Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Праця тривала упродовж майже трьох років, і як результат – публікації”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Професор ССииддіірр ККіірраалльь: “Іван Чендей – це візитівка Закарпаття”

Слово Просвіти, №50 за 2021 рік

Відомий літературознавець, доктор філологічних наук Сидір Кіраль цьогоріч видав дві ґрунтовні праці про знаного закарпатського прозаїка, Шевченківського лавреата Івана Чендея. Це перший том об’ємного листування письменника з київськими критика' ми та монографія про цей унікальний епістолярій. Обидві книжки одразу набули розго' лосу в наукових колах і не тільки. Зважаючи на те, що влітку автор цих праць відзначив 65'річний ювілей, а 2 грудня в Закарпатській обласній науковій бібліотеці ім. Ф. Потуш' няка відбулася захоплива презентація нових книжок, це стало зачіпкою для серйозної розмови як про науковця і його дослідження. – Пане Сидоре, чому ви обрали саме українську філологію? – На мій вибір вплинуло те, що у 8'му класі на іспит з україн' ської мови та літератури світлої пам’яті наш класний керівник Григорій Васильович Дем’ян, іс' торик за освітою, згодом канди' дат історичних наук, відомий дослідник фольклору УПА, кра' єзнавець, етнограф, літературо' знавець, депутат Верховної Ради України ІІ скликання (довгий час перебував під пильним наглядом КДБ), приніс неймовірно дивне видання “Кобзаря” Т. Шевченка (Київ, 1971), ілюстроване репро' дукціями тканих рушників на' родних майстринь Ганни Васила' щук та Ганни Верес, і пообіцяв подарувати тому учневі, який на' пише найкращий твір. У нашому класі була Люба Кожан, яка зав' жди писала цікаві твори, отож всій подумали, що вона стане воло' даркою цієї нагороди. Із трьох за' пропонованих тем я обрав зобра' ження походу князя Ігоря у “Слові о полку Ігоревім” і дуже старався, хоча не сподівався ста' ти переможцем. І ось ми в бентежному очіку' ванні зібралися, аби почути ре' зультати іспиту. І коли Григорій Васильович оголосив, що за рі' шенням екзаменаційної комісії найкращий твір написав саме я, і вручив мені “Кобзаря” із дарчим написом: “Моєму учневі Сидору Кіралю за кращий твір у 8'му класі”. Моєму щастю не було меж. Мені усі заздрили, а я гордо, притуливши книжку до грудей, ішов додому, а коли показав мамі, то ми обоє розплакались. Цей “Кобзар” зі мною повсюди, це моя реліквія й оберіг, бо саме тоді я вирішив, що стану учителем ук' раїнської мови та літератури. До того ж моїм улюбленим учителем із цього предмета був Мирослав Іванович Грицик, згодом канди' дат філологічних наук, доцент Дрогобицького педінституту. До речі, так склалося, що коли він захищав дисертацію про фольк' лористичну діяльність Мелітона Бучинського, то я, вже будучи кандидатом наук, написав відгук на автореферат його праці. Правда й те, що по сусідству в моєму рідному Славську мешкав священник Василь Головацький (як виявилось згодом, відбув у Сибіру 18 років за участь в УПА), який агітував мене вступати в ду' ховну семінарію. Однак верх взяв потяг до вчительської праці. – А чому стали науковцем? Ад+ же могли бути просто педагогом. – Вступаючи до Львівського вакансій держзамовлення), то че' рез рік'два мене візьмуть в аспі' рантуру при кафедрі літератури. Так я й опинився в Осипенків' ській СШ на Бердянщині, де на посаді вчителя пропрацював два роки, а згодом був обраний за конкурсом на посаду асистента кафедри української та росій' ської мов Бердянського педін' ституту. Загалом на півдні Украї' ни пропрацював 20 років і назав' жди полюбив цей край. Профе' сор Іван Денисюк жартував, що яв Бердянську успішно відбув “по' літичне вигнання” зі Львова. – Розкажіть про ваші наукові дослідження, за якими захищали кандидатську й докторську дисер+ тації. – Кандидатську дисертацію захистив у 29 років, у 1985 р., во' на присвячена літературно'кри' тичній та публіцистичній діяль' ності Остапа Терлецького, сорат' ника Івана Франка. Докторську (захистив у 2003 році) – постаті уродженця Бердянська Трохима Зіньківського. Ці два діячі в ра' дянські часи з ідеологічних мір' кувань були, на жаль, свідомо “призабуті”, тож довелося багато попрацювати в архівах, у резуль' таті чого відшукав чимало цінних документів, які вперше введено в науковий обіг. Мені приємно, що в акаде' мічному виданні “Історії україн' ської літературної критики: до' жовтневий період” (Київ, 1988), авторами якої є знані в Україні літературознавці Інституту літе' ратури імені Т. Шевченка НАН України, уміщено мій розділ про О. Терлецького'критика, а в 7'му томі (книга перша) нової акаде' мічної історії української літера' тури у 12'ти томах (Київ, 2020) уперше у виданні такого типу є розлогий розділ про Т. Зіньків' ського, неймовірно талановитого письменника, фольклориста, публіциста, філософа, якому до' ля відвела лише 30 років життя. Похований у Бердянську, де влас' не я вперше й дізнався про нього і захопився його жит' тям і творчістю, які стали об’єктом моєї наукової обсер' вації. Заслуги цих двох непе' ресічних діячів, про яких ос' танніми роками все частіше стали згадувати дослідники, неабиякі, хоча, як не прикро про це мовити, на сьогодні ми не маємо окремих видань їх' ньої творчої спадщини. Якщо Бог дасть сил і здоров’я, то мрію упорядкувати такі ви' дання, адже вже зібрано чи' мало матеріалу. – Що нового ви відкрили в цих постатях? – Багато. Наприклад, Т. Зіньківський одним із пер' ших розглянув творчість Та' раса Шевченка в європей' ському літературному кон' тексті, а витоки української літератури пов’язував не з іменем Івана Котляревсько' го, а із часами “Слова о полку Ігоревім”, цікаво витлумачив “негативну” роль старослов’ян' ської мови для розвитку нашого письменства українською мовою. У працях “Молода Україна, її ста' новлення і шлях” та “Національ' не питання в Росії” Т. Зіньків' ський уперше торкнувся питання про “можливість” федеративного устрою Росії й дійшов висновку, що практично такий державний устрій там неможливий не лише через імперське мислення очіль' ників імперії, але й російського народу загалом, який вважав себе “богообраним” і свідомо нехту' вав духовними, культурними потребами тих народів, що опи' нилися під владою царя. На відміну від І. Франка та М. Драгоманова, бердянець, офі' цер царської армії, чи не вперше зробив спробу об’єктивного ана' лізу творчої спадщини Гоголя, Достоєвського та Тургенєва. Ак' туальними й понині є розмисли Т. Зіньківського про мову як най' важливішу ознаку існування на' ції як такої, народну творчість, про православну російську цер' кву (вважав, що та служить не за' повідям Христа, а є “кописткою” царської влади), штундистів. Ві' домий письменник Валерій Шев' чук небезпідставно вважає Тро' хима Зіньківського тим мислите' лем, який стояв біля витоків тео' рії українського націоналізму. – Іван Чендей з’явився в епі+ центрі вашої уваги не одразу. Наві+ що вам це було потрібно, якщо на+ укова кар’єра вже була реалізова+ на? – Творчість Івана Чендея привернула мою увагу вже у “докторсько'професорському” віці, і за логікою, як ви кажете, “наукової кар’єри” я мав би про' довжувати студіювати спадщину моїх патронів О. Терлецького й Т. Зіньківського, які, так би мо' вити, вивели мене в люди й на знак вдячности підготувати до друку томи їхньої спадщини. Але сталося так, що, упорядковуючи архів покійного львівського про' фесора Івана Денисюка, улюбле' ного викладача, я натрапив на листи Івана Чендея, які одразу мене захопили, образно кажучи, у дослідницький полон. Зізна' юсь: я вперше відкрив для себе саме через листи малознаного мені напрочуд обдарованого письменника (правда, у моїй скромній студентській бібліотеці була збірка І. Чендея “Зелена Верховина”, яку однокласниця Стефанія Швед подарувала мені в 1975 році вже студентові універ' ситету) та сильну людську осо' бистість. Так і почалися архівні пошуки епістолярної спадщини закарпат' ського “короля Ліра” (Г. Кора' бельников), так з’явилась моя перша книжка ““Зробити щось корисне для свого рідного наро' ду”: з епістолярної спадщини Івана Чендея” (2013), а далі зна' йомство з родиною Чендея, зок' рема з дружиною Марією Іванів' ною та донькою Марією, зятем Іваном Трещаком. Вони довірили мені упорядкування унікального архіву письменника (праця три' вала упродовж майже трьох ро' ків) і як результат – публікації ста' тей у науковій періодиці, а цього року – першого тому (із задума' них десяти) листування І. Чендея з київськими критиками В. Кос' тюченком, К. Волинським, І. Дзю' бою, Л. Коваленком (обсяг 668 сторінок) та монографії “Іван Чендей та київські критики: епіс' толярні діалоги” (обсяг 430 сторі' нок). Мої друзі жартують, що ме' не цікавлять лише письменники непростої долі, адже в моєму до' робку є праці про Галину Гордасе'

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин