Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії · “Це справді була дуже вдала гра – містифікувати своє життя, прикриваючись не лише Розумовським, а й Богуном, Мазепою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Політичний актор, шпигун чи авантюрист

Слово Просвіти, №50 за 2023 рік

В Енциклопедії українознавства під редакцією професора Володимира Кубійовича в інформації про Якова Макогона, вміщеній у IV томі, зазначається, що він українсько-американський політичний діяч і меценат родом з України, з 1905 по 1921 рік служив в американському війську, інформував західну пресу про пацифікацію українського населення у Галичині, в 30-х роках організував інформаційні Українські бюра в Лондоні, Женеві і Празі, займався меценатством тощо. Але не все так однозначно з цією особою, яка, народившись в Україні, за примхою долі, потрапила до США на початку минулого століття, де за досить короткий час піднеслась до запаморочливих вершин американської еліти. Аби з’ясувати, ким насправді був Яків Макогін в середовищі української діаспори і який його внесок у загальну боротьбу за відновлення української державності, втраченої у 20-х роках минулого століття, ми звернулися до автора книжки “Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина” доктора політичних наук Івана Монолатія, що побачила світ нинішнього року в іванофранківському видавництві “Лілея-НВ”. Автор книжки – доктор політичних наук Іван Монолатій – Справді, герой моєї книжки розслідування Яків Макогін присутній в Енциклопедії українознавства – і україномовній, і англомовній її версіях. Але найперше – в Українській загальній енциклопедії 1930 х, де є гасло про нього з акцентуванням на його меценатстві, заснуванням українських інформаційний бюр тощо. Додаймо сюди й досі вар тісні статті про нього Романа Кравця і Миколи Мишунки, теж ув енциклопедичних виданнях. Вочевидь ці інформації є такою собі “дорожньою картою” для зрозуміння незвичайности цієї загадкової людини у перипетіях ХХ віку. Одначе не усе, що там досі написане, можна взяти на віру, або ж перевірити на підставі документальних свідчень. Тож питання про те, яким власне є Макогоновий внесок у боротьбу за українство і його державність, вочевидь, є відкритим. З одного боку, маємо американського героя українського походження (народився у сім’ї селян греко католиків на Жовківщині у 1880 р.), який не цурався українства, а його уміло використав для здобуття власного політичного капіталу, а з другого боку – найбільшого українського авантюриста ХХ ст. і, водночас, досвідченого розвідника (сказати, б “приватного шпигуна”), який використав боротьбу за відновлення української державности як цілком свідоме прикриття своєї діяльності як уважного обсерватора придибенцій українського питання в засягах міжнародної політики міжвоєння і Другої світової війни (і дещо повоєння). Відтак для мене Яків Макогін – і продавець української ідеї, і її вигодонабувач – водночас. А ще умілий містифікатор власного життєпису, розібратися в якому сучасній людині, невтаємниченій у велику гру спецслужб Європи, США і Канади, складно, але дуже захопливо. – У вашій студії “Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина” практично не згадуються юнацькі роки Макогона, коли здобувається освіта, а якщо ширше, формується світогляд. Судячи з того, як йому вдалося “протоптати стежку” до самих верхів тодішнього американського істеблішменту він, напевне, мав вроджений талант до того, що у західному суспільстві має назву “self-made man”… – Саме так. Я дякую за ваше спостереження. Вперше цю особливість зауважив покійний нині професор Анджей Зємба з Кракова, який написав дуже цікаву книжку про український лобізм у міжвоєнній Європі. І прикладом лобіста, людини яка сама себе сотворила, для нього і був Яків Макогін (хоча не лише він). Дійсно, фактично, досі нічого не знаємо про дитячі і юнацькі літа мого героя. Мої пошуки архівних матеріалів щодо цього не принесли добрих результатів. Вочевидь якесь авантюрне начало було у Макогоновому бажанні дістатися з підавстрійської Галичини до Нового світу (хоча й не була ця ситуація винятковою для галицьких українців), передусім Канади на початку ХХ віку, а через якийсь час опинитися на службі у Корпусі морської піхоти – у США. Саме там, я переконаний, і формується зрілий герой американського флоту, особистість цілеспрямована, смілива і витривала у різних ситуаціях. Адже тут і випробування літальних апаратів, і плавання на облавках американських крейсерів, спеціальні місії до країн Тихоокеанського регіону. А от стежку до верхів американської політики – певною мірою, звісно, він торував вже у 1920 х, завдяки своїй дружині, яка була “своєю” серед вашинґтонських політиків і державних діячів. Тож вони разом як подружжя були надзвичайно добре обізнаними з проблемами між народної політики “їхнього” часу, сказати б, геополітичної кон’юнктури, адже у їхньому оточенні були й політики, спеціальні агенти, генералітет, актори і письменники. – Цікаво, кому належала ідея придумати легенду для Якова Макогона, що він є нащадком останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського – йому чи його метикованій дружині – С’юзен Фаллон? Ця явна містифікація призначалась для українців, чи більшою мірою для американців і британців? – Насамперед це справді була дуже вдала гра – містифікувати своє життя, прикриваючись не лише Розумовським, а ще й Богуном, Мазепою, Конашевичем Сагайдачним чи Полуботком. Ця вигадка спрацювала на усі 100 для зовнішнього середовища – і не лише українців, а й американців і британців, французів, італійців, канадійців, румунів і поляків. Не має доказів, що за мітом “князя Розумовського” стояла саме Ма когонова дружина, яку українські націоналісти поза очі називали “Макогонихою”, разом із тим подивляючи її сміливість, хист і навички, не надто притаманні тогочасній жінці, а більшою мірою розважливому чоловікові. “Князь” і “княгиня” Розумовські так втомили тогочасні спецслужби – від Москви до Лондона і далі – що їхні агенти мусили, або підтвердити, або спростувати цю вдалу вигадку. Хоча, мені здається, що авторство цієї легенди належить все ж-таки Якову Макогону. Використання прізвищ козацьких гетьманів і полковників, а ще й їхніх гербовників (хоча не без помилок, створених у США), мало розчулити/розсварити не лише тодішній український політикум на вигнанні (на еміграції), а й принести реальні політичні дивіденди Макогонові на Галичині чи на Буковині, де він частенько у 1920 1930 х роках бував. Знаєте, а от совєтська спецслужба його називала ще й “Полтава Розумовський”. Лише американці (одначе не американські українці) точно знали, що він ніякий не Розумовський, а лише їхній громадянин Яків (Джейкоб) Макогін – другий лейтенант Корпусу морської піхоти у відставці, що керується у своїй закордонній діяльності інтересами США, збираючи й систематизуючи відомості про українське питання, передусім у між воєнній Європі. – Парадоксальна річ, незважаючи на це окозамилювання з Яковом Макогоном, продовжували спілкуватися такі помітні фігури на політичній сцені Європи як Андрій Левицький, Павло Скоропадський, Августин Волошин, Андрей Шептицький, Євген Коновалець, Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) та чимало інших яскравих представників української еміграції. Як складалися у нього стосунки з унеерівцями, гетьманцями і націоналістами, які уособлювали три основні політичні сили на терені Європи, США і Канади? – Якщо коротко – Яків Макогін намагався сподобатися, аби бути сказати б, неминуче потрібним усім тогочасним політичним таборам української еміграції, де б вони не були – у Лондоні, Парижі, Римі, Берліні, Нью Йорку, Вінніпезі. Звісно, що левова частина його “клієнтів” перебувала саме на європейському континенті, зосібна середовища монархістів – Василя Вишиваного чи Павла Скоропадського. До даймо сюди й церковні кола, і не лише Андрея Шептицького, а й ватиканських достойників. Осіб-но стояли у цій Макогоновій піраміді українські націоналісти, особливо за часів активного підпілля Євгена Коновальця та його соратників. Макогін міг випрошувати членство в одних середовищах, міг сипати грошима в других, міг просто писати вірнопіддані листи до третіх, аби лише заручитися підтримкою, щоби мати змогу вказувати, що і як потрібно чинити в питаннях відновлення національної державности. Відносини Макогона з основними політичними силами в Європі, США і Канаді не були, сказати б, лінійними. Це більшою мірою була гра, яка передбачала або наближення до цілі, або у випадку невдачі – її дискредитацію. Переконаний, що Макогін не був звичайним пройдисвітом чи ошуканцем (хоча й так було на переконання окремих жінок від яких він видурював гроші начебто на українську справу), а вмілим маніпулятором усередині українських еміграційних кіл. Насправді, підтримуючи з усіма згаданими політиками ділові стосунки, Макогін вдало загравав і з крайніми радикалами того часу – українськими націоналістами, і з націонал демократами чи монархістами, фактично пристосовуючись до кожного з цих ідеологічних і політичних таборів. Така гра надзвичайно сильно дратувала українську еміграцію, яка навіть у другій половині 1930 х не мала відповіді на просте запитання: “Хто такий князь Розумовський?”. – У книжці наводяться два вражаючі факти, коли Яків Макогін нібито зустрічався з Беніто Муссоліні, що має документальне підтвердження у публікаціях тодішньої італійської преси, а ще з ідеологом Третього рейху Альфредом Розенбергом у Данцигу. Невже Макогін щиро вірив у те, що Україна може вирватися з колоніальних лабет Росії і набути державної незалежності, спираючись на військову потугу італійських фашистів і німецьких нацистів? – Справді у книжці є такі відомості. З’ясовуючи їх, я почувався журналістом розслідувачем, який шукає відповідей на незручні і контроверсійні питання, що межують зі звинувачення ми і спростуваннями. До слова, не можу не згадати таких журналістів чужинців як от італієць Енріко Інсабато, німець Едмунд Ґордон, валлієць Ґарет Джонс, котрі дуже по різному оцінювали плани і діяльність мого героя. Не впевнений, що Макогін марив підневільним статусом України у союзі чи то з нацистами, чи фашистами. Адже його місія як американського розвідника передбачала й таємну гру з тогочасними тоталітаризмами, хоча й, з огляду на позірну “приватність” його шпигування, не надто переконливу чи ефективну. Од наче антиросійський вектор, як і, до слова, антипольський, ним чітко й недвозначно артикулювався. Відтак підозри в тому, що він міг бути чи подвійним, чи навіть потрійним агентом, який працював на Рим, Берлін чи Москву, є нісенітницею. Згадані Вами факти я б розглядав виключно через призму його агентурної і/або саботажницької діяльності. – У вашій книжці чимало уваги приділяється найбільш втаємниченій сторінці в біографії Якова Макогона, а саме його співробітництво зі спецслужбами США і Великобританії. Він так само постійно потрапляв у поле зору Абверу, НКВС, Сігуранци. Якщо він справді був таємним агентом, то Якова Макогона можна поставити поруч з Петровим-Бером-Домонтовичем, а ще з Миколою Глущенком… – Справді таємні служби відіграли у житті мого героя визначальну роль. Однак я б сказав, що Макогін більшою мірою співпрацював з американськими розвідувальними службами, зокрема попередницею ЦРУ – Службою спеціальних операцій – під час Другої світової війни, хоча відомості про нього нагромаджувалися щонайменше з 1916 р., коли його зафіксували у звітах агентів ФБР. Так само він був фігурантом у документах МІ5 та МІ6, згаданої Вами Сігуранци, а також швейцарської, французької та італійської поліції, канадської королівської гірської поліції, польських дипломатичних установ у Лондоні та Женеві, французького Генерального штабу, Ґестапо, НКВС. Проте в усіх зних, окрім власне американських спецслужб, за Макогоном пильно спостерігали і писали звіти про його діяльність як “князя Розумовського”. Хоча саме ці документи, на підставі яких й писалася ця книжка, стали найбільшим відкриттям для мене як історика і автора розслідувача, позаяк вони показали цілком іншу картину “українського світу” міжвоєння і періоду Другої світової війни. Її головна ознака – страх зовнішніх сил перед українським національно визвольним рухом, трактування його як “п’ятої колони” нацистів. А тому саме Макогін – як “приватний шпигун” – намагався реалізувати неймовірний план сильних світу цього – підтримуючи українську справу, її

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин