Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“У державі від тебе, простого, · але ще не байдужого громадянина, · давно вже нічого не залежить”. Гаряча тема · с. 4сторінка оригіналу ↗

Чому наука і освіта не в пріоритеті нинішньої влади? Уроки однієї протестної акції

Слово Просвіти, №50 за 2021 рік

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор Суть проблеми На початку року автор цих рядків оприлюднив у центральній пресі та низці мережевих видань кілька аналітичних статей про нагальні проблеми української гуманітарної науки та освіти. Змістова домінанта в цих публікаціях зводилася до двох гостроактуальних посилів. 1. В українській науці й освіті – глибока і неприхована криза. Тут укорінилися такі ганебні явища, як цинізм, непорядність, невігластво, угодовство, гнучкошийство, продажність, непатріотизм, непрофесіоналізм, плагіат, нетерпіння „білих ворон“, які подекуди ще залишаються. 2. За умов неоголошеної російськоукраїнської війни Українська держава в особі нинішніх владоможців продовжує підкреслено демонструвати упосліджене ставлення до особливо важливих українознавчих складових гуманітарної науки й освіти, що формують національну свідомість, патріотизм, духовний стрижень українців. Низка викладачів вишів і загальноосвітніх шкіл, за потурання адміністрацій, відкрито зневажають українську мову як державну, пропагують серед учнів і студентів “руській мір”, публічно принижують національні почуття українців. І залишаються впевненими в тому, що за таке в Українській державі їх ніхто не покарає. Ці публікації спонукали невзабарі до появи Відкритого листа групи провідних українських учених із різних вишів України, адресованого Президенту України, Голові Верховної Ради України, Прем’єрміністру України. 19 підписантів листа не лише поставили руба перед найвищим проводом держави сім найгостріших питань проблеми, а й домагалися головного: провести в сесійній залі Верховної Ради відкриті парламентські слухання та невідкладно починати “гасити пожежу”, яка набирає розмаху. Адже питання куди і як рухається національна освіта та наука – це справа буття і сьогоднішнього, і майбутнього держави. В його розв’язанні зацікавлені мільйони українців – це ціла армія школярів, студентів, їхніх батьків, викладачів, вчителів, дослідників. Загальноприйнятою в цивілізованому світі є думка, що повага до науковців, готовність до них прислухатися є показником інтелекту самої влади. Чи прислухалися? Чи спрацювали ті публічні виступи та Відкрите звернення? Чи добилися підписанти від влади своїх вимог? І на перше, і на друге, і на третє запитання відповідь однозначна: “Ні”. Втім, оце “ні” було прогнозованим. Як прогнозованим стало й продовження теми. Практика засвідчує: будь-яка ініціатива-вибух ізнизу породжує і свої уроки, і свої неминучі наслідки. Тут – про кілька уроків цієї протестної акції. 1. Урок цинічного ігнорування владою публічних суспільних запитів загалом та інтелігенції зокрема. поха майданів розгерметизувала утрамбовані, здавалося б, навіки сотні і тисячі згустків болю і кривди, зневіри і розчарувань, очікувань і надій мільйонів простих українців. На очах народжувалися численні ініціативи, спрямовані на запізніле очищення, оздоровлення та зростання української нації. Втім, доля цих ініціатив виявилася сумною. Владні інституції в Українській державі очолили здебільше непрофесійні, непатріотичні, не авторитетні в громаді особи. Вони, на жаль, також і не укорінені у правдиву, а не подану крізь московські окуляри, історію свого народу. Високопосадові сановники відбиралися не за державницькою традицією давньої України, не за законами світової демократії, а під жорстким контролем кількох, цілковито чужих і шкідливих ідеї українського відродження, олігархічних груп. Така влада, фальшиво роздаючи обіцянки, перестала чути голоси з народу. Більше того, почала відкрито ігнорувати його. Упроваджувачі так званої суцільної діджиталізації суспільного життя у ввірених їм міністерствах, відомствах, центральних і місцевих органах влади відгородилися від народу різноманітними автовідповідачами, консультантами-роботами. Ніхто й ніде вже не реєструє численних скарг, звернень простих громадян, не стежить за тим, хто, коли і які відповіді готує, та чи й взагалі відповідає. Так сталося і з цим Відкритим листом. Реальність є такою, що на злободенні й гострі виступи проукраїнськи налаштованих засобів масової інформації (а вони все ще є в Україні) верхи вже давно не реагують, як не реагують і на відправлені рекомендованою поштою письмові звернення. Знаючи це, ініціатори листа подбали, щоб тексти Відкритого листа були доставлені в безпосередні “скриньки звернень трудящих”, яких тепер понаставляли при входах до головних владних коридорів. Отож, в офіційних конвертах редакції всеукраїнського тижневика “Слово Просвіти” ті листи були направлені в середині лютого на ім’я: Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, до Комітету з питань науки, освіти та інновацій Верховної Ради. Понад те, 19 лютого з трибуни цієї Ради єдина народна депутатка від партії “Свобода” Оксана Савчук оприлюднює зміст цього Звернення у формі депутатського запиту. Ні через місяць, ні й по сьогодні ініціатори Відкритого листа не отримали жодної відповіді – від жодного адресата. Єдина коротка й формальна відписка надійшла народній депутатці на її запит – від Прем’єр-міністра Дениса Шмигаля: “МОН доручено опрацювати порушене питання”. Невзабарі й сам МОН надіслав їй листа. У ньому – усе коло та навколо. Тож коло замкнулося. Звідси висновок: такий популярний колись аналітичний жанр журналістики, як Відкритий лист (звернення), віддавна апробований своєю резонансністю та результативністю, за нинішньої влади в Україні став “не форматом”. У державі, за яку поклали життя мільйони свідомих українців, від тебе, простого, але ще не байдужого громадянина, давно вже нічого не залежить. Брудними чоботами некультурного, неосвіченого, розжирілого і вельми багатого держимордця все нахабніше й викличніше розтоптуються такі вічні цінності, як порядність, добро, правда, патріотизм, обов’язок перед Батьківщиною. Уперте ігнорування вищим проводом держави громадської думки стало в останні роки с и с т е м о ю. Не важко здогадатися, що породжує така системність? Суспільну безнадію, пригніченість, розчарування. А ще – чергові згустки не лише невдоволення, а й масового спротиву. 2. Урок пристосуванства, угодовства, боязні й нерішучості чолової частини бюджетної інтелігенції. ро правдиві й актуальні на всі часи гнівні Шевченкові вислови “правнуки погані”, “варшавське сміття”, “грязь Москви” знає чи не кожен школяр. Втім, далеко не кожен задумується над тим, кого вони стосуються нині. Посмію ствердити безпомильно: в тім числі і значної частини української інтелігенції, яку в народі віддавна прийнято вважати совістю нації. Ще від ХІХ століття кращі виразники настроїв і сподівань народу (передусім Шевченко, Франко, Леся Українка, Грінченко, Русова, Огієнко, Маланюк, Симоненко) звинувачували таку інтелігенцію у відступництві від середовища, з якого вийшла, її зденаціоналізованості, збаламученні, продажності, невмінні і небажанні об’єднатися довкола головного. На жаль, нічого відтоді в кращий бік не змінилося. Ще більше “захворіла” тими “болячками” наша бюджетна інтелігенція. Саме з цієї причини можна пояснити той факт, що охочих відкрито долучитися до Звернення доставлянням свого підпису (на сайтах “Граніту Науки”, “Хвилі Десни” та “Слова Просвіти” така можливість була) виявилося не так багато. Натомість, лише за перший день після оприлюднення Звернення перепостів-схвалень через платформу “Граніт Науки” на інші мережі набралося кілька тисяч. Мій власний досвід складання того “списку 19-ти” підписантів з числа справді авторитетних у гуманітарній науці та освіті колег із різних університетів України потребує аналізу в окремій статті. Бо йдеться про кричуще й поширене нині явище “нічогонепомічальників” та “анонімнопідтримувальників” Тут же – лиш коротко про три категорії тих колег-“не підписантів”, до кого звертався: - ті, хто чесно признався, що боїться (“залишилося півроку до пенсії”, “закінчується контракт – можуть не продовжити”, “донька захищається – можуть помститися”); - ті, хто просто промовчав і не відповів на надісланий проєкт Звернення; - ті, хто нібито хотів, але виставляв вимоги (“покажи список, хто вже підписав”, “а чому в тому списку такий-то”, “зніми того-то, тоді я поставлю свій підпис”). Останньої категорії було більше. І це опечалює. Адже зазвичай саме такі найчастіше зустрічаються з-поміж своїх у вишиванках, стало виставляють на своїх сторінках у соцмережах досить патріотичні пости. Та як доходить до конкретного діла – тоді в кущі? Саме з цієї групи колег прозвучало й таке, морально-повчальне: так, це справді проблеми вищої школи, але “я б писав про це спокійніше та виваженіше”. Питаю в одного такого колеги: а де в цьому тексті ви бачите перекручування фактів, лайки, образи? Не почув відповіді. Таке традиційне для багатьох знаних і високопосадових колег “заговорювання проблеми” сприймається справді абсурдно. Особливо за умов, коли на верхніх щаблях управління національною освітою опиняються і порушники наукової доброчесності, і неграмотні менеджери (згадаймо недавню юну міністерку Новосад із безграмотними текстами на її сторінці у Фейсбуці, в одному з яких, на п’ять рядків, професорка Ірина Фаріон легко віднайшла і оприявила громаді… вісім грубих граматичних помилок). І кожен по-своєму прагне впровадити не продумані, не прораховані наперед реформи, які часто суперечать одна одній. І за цих умов і далі зберігати спокій? Допоки? Висновок очевидний: сучасна бюджетна інтелігенція воліє й далі традиційно “інтелігентно” мовчати. Невже вона не здатна на організований спротив заради того високого чину Ученості, Інтелекту, Просвітництва, Правдошукацтва, який первинно на неї покладено нацією? 3. Урок недоцільності й безперспективності працювати в науці чесно, вимогливо, високопрофесійно. а початку – дві типові думки “з народу”. Їх віднайшов на фейсбучній стрічці відгуків на вчинок відомого вченого-українознавця з Житомира професора Петра Білоуса, що набув торік значного розголосу в мережі: вимушене полишення університету. “Робота викладача університету нині: ні сім’ї (бо ти її не бачиш за написанням посібників, статей, НМК і т. п.); ні хобі (бо часу не вистачає ні на що інше, якщо чесно всі приписи міністерства виконувати, а не купувати, як дехто робить, чи сплагіатити); ні на саморозвиток і самовдосконалення (бо втомлюєшся від нікому не потрібної паперотворчості), ні колег і друзів (бо кожне проходження контракту – це звільнення, скорочення когось із твоїх друзів або тебе самого – і вчорашня твоя колега чи подруга перетворюється на ворога номер один, а стосунки з нею на “хто кого посуне”. Це ХРАМ науки?” “Майже весь науково-педагогічний колектив, за невеликим винятком відповідних родичів, кумів та “ділових” партнерів, задовго до закінчення терміну обрання/контракту як тільки не принижується в прагненнях довести зав. кафедри, деканові, ректорові свою відданість. І яких тільки способів не понапридумувано останнім часом для позбавлення від викладачів, що мають власну гідність і не ганьблять високого звання педагога. І це – загальновідомі речі. І ще. Які потрібно мати доходи, щоб “захистити” докторську дисертацію ціною у 48 тис. зелених? Дисертацію, про яку колеги дізнаються з бюлетеня ВАК. Таких шанують”. Про сплагіатовані чи куплені дисертації – в наступному уроці. А тут – про причини цих нездорових явищ вищої школи, які чергові реформатори продовжують не помічати. В українській вищій школі натепер сформувалася фактично непотоплювана ієрархія “своїх”. Мало не повсюди – вічні ректори-директори, вічні декани і завідувачі кафедр сформували свою напівфеодальну вертикаль, в основі якої – недоторканна каста потрібних цій вертикалі кадрів. Часто підібрана не за критеріями професіоналізму, а за ознакою надійності та лояльності. Тільки зі своїх та для своїх обирають і за нинішніми нібито зміненими правилами. Так створювалися умови, коли комфортно стали почувати себе ті, хто вміло пристосовується, хто знає своє місце, годить начальству і зайвий раз “не висувається”. Таке угодовство, “нічогонепомічання” вміло і стало стимулюється: зростання службовими сходами, премії, а найзапопадливішим – почесні звання і навіть урядові нагороди, що гарантували в майбутньому підвищену пенсію. Натомість “білими воронами” усе частіше стають талановиті, розумні, самодостатні. Такі мають свою гідність, цінують свою думку, шанують коріння свого чесного роду. Отож, на суцільному святі чужого фарисейства вони завжди є зайвими, небажаними, а то й небезпечними. Їх витісняють, обмежують, компрометують. І таких у наших університетах стає все менше. Витіснення з вищої школи викладачів вимогливих і принципових спонукане й іншими причинами. Одна з них – будь-що догодити студенту-контрактнику, не налякати його складними завданнями, не ставити непрохідні бали. Часто такий контрактник – малокультурний, недовчений у школі, амбітний у своїх намірах і ледачий. Здебільш

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин