщині, де онук Євгена тримає його музей. Він нам ще багато чого розказав, і про те, як непросто було нашому герою
Ігор Висневський вже після повернення з таборів. У музеї залишилися його автентичні речі, табірний бушлат, записи. За радянської влади його обмежували, репресували, арештовували, забороняли писати про табори, відповідно зазнавали переслідувань і люди, які з ним спілкувалися… Тому він втратив багатьох друзів, зате ясніше стало, хто справжній. Після цієї поїздки ми таки затвердили монтаж і зробили якісний і зрозумілий фільм. — І дуже потрібний… — Так, адже багато людей не знає всієї правди. За радянських часів влада намагалася приховати роль українських політв’язнів. Говорили, що це поляки і фіни повставали, але документи, архівні дослідження свідчать: понад 50% політв’язнів у тому таборі були українцями, і саме Грицяк утримав усіх тих людей у спокої, переконував, організовував. І не всі одразу йому повірили, багато хто вважав, що він іде на смерть. Якраз помер Сталін — і цей момент затишшя Євген Грицяк зумів використати. Він пояснив людям, що вони мають можливість вимагати дотримання своїх прав, бо вони навіть за тогочасними законами мали працювати по 8 годин 6 днів на тиждень, а вони працювали по 14 годин 7 днів на тиждень. Вони мали право на побачення з рідними людьми. І йому вдавалося знайти переконливі слова, щоб за ним пішли, і чим більше пов-
Актори відчули на собі “норильські морози”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
