Шевченкіана · “Все це переважно невідомі чи маловідомі прізвища для читачів, які цікавляться Шевченковим життям”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Нові прізвища до «Шевченківської енциклопедії»
Слово Просвіти, №50 за 2020 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивова% ний глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. У цій статті Володимир Мельниченко представляє не лише персон, які, на його думку, заслуговують окремих статей і заміток в “Шевченків% ській енциклопедії” чи додатку до неї (Т. Гліксберг, М. О. Дмитрієв, А. І. Крутов, А. І. Мельников, А. А. Монферран, А. О. Плюшар, Ж.%Ж. Пра% дьє, М. М. Тютчев), але й осіб, яких Шевченко не називав, хоча цікавився ними (Д. М’якишев, М. Г. Циганов), або людей, котрих узагалі не знав, утім вони так чи інакше доторкнулися до пам’яті про Кобзаря, в тому чис% лі посмертної (М. С. Левітський, Я. М. Турунов, П. В. Фівейський). Все це переважно невідомі чи маловідомі прізвища для читачів, які цікавляться Шевченковим життям.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Гліксберг (Глюксберг, Глюзберг) Теофіл (Феофіл) (роки життя невідомі) — книго( торговець і видавець, власник книгарні у Києві на Подолі та друкарні — з 1845 р. Нагадаю, що герой Шевченкової повісті “Близнецы” (1855), студент Університету св. Володимира в Києві Савватій, бажаючи придбати книгу “Мёртвые души” М. В. Гоголя, “хотел было сходить к Глюзбергу, да вспомнил, что там не продают русских книг…” П. В. Жур висновував: “Безперечно, Шевченко відвідав книжкову крамницю Гліксберга в 1846 році...” Відомий шевченкознавець знайшов архівний документ 1841 р., з якого видно, що “Віленської губернії Медичної академії друкар Теофіл (Феофіл) Гліксберг”, купець 3-ї гільдії торгував “по місту Києву на правах іногороднього купця з 1839 року”1. Як свідчить рапорт від 22 серпня 1847 р. старшого поліцмейстера І. М. Голяткіна київському цивільному губернатору І. І. Фундуклею, з лавки Гліксберга були вилучені твори П. О. Куліша. Також повідомлялося, що власник популярного в Києві “кабінету для читання”, в якому вилучили Шевченків “Кобзар”, відставний військовий капітан П. П. Должиков запитував, “чи не підлягають також забороні інші твори Шевченка як-от: “Гамалія”, “Тризна” і “Гайдамаки”...” І. І. Фундуклей 10 вересня 1847 р. переадресував це питання київському військовому генерал-губернатору І. І. Бібікову. Відповідь гласила: “…Запрещённые сочинения Шевченка, Кулиша и Костомарова... следует отбирать…”2. Поки що даних про власника київської книгарні Гліксберга бракує, проте Шевченкова згадка про нього мотивує на пошуки. До речі, враховуючи виняткову рідкісніть прізвища власника київської книгарні, для вияснення питання варто поцікавитися книгарнею, яка стосовно ХІХ століття згадується практично в усіх виданнях про місто Бердичів Житомирської області: “Славилась по всій Україні бердичівська книгарня Глюксберга, яка постійно отримувала нові видання з Варшави, Києва, Петербурга, Одеси і Москви”.
Дмитрієв Микола Олександрович (роки життя невідомі) — гірничий комендант, полковник, керуючий Ілецьким соляним правлінням в Оренбурзькій губернії у 1850-х рр., цікавився мистецтвом, зберігав твори живопису, з Шевченком, вірогідно, познайомився у 1850 р. Варто відзначити, що племінник М. О. Дмитрієва, російський художник і гравер М. Д. Дмитрієв-Оренбурзький (1838–1898) намалював Шевченка в труні, згодом з цього рисунка виконав літографію. Замітка про нього є в “Шевченківський енциклопедії” (Т. 2). У листі з Новопетровського укріплення до Бр. Залеського (кінець 1855 — початок 1856 рр.) Шевченко писав: “Если в Защите у Дмитриева найдёшь хорошие эстампы новой французской шко7 лы, как7то Делакроа, Делароша, Ораса Вер7 не и других, то попроси скопировать их пос7 редством фотографии, и держи эти копии у себя, смотри, любуйся ими каждый день и каждый час...” Коментуючи ці рядки Бр. Залеський писав: “Ілецька Защита — так зоветься село в степу, 60 верст від Оренбурга, де є дивно багаті копальні солі — величезний її пласт, ледве прикритий верствою землі на півсажня завгрубшки. Комендант гірничий Дмитрієв, недавно туди присланий, любив картини і мав щось ніби невеличку галерею”3. Шевченкова повість “Варнак” (1853) розпочинається з розповіді про те, що свого героя — старого варнака — розповідач зустрів саме в Ілецькій (Соляній) Защиті: “Есть в этой благодатной стране, нег7 лубоко под землею, огромная глыба соли, а на этой глыбе соли построена небольшая кре7 постца, называемая в простонародии Соля7 ною Защитой. Обстоятельства заставили меня побы7 вать однажды в этой Соляной Защите. В первое воскресенье моего там пребыва7 ния увидел я в церкви старика…” Хоча в “Трудах і днях Кобзаря” П. В. Жура не згадуються ні Соляна Защита, ні М. О. Дмитрієв, існує небезпідставна версія, висловлена Г. Д. Зленком й у “Шевченківської енциклопедії” (Т. 3) в замітці “Ілецька (Соляна) Защита”: “Імовірно, Шевченко побував тут узимку 1850 або восени того ж року, коли його перевозили з Орської фортеці до нового місця заслання — Новопетровського укріплення”. Значить, поет був знайомий з М. О. Дмитрієвим, бачив його колекцію й згадав про неї через більш як п’ять років у листі до Бр. Залеського, який побував в Ілецькій Защиті на початку 1854 р. Кажу, що Тарас Григорович згадав сам, адже після цього відомий лише лист Бр. Залеського до Шевченка від 8–9 червня 1856 р., тож принаймні листовно Бр. Залеський не повідомляв його про відвідання Ілецької Защити (тепер — місто Соль-Ілецьк, районний центр Оренбурзької області). Зате в згаданому червневому листі Бр. Залеський високо поціновував повість “Варнак”, копію якої Шевченко надіслав йому в квітні 1856 р., і жодним чином не виявляв здивування з приводу вже згаданого зачину твору, з якого випливає відвідання поетом Ілецької (Соляної) Защити. Можливо, й тому в коментарях до публікації повісті “Варнак” у сучасному Повному зібранні творів Тараса Шевченка (Т. 3) впевнено заявлено, що “на початку твору... розповідається про Ілецьку (Соляну) Защиту — місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени 1850 р....”
Крутов Андрій Іванович (19.05.1794 — 29.12.1860) — відставний гвардії капітан, колезький радник, учасник війни з Напо( леоном, нагороджений срібною медаллю “в память Отечественной войны с Наполе( оном 1812 года”. Вийшов у відставку 1825 р., з часом був призначений інспектором Академії мистецтв і займав цю посаду чверть століття. Почесний вільний спільник Академії. Тут і познайомився з ним Шевченко, який згадував інспектора в повісті “Художник”. Описуючи хвилювання молодого учня Академії перед оцінкою на екзамені його творів, виконаних за заданою програмою, автор писав: “Какое великое дело для ученика прог7 рамма! Это его пробный камень, и какое ве7 ликое для него [счастье], если он на этом камне оказался не поддельным, а истинным художником. Я это счастье вполне испы7 тал... Я боялся войти в Академию. Академи7 ческие ворота мне показалися разинутою пастью какого7то страшного чудовища. Побродивши до поту на улице, я перекрес7 тился и пробежал в страшные ворота. Во втором этаже, в коридоре, как тени у Харо7
Т. Шевченко. Фото. 1858–1859 рр.
нова перевоза, блуждали мои нетерпеливые товарищи. В толпу их и я вмешался. Про7 фессора уже прошли из цыркуля в конференс7 зало4. Ужасная минута близилась. Андрей Иванович (инспектор) вышел из круглой за7 лы, я ему первый попался навстречу, и он, проходя мимо меня, шепнул мне: “Поздрав7 ляю”. Я в жизнь свою не слыхал и не услышу такого сладкого, такого гармонического звука”. Як же можна не розповісти коротко в енциклопедії про людину, яка подарувала молодому Шевченкові таку щасливу мить! В опублікованих документах А. І. Крутов уперше згадується присутнім на засіданні правління Академії мистецтв від 20 лютого 1840 р., де йшлося про старанне навчання сторонніх учнів академії, в тому числі, Шевченка. Наступного разу зустрічаємо прізвище інспектора А. І. Крутова серед присутніх на Раді Академії 10 січня 1841 р., яка, враховуючи “гарні успіхи в рисуванні з натури і в мистецтвах, також… достатні пізнання в науках”, ухвалила дозволити відвідувати художні класи Шевченкові й іншим учням Академії. Нарешті, 28 червня 1846 р. А. І. Крутов підписав за конференц-секретаря відповідь правління Академії на запит від 26 квітня до канцелярії чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернатора, де шукати художника Шевченка, щоб адресувати йому гроші передплатників на його “Живописну Україну”. Академія повідомляла, що Шевченко “відправився в Малоросію ще в минулому році”5. Тож усі відомі причетності А. І. Крутова до Шевченкової долі мають позитивний, приємний характер... Тепер про практично невідоме. А. І. Крутов зображений на картині російського художника Г. Г. Чернецова, присвяченій параду з нагоди придушення Польського повстання 1830–1831 рр., що відбувся 6 жовтня 1831 р. у Петербурзі (1837). На полотні найперше красується Микола Із величезною свитою. Тема сама по собі не благодатна, проте не може не зацікавити, здається, несподівана присутність Андрія Івановича серед понад двохсот портретованих глядачів, у тому числі Шевченкових знайомих К. П. Брюллова, Ф. А. Бруні, В. А. Жуковського, Н. В. Кукольника, Ф. П. Толстого, а також, скажімо, Д. В. Давидова, О. С. Пушкіна… Зупинюся тут на мить, бо, за свідченням І. К. Айвазовського, саме А. І. Крутов супроводжував Пушкіна і його дружину на академічній виставці у вересні 1836 р. і представив знаменитому поету дев’ятнадцятирічного художника-мариніста. Відомо, що інспектор Академії мистецтв мав широкі знайомства серед художників, а цей факт показує, що не лише серед них... Отже, стає зрозумілим, як А. І. Крутов опинився на картині Г. Г. Чернецова серед аристократичної та мистецької еліти Петербургу. Його було включено до списку персонажів від Академії мистецтв, який затвердив особисто Микола І. Чи був насправді А. І. Крутов на тому параді, мені невідомо, знаю лише, що не всі портретовані художником, брали в тому дійстві участь. Втім, якраз це не має значення... Важливо лише те, що поетів знайомий, інспектор Академії мистецтв А. І. Крутов не має випадати з шевченкознавчого контексту.
Левітський Микола Сергійович (1829–?) — священик церкви Тихона Амафунтсько( го біля Арбатських воріт, у якій 27–28 квіт( ня 1861 р. дорогою з Петербурга в Україну знаходилася домовина з прахом Тараса Шевченка, відправив панахиду над пое( том. Народився в Московській єпархії, син священика, навчався у Віфанській се( мінарії, яку закінчив у вересні 1850 р. із атестатом 1-го розряду. В листопаді того ж року призначений дияконом Георгіївської церкви в Єндові. З 2 лютого 1860 р. — свя( щеник церкви Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт. Відомо, що в жовтні 1870 р., служачи тут, був нагороджений на( бедреником — парчевим прямокутником із зображенням хреста, що його священи( ки одержують як першу нагороду і носять з правого боку нижче поясу. Мав дружину і троє синів, старший навчався в духовному училищі. Мене довгий час хвилювало питання про те, хто відправив панахиду над Тарасом Шевченком у Москві, хто доглянув домовину з його тілом у храмі 27–28 квітня 1861 р. Пошуки у Центральному історичному архіві Москви увінчалися успіхом. У справі “Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 год” знайшлася “Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Амафунтского, что возле Арбатских ворот”. В ній і були прізвища всіх церковнослужителів арбатського храму. Тепер, окрім священика М. С. Левітського, можна назвати ще трьох церковнослужителів, які опікувалися Шевченковою домовиною. Фівейський Павло Васильович (1824–?) — диякон церкви Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт у 1848–1863 рр. Народився в Московській єпархії, син паламаря, навчався в Московській семінарії, яку закінчив у 1844 р. із атестатом 2-го розряду. Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика. Жив неподалік від храму — в Афанасьєвському провулку. Паламар Беляєв Петров Васильович (1841–?), народився в Московській єпархії, син священика, навчався в Московській єпархії. З жовтня 1853 р. до листопада 1864 р. — паламар церкви Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт. Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика. Соловйова Євдокія Микитівна (1802–?), в церкві Тихона Амафунтського працювала з жовтня 1840 р., тобто задовго до тобто, як у Москву вперше приїхав Шевченко, на час панахиди над прахом Шевченка була проскурницею. “Читати і писати вміє”. Жила з донькою. Працювала у храмі до старості6. Ці люди так чи інакше причетні до вшанування праху Тараса Шевченка у храмі Тихона біля Арбатських воріт, до панахиди над ним. Вони заслуговують на нашу добру пам’ять і на те, щоб їхні імена і прізвища згадувалися у відповідних працях про Кобзаря.
Мельников Авраам Іванович (1784–1854) — російський архітектор, представник пізнього класицизму, академік (1812), професор (1831), ректор архітектури петербурзької Академії мистецтв (1843), заслужений ректор (1851). Його проєкт храма
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
