“Цей герб мав великий пошанівок, бо належав · людям, які боронили свою землю”. · 8 З історії рідного краю · с. 8сторінка оригіналу ↗
Угерці
Слово Просвіти, №50 за 2020 рік
Роман ГОРАК, м. Львів
Весна 1909 року була ранньою і сухою. На Вербну неділю, люди, вийшовши з церкви Великомучениці Параскеви, щедро били одні других лозою, яку в селі називали “баською”, і приговорювали: “Не я тебе б’ю, а баська тебе б’є. Від нині за тиждень буде великдень!”. Тепер вже можна було тою освяченою лозою виганяти зі стайні худобу перший раз на пашу. Такий був звичай.
Земля просила дощу, але його не було. Цьогорічний Великдень випадав на 11 квітня. В суботу село пекло пасхи. Якась господиня з присілку, який звався Рущина, бо там, відколи відколи село селом, селились русини, тобто українці, випікши їх, вигорнула як належиться попіл з печі і викинула його на гній за хату. Був вітер, гній був сухим і за ніч розгорівся. Досвіта всі пішли , як і належиться, на відправу до церкви. Десь по читанні Євангелія під час відправи до церкви вбігла жінка з криком : “Люди, Рущина горить!”. Всі вибігли гасити. Священик Служби Божої не переривав. Стояв при престолі і просив Господа змилосердитись над людьми.
Вже не було що рятувати. Село було під стріхами. До світанку згорів весь присілок. Щонайгірше – до тла згоріли стодоли з сіном та соломою для худоби.…
В селі це були найсумніші Великодні свята. Замість радості був плач. Як жити далі?
Люди плакали, а мали грати Великодні дзвони, співати птаство, з моздірів мали стріляти парубки і славити Господнє Воскресіння...
По Благовіщенню треба було виїздити в поле орати під ярі зернові, а відтак і садити картоплю. Наступав передднівок. Кожного року він був важким. А про теперішній і говорити годі. Голод стояв на порозі кожного згарища. Слава Богу, що зеленіла трава і можна було виганяти пасти худобу.
Та не пішло село з торбами на жебри. Видав дідич села граф Станіслав Незабитовський потерпілим і пашу для худоби, і зерно для засіву, а відразу по провідній неділі розпорядився зі свого лісу видати дерево під будівництво. Видавав при умові, що відбудовані хати, аби в майбутньому уникнути пожеж, будуть під дахівкою, а не під солом’яною стріхою. Та й з чого ту стріху робити, коли все дощенту згоріло? Спровадив дахівку з села Плашова, що аж під Краковом. Там у 1896 році була заснована парова фабрика цегли і дахівок, а також цегельно-черепичний завод, а ще раніше була збудована залізнична вітка, яка з’єднала це село з колією Краків-Львів і дозволяла колією вивозити продукцію.
Дахівка доставлялась через Перемишль до станції Городок, а відтіля вже до села її возили підводами. Одночасно з Плашо
С. Угерці. Палац Незабитовських ва він спровадив і високоякісну поливану вишневу цеглу, з якої він збудував костьол, бо було в селі декілька родин поляків і на відправу мусили ходити до Городка. А то не малий шмат дороги. В криптах цього цьому костелику і була родова усипальниця Незабитовських.
Оскільки на той час села були майже всі під стріхами, то саме дякуючи наполегливості Станіслава Незабитовського, який мав слово в повіті, невдовзі в Городку, на Заставськім передмісті запрацювали цегельні заводи ( в радянський час це була цегельня №12 і № 13), які почали виробляти крім цегли марки “Тігер”, котра вважається й досі чи найкращою будівельною цеглою, також і дахівку. Через деякий час зачервоніли дахи людей городоцькою дахівкою. Поволі щезали стріхи.
Грошей дідич Незабитовський від погорільців не брав. Люди самі приходили і відпрацьовували їх на його полі.
Зимувало село вже в нових хатах під червоною дахівкою. Село молилось на свого дідича.
… Це тільки російські баріни вміли бути надзвичайно чулими до селянського горя і допомагати їм у всіх їх бідах. Мало братами рідними їм не були. Про це нас вчили ще в школі на зразках російської класичної літератури. В нас, у Галичині, були поміщики (до речі, такого слова у нас не було у вжитку, а було – дідичі, тобто ті, що успадкували ту чи іншу маєтність) не людьми, чулими до людського горя, а жорстокими експлуататорами. Від цієї нелюдської експлуатації страждав галицький селянин і того не міг у Кремлі витерпіти батько Сталін, а тому послав у вересні 1939 року свою армію, аби перейшла Збруч і визволила цього селянина від тих “жорстоких” панів, а заразом і від усього, і, як казав Станіслав Людкевич, не було на то ради.
Такими “жорстокими експлуататорами” були й пани Незабитовські, яким “належало” село. Такими назвали їх колись дуже авторитетне виданням з царини краєзнавства “Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область”, (жаль, що часи української державності ми подібного видання так і не дочекались й надалі кормимось виданням, виконаним на замовлення кремлівських ідеологів), що вийшло 1968 року під головною редакцією академіка Петра Тронька. Під оцим хитрим словом “належало”, виявляється, слід розуміти, що в цьому селі в них було багато земельних угідь, в тому числі й орної землі, лісу та пасовиськ. Стара довідкова література називала ці маєтності “більшою посілістю”,
тобто власністю. Добро селян називалось “меншою посілістю”. Юридично селяни від часу знесення панщини не залежали від дідича, а тому не належало їм жодне село. Належало їм тільки їх майно. В Галичині, яку в часи австро-угорської займанщини називали Королівством Галичини і Володимирії, ніколи не було кріпацтва, як в Росії…
У 1926 році в Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила усі сфери економічного життя і була глибшою, ніж в багатьох европейських країнах. Особливо для села дався в знаки рік 1929-ий. Зима цього року була довгою і надзвичайно морозною, в результаті чого дуже постраждала деревина. Вимерзли всі волоські горіхи. Проте найгірше було попереду: на картоплю кинувся рак. Село залишилось без основного свого харчу. .
Подібне лихо з картоплею трапилось колись в Ірландії і мало не стало національною трагедією. Десь тоді і був виведений сорт картоплі, який був стійкий до цієї хвороби. Його з Німеччини спровадив в село Станіслав Незабитовський. Спровадив – і роздав селянам. Цю картоплю люди називали “рапатою”, з-за її шорсткої шкірки. Вона була дуже родючою і надзвичайно смачною. На картоплі також залежало й самому графові Незабитовському, оскільки саме картопля була основним продуктом, з якої на його гуральні виготовляли спирт, який згідно з домовленістю відправляли у Львів для виготовлення з нього різних марок горілчаних виробів, втому числі відомі на всю Европу марки напоїв фірми Бачевського. Надлишки картоплі селяни також продавали графові.
Станіслав Незабитовський спровадив село спеціалістів, які визначили, що хвороба картоплі має добрі умови для розвитку в тутешньому ґрунті. Причиною того є дуже млякувата земля. Родючий шар ґрунту на ній був не вельми глибокий, а внизу залягала глина, яка затримувала воду. Тої води, тобто її надлишку, потрібно було позбутись. Вперше в повіті Станіслав Незабитовський провів меліорацію, яка успішно працює дотепер, а виробництво труб для меліорації освоїли городоцькі цегельні заводи.
Це село тепер називається Уграми, хоч люди, незважаючи на це, вперто називають його Угерцями, бо згідно з переказами, засноване воно було угорськими колоністами ще в давні часи. Віддавна дідичами в ньому його були й Незабитовські.
Майже нічого, крім пам’яті в людях та невеликого костьолу, вимуруваного з червоної цегли, також спровадженої з Плашова, та мозаїчного гербу Любич над входом, не залишилось від цього колись могутнього роду Незабитовських. Тим гербом з середини ХІV століття користувалися понад 500 родів Білорусі, України, Литви і Польщі, серед яких такі могутні роди як Жолкев
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
