Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» сьогодні · “Перші писемні згадки про просвітянські справи в Костополі відносяться до 1927 року”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Костопільщина просвітянська «Просвіті» Костопільщини – 100

Слово Просвіти, №50 за 2020 рік

Святослав ПРАСК, письменник, політичний і громадський діяч, учасник руху шістдесятників, голова Костопільської “Просвіти” у 1989–1993 р.р. Перші осередки “Просвіти” у центральних, східних та південних українських землях створені на початку двадцятого століття. На Волинь “Просвіта” прийшла у 1917 році. А перші згадки про просвітянські справи на Костопільщині відносяться до 1921 року. Зокрема письменник та відомий дослідник-краєзнавець наших теренів Володимир Шабаровський встановив, що виходячи з досліджень іншого відомого краєзнавця Гурія Бухала, осередок “Просвіти” в селі Деражно вже існував у 1921 році. Про це та про діяльність “Просвіти” в цьому селі за часів Польщі піде мова в окремій його статті. Про давність просвітянської діяльності в селі Золотолин припускає і вчитель історії місцевої школи Руслан Крук, яку він пов’язує з педагогом і просвітянином Антоном Олійником. Детальне дослідження про нього теж викладене в окремій статті цієї книги. Перші ж писемні згадки про просвітянські справи в Костополі відносяться до 1927 року. Але краєзнавці-дослідники впевнені, що це сталося значно раніше. У ті часи (а це було ще за Польщі) костопільські просвітяни збиралися на свої сходини по хатах, зокрема в помешканні бондаря Феодосія Олексієнка, що знаходилося поруч із церквою. Він керував церковним хором. Уся його величенька родина (три дочки і два сини) була дуже співочою, особливо найстарша дочка Варка. Вона не тільки мала чудовий голос, а й грала на різних музичних інструментах, яких у домі відомого місцевого музики було предоста. Власне, саме Варка та її молодша сестра Зінаїда й були першими просвітянами в ті часи в нашому місті. А першим керівником Костопільської “Просвіти” був фельдшер за фахом, щирий українець за духом, Лаврентій Серветник, до речі, учасник костопільського повстання у 1919 році, організованого старшиною петлюрівської армії Стефановичем. Навіть був заарештований. Він і перший просвітянський хор організував, що збирався на репетиції в домі Олексієнків. Відвідували його крім господарів патріотичні родини Олексійчуків, Трохимчуків, Хоронжуків та Серветників. Просвітянський очільник організовував багато різних святкувань. Аби не бути голослівним, наведу уривок із спогадів тодішньої просвітянки Ганни Трохимчук, розповіді якої мені вдалося записати на магнітофонну стрічку ще в 1982-83 роках минулого століття, задовго до української незалежності, що увійшли до моєї повісті з народних вуст “Вереси”: … Розкажу вам про перше Шевченківське свято в Костополі. То було на ті часи незвичайною подією. Програмки на вечір ми малювали всі: і брат, і сестра одна й друга, і я. Цікаво ж, і водночас лячно, адже подібне дійство вперше мало відбуватися в місті. Це були якраз шістдесят шості роковини від дня смерті нашого дорогого Тараса. За нашої молодості “Кобзар” Шевченка лежав у кожній хаті на видному місці, поруч з Біблією, як найцінніші родинні реліквії. Дістати “Кобзар” тоді було проблемою, мало друкували його. І ось, нарешті, 10 березня. У перших рядах сидять місцеві польські “жондци”, цебто представники влади. І їм на вилогах піджаків чіпляємо спеціальні синьо-жовті емблемки. Руки трусяться від хвилювання. А на сцені великий хор в українському національному вбранні. А це ж були майже всі неграмотні хлопці й дівчата. Хор організував Лаврентій Серветник, він потім обирався послом від нашого краю до польського сейму. З 1929 по 1933 рік навіть виконував обов’язки віце-бургомістра Костополя. А родом був із Клевані. Коли хор заспівав “Заповіт”, – увесь зал встав. Польські урядники теж мусіли підвестися: і староста, і гонорове панство. Потім почався концерт. Аж зі Львова запросили бандуриста. Той співав “Ой, Морозе-Морозенку”, інші народні пісні та думи. Пригадую, тоді всім подобався оцей романс: Щоб співати колір чорний Дам я голос свій. І тобі одній покорній Я співаю колір чорний, Бо то колір мій… Нашому братові Сашкові (а він з якогось дива вважав себе росіянином) страх як сподобалося свято. Він був того вечора зовсім несхожим на себе з отим своїм хворобливим русофільством, дуже схвильований, жартував: – Якщо щотижня проводитимуть Тарасові свята – то я стану українцем. І щоб обов’язково виступав бандурист. Іде концерт, усе славно, як має бути, аж раптом: Гу – гу – у – у! Гу–гу–у–у!.. – гудок з тартака.– Пожежа! У вікнах замерехтів відблиск полум’я. Горить десь зовсім близько, поруч. Зал зірвався з місця, але пожежник, що саме наспів, заспокоїв людей, аби далі святкували. Як незабаром вияснилося, що-то польські шовіністи навмисне підпалили неподалік склад, аби зірвати Шевченківське свято. Тоді наш Сашко відразу експронтом і вірша уклав: Нерон колись Рим підпалив, Щоб нам це пам’ятать. В Костополі хтось гравсь з вогнем, Щоб свято зіпсувать. Полум’яніло за вікном, Тартак, як вовк той, вив. Всі кинулися до дверей, Та хтось їх там спинив. Дав зрозуміти, що вогнем Нам душ не спопелить, Всі повсідались на місця – І пісня знов дзвенить Про той далекий милий час, Як край наш вільним був. Про те, як жив, творив Тарас, Як мучився, любив… Про ту Могилу над Дніпром, Що шістдесят шість літ Хранить того, що дав для нас Найкращий Заповіт. У нього це вихлюпнулося з душі миттєво, і він прочитав цей вірш перед схвильованим залом. Боже, як йому тоді довго аплодували! Але десь у 1933 році польські власті заборонили різні українські вистави, гуртки, шевченківські свята, – то знову просвітяни збиралися по хатах. А вийшла така заборона після великого і гучного судового процесу над українськими просвітянами та оунівськими активістами. Засудили тоді в Костополі до різних термінів ув’язнення понад 40 чоловік, переважно інтелігенції. Цей коротенький спогад учасниці тих подій яскраво засвідчує про нелегкий шлях українців до свого національного воскресіння за часів панування Польщі. Однак патріотично налаштовані українці нашого поліського краю не лякалися випробувань, нелегально налагоджували просвітницьку працю. До них слід віднести подружжя лікарів – Петра і Ганни Рощинських, які в 1924-1938 роках проводили в Костополі значну просвітницьку діяльність. Ґрунтовну дослідницьку працю про їхні просвітянські здобутки написав письменник і відомий костопільський краєзнавець Анатолій Карп’юк. Ось, що він розповідає: “Петро Рощинський народився 18 березня 1890 року в Глухові у сім’ї сільського вчителя. Середню освіту здобув у Чернігівській семінарії. Потім поступив на медичний факультет Московського університету, який закінчив у 1916 році. Двадцятичотирирічним юнаком Петро зустрів Першу світову війну, виконуючи обов’язки фронтового лікаря…Із утворенням Української Народної Республіки, молодий лікар пішов на службу до армії УНР”. Проте сили були нерівними і українському війську довелося відступити на Захід, на територію Польщі. Тривалий час перебував у таборі для інтернованих, а після того як Волинь відійшла до новоствореної Речі Посполитої, у 1921 році влаштувався лікарем у Рівному. Там і зустрівся зі своєю супутницею життя Ганною Ступницькою, яка відбувала саме лікарську практику. А народилася вона в Кременці у священицькій родині. Після одруження молодята переїхали до Костополя. Тут вони й долучилися до активної просвітницької діяльності. До речі, саме з ініціативи Ганни Рощинської в Костополі започатковує свою діяльність філія “Союзу українок”, осередки якої, наче гриби після дощу, швидко зафункціонували в довколишніх селах. Звісно ж, українська патріотична діяльність не подобалася польським властям, почалися переслідування, що закінчилися принизливими обшуками. Врешті їм недвозначно порадили припинити проукраїнську громадську працю, а займатися лишень лікарською, бо в іншому разі… І родині Рощинських довелося восени 1938 року виїхати до Кременця, де жила мати Ганни. Але виявилося, що й там польська недремна

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин