Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Пісні і Вірші – Ось мої скарби!” 11 Запрошуємо до книги · с. 11сторінка оригіналу ↗

Анатолій МАТВІЙЧУК.

Слово Просвіти, №50 за 2020 рік

Скарби Що є у мене? – Неба синя вись, Думки і мрії, Вірші і мелодії... Епоха Геніїв, – Чи ж ти прийдеш колись, Змінивши на землі Епоху Злодіїв? Були пророки І були вожді, Хоробрі ватажки І отамани. Та й нині ми Блукаєм, як тоді, Приймаючи за істини Омани. Ми – Світу матер’яльного Раби, Що в суєті зав’язли По коліна... Пісні і Вірші – Ось мої скарби! Бо їхня суть одвічна І нетлінна. Зозуленята Зозуля-птаха – Особлива мати, І від природи має дивний хист. Вона навчилась яйця підкладати До інших – До чужих пташиних гнізд. Зозуленята Стрімко підростають На горе своїм названим батькам І всіх пташат з гніздечка викидають, Не залишивши й шансу малюкам... І далі – надокучливо й зухвало Не припиняють жерти ні на мить, Як не годуй, а їм все мало й мало І неможливо їх задовольнить.... Скажи-но, рідна Україно-мати, Звідкіль до нас підкралась ця біда? Куди не глянь – кругом зозуленята Нас викидають з рідного гнізда. А ми – то темні, то – дурні, то –кволі, Не здатні постояти за своє. Зозуля – птаха нашої недолі – Ніколи щастя нам не накує... Не хлібом єдиним Ми пишемо гнівні пости І складаєм промови, Ламаємо списи В дискусіях наших палких. Бо нам, українцям, Ще й досі болить наша Мова, І нас на землі нашій рідній – Мільйони таких. Невже все так просто, Як декому часом здається, І варто усім, як один, Їй одній присягти – І Мова, як птаха, Прокинеться і стрепенеться, І, вільно змахнувши крилами, Сягне висоти. А як же насправді? Не так воно легко, мій брате. Хто серцем її не відчує – Тому не дано. Щоб мова жила – Треба нею співати і грати, Писати романи Й знімати сучасне кіно. Як вийшло, скажіть, Що одну з найспівучіших націй На наших очах Накриває зловісна пітьма? І пісня вмирає В полоні тісних резервацій, У морочних гето, З яких порятунку нема! Бо Мова – Не просто відтворені правильно звуки Й сухого правопису Норми скупі і жорсткі. Це – наші надії, Це – наші благання і муки, Це – наше коріння, Що тягнеться ввись крізь віки! Вона – як повітря, Ми дихаєм, значить – живемо, Нехай ця задуха Не стане початком кінця! Тому я вас прошу... Благаю! – не спрощуйте тему – Не хлібом єдиним Живуть українські серця… Не продаю… У своїм краю, Як в гіркім раю, Де вино і кров, де бур’ян і жито – Я свої пісні людям продаю, Продаю затим, Щоби якось жити. Так не просто тут, На оцій землі, Де черствими нас Робить темне лихо – Я не продаю мрії і жалі, Я не продаю радощі і втіхи! Скільки їх було – Вторжень і нашесть, Береже душа все, що незабутнє… Я не продаю совість або честь. Це – як продавать Нинішнє й майбутнє! Хай ламає ліс чорний буревій, І жирує тля на гілках зелених – Не торгую тим, що в крові моїй, Тим, що до пори ще дрімає в генах. Повернуся я до своїх основ, В небесах моїх є зоря провісна. Я не продаю Дружбу і Любов, Я не продаю Душу і Вітчизну! Незалежність Я готовий Гучно святкувати Свято це, що вище інших свят. Та думок тривожних так багато, Хоч бери й шикуй їх На парад. Незалежність – Це не просто слово, Що нам служить Гаслом повсякчас. Це – священний принцип, Де в основі – Воля й Вибір кожного із нас. Незалежність – Завжди приналежність До коріння наших прабатьків. Рідний світ – Його п’янка – бентежність Нас єднає з глибини віків. Незалежність – Значить – непродажність, Коли йдеться про наш спільний рід, А іще – незламність і відважність Твердо захищати рідний світ. Захищати звичаї і мову, Казку мами й татові пісні, І не купуватись на полову, Що усе це нині не в ціні! Незалежність – То незламна вірність Ідеалам, чистим як сльоза, Не тупа байдужість, Не покірність, Не пустопорожні словеса. Незалежність – Це відповідальність Перед Богом, Родом і людьми. Це єдина сутність і ментальність, Де всі “Я” зливаються у “Ми”. Тож попри оркестри і паради, Попри гасла й вигуки гучні – Я молю вас, Господа заради, Дайте ж Віри крапельку мені! Щоб радіти Й весело співати Попри всі страждання і жалі, Щоб натхненно й гордо святкувати Незалежність Рідної землі. Молитва-2020 Мій Боже, Вибач, я до Тебе знов Молитвою Твою Вічний Дух тривожу. Бо так потрібна нам Твоя Любов! А ще – Надія, Чуєш, милий Боже? Я маю все, І скаржитися гріх: Є сон і їжа, Є земля і небо. Тому я не за себе, А – за всіх, – За нас за всіх Проситиму у Тебе. Ти бачиш, де я, У якім краю, З якого міста Шлю Тобі благання. Я ніби знов Над прірвою стою І Сповідь шлю Тобі немов востаннє. Як ти і вчив, – Я не ганьблю Душі, І не жадаю на землі Чужого. – Чому ж тоді Ці нелюди чужі Крадуть і тягнуть все З обійстя мого?! Ти заповів До ближнього Любов Таку, що вища за любов до себе, Та ті, хто п’ють з мого народу кров, – Вони не чують голос Твій із Неба. В собі згубивши Душу, Тішать плоть І ставлять понад все

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин