Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Коли з нами Бог і правда…
Слово Просвіти, №50 за 2021 рік
“Просвіта” завжди виборювала Українську Державу, а
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Справді, в часи становлення та упродовж майже цілого ХХ століття її діяльність спрямовувалася передусім на три значимі справи: виховати почленований чужинцями народ, щоби він відчув свою національну гідність; бути разом єдиним народом “від Сяну до Дону”; мати власну Державу. Цією великою метою пройнятий увесь шлях національної історії. Хоча геополітична стратегія (як і мапа світу) зазнала корінних змін, а перед незалежною Україною стоять нові виклики, окреслені завдання зберігають (в інших формах) свою значимість.
Варто завжди стояти на сторожі,
щоби ніхто і ніщо не змогли підмінити чи ревізувати головні підвалини українського буття та національної Державності, які проявляються в Мові, національній Пам’яті й Культурі, Традиції та Вірі, Ідентичності, Соборності й Суверенності Нації. Ці глибоко вкорінені цінності є фундаментальними життєвими основами Українця, які потребують безустанної праці, оберігаючи джерела національної енергії. У цьому “щоденному плебісциті” закладена сутність нашого існування серед “інших”, виживання у жорстокій конкуренції з “іншими”, безпека і поступ. Національні цінності є своєрідними реперними символічними знаками України, які визначають світоглядні орієнтири, вибір друзів та недругів, окреслюють координати життєвого космосу й самооцінку, “хто” і “що” ми є насправді. Вони найбільш правдиво віддзеркалюють устремління народу, оскільки дають відповідь на головне питання його життєспроможності – чи прагнемо української України як стверджуючої тези національної Гідності Народу.
Ніхто, крім ворогів, не може заперечувати цієї аксіоми. Саме тому й животворить “Просвіта” понад півтора століття, що ідея українськості була поставлена на найвищий щабель уваги і пошани, торкнувшись усіх чутливих струн національного “Я”. Відродження національного самоусвідомлення, пам’ять про державницьку традицію, історичну минувшину та звитяги кращих синів і доньок за “Україну, за її волю” були завжди близькими народу і найбільшою небезпекою для різного “пошиву” зайд та їх колабораціоністської обслуги. Тому боротьба різномастих владних режимів, політичних сил із “Просвітою” була боротьбою з українською ідеєю.
Наступ реакції неодмінно передбачав знищення “Просвіт”. Згадаймо ті часи, коли її заборонили в Одесі та Миколаєві (1906–1907), Києві, Чернігові, Катеринославі (1910–1914), табуювали відзначення роковин Тараса Шевченка, масово звільняючи педагогів за найменші прояви впроваджувати в освіті українознавчу тематику. Політика україноненависництва проявлялася передусім у нетерпимості до “Просвіт”. Проте, знаючи про це, в незалежній Україні часто можна спостерігати як владні інститути, політики, колонізаторська церква намагаються вшановувати гробокопів української справи. Показовим прикладом є ювілейні відзначення в Україні “столипівщини”, що сприймається не інакше як українофобський акт вищої влади, що запопадливо стала навшпиньки перед Московією.
Куди такі зверхники ведуть народ,
коли пошановується Столипін, який забороняв усе українське – створення українських товариств, зокрема “Просвіти”, клубів, видання газет, журналів українською мовою, рідномовну освіту. Переслідуючи українську мову і культуру, він боровся з “ідеєю відродження старої України”, що загрожувала імперії та “російській православній цивілізації”.
Безперечно, таких фактів величезна кількість. Вони важливі не тільки для висвітлення правдивих сторінок історичної правди, але й для оцінок реалій в уже незалежній Україні, яка, на жаль, ще далека від того, щоби остаточно позбутися колоніального ярма.
Закінчення на стор. 2-3
нинішня місія – оберігати та зміцнювати власну державність. Такий лейтмотив загальнонаціональної конференції, нещодавно проведеної Центральним правлінням Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.
МИКОЛА ТИМОШИК
ЄВГЕН СТАНКОВИЧ
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
Згадаймо, як пишно вшановувала
“українська” влада 100-річчя смерті того ж Столипіна в Києві у вересні 2011 року (20 років Незалежності України!). Тодішній етер був переповнений цитуваннями “інквізитора” України ХХ століття. Вони не сходили з уст азарівської “каманди”. На будинку “Народного Руху України” встановлюється дошка на його “честь”. Вінки покладаються найвищою українською владою разом із російськими організаціями “Россотрудничества” (Федерального агентства у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці) та “Фонду изучения наследия Столыпина”.
Опісля покладання квітів “азаровський уряд” разом із правнуком Столипіна відвідує в Лаврі виставку, присвячену цьому сатрапу.
Значна частина “українських політиків” запопадливо захлинається в симпатіях та відданості Росії, захоплюючись автором столипінської “краватки-шибениці”, чорносотенним нищівником української культури.
На рівні “українського” уряду дається публічна обіцянка кремлівському малоординцю регулярно вшановувати пам’ять імперського деспота.
Побудувати пам’ятник Столипіну зобов’язуються в Києві, обіцяє це й мер Харкова Кернес, наввипередки догоджаючи Путіну, який напередодні заклав столипінський камінь біля будинку уряду РФ. Про активну співпрацю в цій легімітизованій кампанії “руського міра” зголосилися голова фонду “Единый мир”, член Партії Регіонів Прутник та тодішня голова Держархіву України, член КПУ Гінзбург. Жорстокий для всіх українців урок.
Бо так реалізовувалися імперські ідеї в Україні. І коли переймаються питанням про причинність багатьох проблем, пов’язаних із впливом Росії на українське суспільство, її військовою агресією проти нашої країни, то цілком очевидно, що цьому всіляко сприяла (-є) неукраїнська влада.
Високі урядовці повторювали, як мантру, столипінську фразу: “..нам потрібна Велика Росія”, дуже вподобану Путіним.
Парадокс, але руками української держави здійснювалася “тиха” колонізація України, оскільки впроваджувалася офіційна політика формування російської чи подвійної ідентичності, яка забезпечувала просування руськомірського імперського наративу в соціокультурному, політичному просторі України. Підтримка й творення чужої для українців ментальності відбувалися в усіх життєво важливих суспільних сферах. У цьому антинаціональному процесі знаходимо відповідь стосовно причин нехлюйського, часто ворожого ставлення (упродовж трьох десятків років) частини владно-політичного істеблішменту до української мови, культури, національної пам’яті, історичної правди, “Просвіти”. Чому за період української незалежності більшістю урядів, парламентів, регіональними владними структурами не підтримувався діалог із “Просвітою” та іншими національно-патріотичними організаціями? Насамперед тому, що угодовська політика спрямовувалася на формування суспільної свідомості українців за московськими лекалами. Цьому завданню підпорядковувалися сфери освіти, науки, культури, книгодрукування, інформаційної політики. Бо для реалізації руськомірської стратегії Кремля найбільшою небезпекою, що загрожувала існуванню імперії, були “народини нового українця” (Є. Маланюк). А тому вона “влізала” скрізь.
Так, коли наказом МОН України від 26
січня 2011 р. затверджувалася концепція літературної освіти, то в ній виокремлювалося, що “особлива роль належить російській літературі”. Недоцільним стало вивчення творчості О. Ольжича, О. Теліги, Є. Маланюка, В. Барки, У. Самчука, В. Стефаника, І. Багряного, М. Вінграновського та ін. Очевидними були також намагання “освітніх стратегів” не перевантажувати учнів та студентів Шевченковими творами. Дивно, але через чотири роки (під час війни з російським агресором) вже “майданним” міністром того ж відомства видається наказ, що мінімізує вивчення у вишах історї України, української мови та літератури, філософії, педагогіки та інших гуманітарних дисциплін, які в кожній країні відіграють важливу націєдержавотворчу роль.
Під виглядом нібито “європейськості” лозунгу “Єдина країна – єдіная страна” відбувається сповзання до м’якої русифікації. Тривалий час не вистачає політичної волі відмінити реакційний мовний закон “Ка-Ка”. В освітній галузі використання російської мови, особливо в містах, позашкільній системі, виховання набуває масового характеру. Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка звертається з листом (02.02.2015 р.) до міністра відновити дію наказу Міністерства освіти №123 від 7 вересня 1992 р., в якому містилася вимога: “Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання україномовного режиму в навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання та виховання, а також у тих, що почали перехід на нього”. Нагадавши при цьому, що в Концепції загальної середньої освіти (2001 р.) було запроваджено поняття про єдиний україномовний режим у школі, скасоване КМ України під тиском москвофільських шовіністів, а також про неприпустиму ситуацію у вищих навчальних закладах, в яких значна частина викладачів та студентів послуговуються винятково російською мовою. “Просвіта” протестувала також проти норми обов’язкового вивчення російської мови в україномовних школах, починаючи з 1-го класу, як і проти хибного підходу щодо вивчення іноземних мов на базі не державної, а російської мови.
Ці окремі факти пояснюють причини, а чому діалог “Просвіти” з владними та самоврядними організаціями здебільшого носив формальний характер і був позбавлений взаємодії зусиль задля вирішення суспільно значущих проблем. Різні світоглядні платформи унеможливлювали синергетичний ефект у царині передусім україноцентричної політики. Оскільки цілі, мета “Просвіти” далеко не завжди відповідали інтересам тих, хто часто зраджував національну ідею, віддаючи на поталу національні цінності москвинам. Заради правди. За тридцять років “Просвіта” так і не стала для жодної владної команди, жодного Президента України рівноправним партнером, оскільки її ідеологія не влаштовувала не тільки політиків промосдо наших читачів, передплатників, просвітян про платіж.
відгукнулися: 1. Петренко Петро Петрович – 400 грн. 2. Ільяшенко Галина Феодосіївна – 500 грн. 3. Живилко Віталій Петрович – 500 грн.
ковської орієнтації, але й різномастих лібералів-полікультурників, егоцентричних політиканів, які намагалися (-ються) приватизувати “під себе і для себе” українську ідею, особливо новонароджений олігархічний клан. Винятком можна вважати лише період перших кількох років Незалежності, коли просвітяни та інші представники національно-патріотичних українських сил були представлені на всіх рівнях влади, відповідаючи за гуманітарну сферу.
Розуміючи, що просвітницьку Ідею неможливо знищити, кожен із них (відповідно до корпоративної мотивації) робив усе, щоби її максимально обмежити. Великий олігархічний капітал, сформований владою, що були правонаступниками партійно-комсомольського, есересерівського менталітету, а також влада, що формувалася тими ж “новонародженими” олігархами, створили кровний союз, який не мав ніякого зацікавлення в таких громадських інститутах, як “Просвіта”.
Величезний первинно нагромаджений капітал (так “ніжно” в їх устах звучить: мародерство, грабіж, злодійство), переділивши Україну, потребували (-ють) збереження пограбованого на віки вічні для себе й своїх нащадків. А тому “Просвіта”, як і добротна освіта та вихована українська Нація стають у сучасній Україні позаформатними, оскільки вони представляють певну загрозу для панування і “бикування” нової номенклатури. Лише напівосвіченість, вузькофункціональна навченість, кастрована компетентність підтримуються такими політичними режимами, що обслуговують олігархат. Навіщо просвітлювати народ, надавати загальнодоступну і якісну освіту, “олюднювати” суспільство, коли таке середовище ставатиме альтернативним і конкурентним щодо їхніх дітей та внуків. Тому народу – сяка-така освіта, а “нашим” – високоякісна за кордоном, щоби “вміло” керувати й управляти (якщо забажають) цим народом. Бо для того, щоби в Україні красти дуже багато необхідна дуже добра освіта.
Безграмотність, знекоріненість людини є найкращим для них захистом та комфортним підґрунтям для покріпачення. Не слід вважати конспірологією очевидний факт, що для грабунку найбільшого національного матеріального й духовного ресурсу – Української Землі, потрібно довести село, його людей до критичного стану, залишивши його (навіть із децентралізацією) максимально неосвіченим, позакультурним, позашкільним.
Бо чому ж тоді в сільських школярів з базових предметів (природничі, мова й література, іноземні мови) якість знань утричі нижча від міських, чому за міжнародним рейтингом PISA-40 сільські діти з українських шкіл відстають від розвинутих країн до 2,5 років навчання в середній школі, чому така поспішність у закритті бібліотек, художніх, музичних, спортивних шкіл, будинків культури, “неперспективних” шкіл. Так, зубожілому, голодному не до бібліотеки, але щоби таким не бути, то йому конче бути з бібліотекою.
Лише наймити погоджуються зі становищем, що село спроможне жити без школи, а церква без хреста.
Отож, для цієї авантюри (нібито невидимої) зайвими є “Просвіта”, освіта, культура, правдива інформація, якісне соціокультурне середовище, що “олюднюють людину”. Адже для олігархів, чужинських глитаїв і грабіжників, різномастих зайд, що заполонили Україну, найоптимальнішим складником їх “економіки”, “фінансів” і “політики” є українець без землі, без засобів для існування, низькооплачуваний, патерналістськи вихований і до того ж мовчазний.
Така згубна суспільна модель особливо небезпечна, коли реальною загрозою для Нації та Української Держави постав зовнішній чинник – агресивна Московія, метою якої – знищення українськості, оскільки поза нею не існуватиме нашої державності, суверенності, свободи.
Проте замість україноцентричної внутрішньої і зовнішньої політики, мобілізації наявного націокультурного ресурсу, державною владою здійснювалась, на жаль, масштабна офшоризація і деукраїнізація, перетворюючи Україну (за висловом одного з очільників Офісу Президента) в політичний проєкт. Найвищі цінності, які об’єднують і консолідують кожну Націю, зміцнюють Державу – українська мова, українська Церква, національна пам’ять і традиція, всіляко намагалися (і намагаються!) вивести узбіч націє-державотворення, стаючи на неправедну дорогу “руського міра”. Такі владці обрали не просто шлях у нікуди, а в бік Московії, свідомо сплутавши національні інтереси зі своїми власними, силкуючись привести українське суспільство до консервації постгеноцидного стану, гальмуючи формування української ідентичності.
Побіжний аналіз кадрової політики спричиняє тривогу за майбутнє України, опинившись віч-на-віч із ординським завойовником.
На восьмому році російської агресії ментальна окупація залишається одним з найбільш дієвих механізмів у гібридній війні проти України. Так сталося, що віроломна московська агресія мала успіх саме завдяки ментальній руїні значної частини громадян України в Криму та на Донбасі. Оскільки ментальність, як сукупність психічних, інтелектуальних, ідеологічних, релігійних, естетичних особливостей мислення, що виявляється в культурі, мові, поведінці, світосприйнятті, умонастроях (Словник української мови, 2012 р.), позбавлялася основ українськості, перебуваючи в полоні руськомірського світогляду.
Творення ментальності національно свідомого українця залишається найбільш значущим завданням держави і громадянського суспільства. І як важливо для цього мати здорове соціокультурне середовище з гідними етичними прикладами. Бо їх варто шукати не лише в минувшині, але й в сьогоденні. Величезний духовний потенціал сьогодні міститься в героїці наших Воїнів, захисників України, “аристократів” національної слави.
Але в людській природі поруч із духовністю та високими злетами “марширує” ницість, аморальність, тваринність. Особливо стає моторошно, коли такими “якостями” наділені ті, хто правдами-неправдами опинився на високих владних щаблях. А таких тепер хоч греблю гати. Київський і краматорський сюжети лише підтверджують рівень морального падіння передусім у владних структурах. Шевченкове “доборолась Україна до самого краю” найбільш точно відображує етичну й політичну деградацію “передньої верстви”.
Здається, що “реформи” поліції (і не тільки) в “українському” варіанті вийшли на фінішну пряму, а правильніше добігли до свого кінця. Бо те, що суспільство побачило на блокпосту біля Краматорська за участю заступника міністра МВС не можна впихнути в рамки формального аналізу, оскільки все це знаходиться за межами здорового глузду. Побачене й почуте наштовхує тільки на єдину думку – хто ж нами в Україні верховодить, кому від іме
Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” — один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі — ті, хто любить, шанує і цінує українське правдиве і об’єктивне слово, можемо допомогти тижневику. Будь-яка фінансова підтримка видання — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію
Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти”
Звернення
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
