“Нашому роду нема переводу”. 15 Життєві дороги · с. 15сторінка оригіналу ↗
Краяни
Слово Просвіти, №50 за 2020 рік
Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, м. Львів
1 БОРТНИКИ. Тут, за школою, в затишній тінистій місцині, проживає колишній учитель української мови та літератури, а потім – історії, член Національної спілки краєзнавців України, лауреат низки фахових премій та державних відзнак Іван Карп’як.
Наше перше знайомство – щонайменше літ п’ятнадцять тому – почалося з оглядин Народного зразкового історико-краєзнавчого музею, що його заснував і яким керує Іван Михайлович. Він із захопленням водив мене шістьма кімнатами, показував унікальні експонати, – а їх близько п’яти тисяч, – і я думав: як гарно, що й зараз (як у часи Франка чи Андрея Шептицького) є такі самовіддані ентузіасти, котрим дорога історія краю, його звичаї, обряди, – і вони прагнуть зберегти їх для сучасників і нащадків.
Отож нам було про що погомоніти,
тим паче, що Іван Михайлович подарував мені свої спогади “Житттєві дороги” (2019 р.), написані стисло, але щиро, інформативно. І я довідався, що наш подвижник народився в Микитинцях Косівського району, служив у роті мінерів-підривників, навчався на філологічному факультеті Львівського педінституту, який потім перевели до Дрогобича; співав у студентському мішаному хорі під керуванням незабутнього Степана Ільковича Стельмащука, пізніше – у новоствореному чоловічому хорі “Бескид”, об’їздив з цими колективами багато міст (Вільнюс, Київ, Ніжин, Канів…) і сіл Львівщини.
Іван Михайлович зворушено згадує,
що його викладачами в інституті були композитори Євген Козак, Анатолій Кос-Анатольський і майбутній диригент світового рівня Степан Турчак – і взагалі чимало гарних людей зустрічалося на його життєвих дорогах, зокрема і у восьмирічній школі села Августівка теперішнього Козівського району на Тернопільщині, де він після вишу протягом року учителював…
І от Бортники, середня школа, одруження з учителькою Параскою Кликайло, поява Любочки, Оксани, відтак – Богдана. Характерно, що доньки, як і батько, співучі, до того ж Люба самотужки опанувала гру на баяні. І коли Оксані йшов одинадцятий рік, вона співала (сопрано) на звітному концерті в Тлумачі. Акомпонувала на баяні – і теж співала (альтом) – на шість років старша Люба. Збереглась світлина про цей неординарний виступ…
Наводжу ці факти, аби підкреслити,
що справді яблуко від яблуні далеко не відкотиться. Іван Михайлович мріяв бути істориком, а не філологом (у Львівському педінституті такого факультету не було). Але 1966 року він вступив заочно на історичний факультет Івано-Франківського педінституту, і йому дозволили викладати історію та суспільствознавство.
Цей же істфак у виші імені Василя Стефаника закінчила й Люба. Вчителювала в Михайлевичах – мальовничому селі Дрогобицького районі на Львівщині. Вийшла там заміж. Народила Світлану і Назарія. І теж, як і батько, створила в школі історикокраєзнавчий музей. А ще – написала книжку “Михайлевичі – колиска роду нашого”. І несподівано, 27 лютого 2019-го, життя її обірвалось…
Оксана так само здобула освіту – філологічну – у Прикарпатському університеті. Вчителює в Бортниківському навчально-виховному комплексі
(НВК). Провадить з учнями близькі й далекі пізнавальні екскурсії. Вчить любити рідне слово. Належить до співочого гурту “Берегиня” при Народному домі. І сама уклала слова до хвилюючої пісні “Бортники – частиночка Покуття”.
Чоловік Оксани – Михайло Трак.
“Бог, – каже Іван Михайлович, – подарував Михайлові золоті руки, тому коли настали нелегкі часи і не було роботи, почав їздити на заробітки. Опанував кілька професій: плиточник, штукатур, муляр… Географія його місць заробітку дуже широка: Кривий Ріг, Київ, Вінниця, багато місць нашої області, а також працював за кордоном: Росія, Польща, Німеччина…”
За фахом Михайло – столяр-верстатник; цей фах здобув у професійно-технічному училищі. Працював у різьбярному цеху Надвірнянського лісокомбінату. “А хобі його залишилося, – наголошує тесть, – різьба по дереву”.
Тож і Михайло Іванович Трак –
людина творча. Як, зрештою, і його з Оксаною син Андрій, історик, і дочки – Юлія та Соломія. Обидві грають на акордеоні. Навчаються в Тлумацькій музичній школі.
* * * Отож було про що поговорити за гостинним столом. Згадали і про сина Івана Карп’яка та Параски (на жаль, вона теж передчасно пішла з життя) – Богдана, якого після закінчення музичного факультету Прикарпатського університету запросили до Національного академічного Гуцульського ансамблю пісні і танцю “Гуцулія” – і він став артистом. Одружився з Маріанною Кучмей, також артисткою, яка створила хореографічну студію “Зірничка”.
2 Михайло Гаріджук. Бути у Бортниках і не відвідати мого однокласника – це злегковажити давньою дружбою. І я, попрощавшись з гостинною родиною Карп’яків-Траків, сів на ровер і покотив до Гаріджуків, що для них було несподіванкою. Бо номер телефону Михайло Володимирович поміняв – і я не зміг до нього додзвонитися…
Я завжди поважав Михайла. Господь
Родина Ленівих: Галина, Роман і семеро нащадків
Тлумаччина, що на Прикарпатті. Частину своєї цьогорічної відпустки я провів саме тут, у Тлумачі, де живе мій брат Федір – серпневий ювіляр; у Грушці, де замужем сестра Орися; в Пужниках, де я народився; і в Бортниках, куди – починаючи від п’ятого класу – ходив до середньої школи.
Були нові знайомства, зустрічі, три з яких особливо пам’ятні і симпто
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
