Пишуться вірші · “До тебе буду завше повертати, Доки тече в мені моя любов”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Мої сніги з дитячими очима
Слово Просвіти, №50 за 2023 рік
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ, м. Чернігів
Нескорений Чернігів І Війна ця стане спогадами й книгами, Перейде, наче хмара у грозу. Мій зранений, мій зболений Чернігове, В твоїх очах не бачив я сльозу. То блиск, то лють на злого супостата Довкіл якого, наче сарани, Він завше був убивцею – не братом, Отим, який не відає вини! Ти знову станеш красенем і князем, Щоб всіх нас дивувати без кінця, І всьому світу правду ту розкажеш, Що в наших порубцьованих серцях. Не стихне біль твоїх руїн глибоких, Хоч рани ті загоїть спішний час, Знов будуть твої храми ясноокі, І зелен-парки вабитимуть нас. І буде ранній передзвін тюльпанів Бентежити закоханих ізнов, І по стежках, які споганив каїн, Пліч-о-пліч йтимуть пам’ять і любов.
ІІ Я бачив війну – не в кіно, насправжки. Я плакав сльозами розбитого ранку. І бачив, як вечір розп’яттям руки Тишу за плечі обняв, як кохану.
Ця тиша – дарунок жорстоких боїв, Які не змовкали, було, й на хвилину. Ця тиша, якою я вірш напоїв, Щоб став, як солдат, він у стрій повносило. Я словом – в атаку, бо слово – багнет. У літ моїх вже натомилися ноги. Якщо ти у свята і в будні поет, То ним і лишайсь у годину тривоги. Я тишу обняв, як кохану колись, Ну як же надіявсь: обійми надовго. Написаний вірш мій стояв і моливсь, Очі зі мною піднявши до Бога.
ІІІ Твоя печаль – як чорнокрилий птах, Твій біль, Чернігів, – та на всю планету. Коли у серце вцілила ракета, Рашистський звір втішавсь на болотах. А був же ранок, як церковний дзвін,– Лункий, високий, літньо-урочистий. Яблукоспіло Спас осяяв місто, І люд спішив у парки й до святинь. І серпень сіявсь сонцем молодим, Мов і немає в нас війни з рашистом. У небо душі йшли…Кричало місто В лабетах жаху, відчаю, біди. Твій біль. Чернігів, вбрід не перейти, Твою печаль не вистудить дощами. Чиясь дитина зойкне тихо:
– Ма-мо!..
І янголям у небо полетить.
Хата Ось і вдома. Ну, здраствуй, сирітко, Рідна хато, скажи, як жила? Засміялася радісно хвіртка, Стежка руку навстріч простягла.
Серце боляче стислося в грудку, Дні минулі мигтять, як в кіно. Песик Рудя не вибіжить з будки, Киці Хомки немає давно. Не покличе матуся з порога. Занавішених вікон печать. І дві вишні, мов руки до Бога, У дворі нашім німо кричать.
Як садили ми їх, пам’ятаю. День по плечі у хмарах загруз. –Ти ще, синку, зрадієш врожаю, Ну, а я вже, звиняй, не діждусь. Не почув вітру зойк на захатті, Не побачив: дня гасне свіча. І весну у березовім платті, І березові сльози в очах. Хата б вікнами йшла за труною, Та їм стежку поріг перетяв. А в селі вже так пахло весною, Пахло новим зеленим життям. Знову вдома. Моя рідна хато, Я надія твоя і сім’я. Доки будеш мене ти чекати, Доти буду вертатися я . Ув обійми твоєї любові, Де дитинства відлунює крок, Де і стежка матусиним словом Розкриває обійми: “Синок!”. Де б не був я, та буду вертати У щемливої зустрічі мить, Де на призьбі твоїй, рідна хато, Моє вічне дитинство сидить.
До матері! Любисток в руці пахне тугою й призьбою, Невиспана стежка… хоч ранок поспів. Ходою глухою я роси розбризкую Поміж хрестів. Спинився. Віддихавсь. Зламав – не хотілося Сльозою важкою дрібненький перстач. Зібравши докупи і думи, і тіло все, Потіг до хреста Та он рушником, що злиняв до невзнаності, Махає знайомо: ну де ж ти баривсь?!
Рушник-вишиванка… у горі і радості На нього моливсь То мамин… з дівоцтва… сусідка упоспіхах Взяла й обв’язала хрестато хреста. Йому цілували і ночі, і досвітки Ллянії вуста. І я ось притиснув холодне полотнище… Гукнув хтось? Здалося? В душі, як у храмі: На мить уявились – і хата, і дворище… Драстуйте, мамо!..
Балада про жіночу долю У калинових присмерках село. Ярить мороз. Холодні бродять тіні. Ув інеї, як в білім павутинні, Верба стара з поморщеним чолом. Вона відчула батоги вітрів, В дуплі ховала літні блискавиці.
І досі зорі хитрі, мов лисиці, У вузол в’яжуть відсвіти слідів, Які ведуть у згорблене село, Де вже не хати – привиди-химери. І сірий сум не стукає у двері, Мов то уже давно його житло. Його житло… Та ще ж бо на святки Долівку тут мела стара Горпина. Злягла у липні, не діждавшись сина. За ним пішли й згубилися стежки. … Несли повз вербу, повз зелений щем. (Скількох вона у засвіт проводжала!)
Отари хмар вітри по небу гнали, Та небо не сльозилося дощем. Пливла труна на схилених плечах. Дорога слалась м’яко… до могили. По ній колись Горпина ще дівчам Із сапкою на буряки ходила. А вже коли колгоспу й слід прочах, Й роки зігнули бабу, як лозину. Жила одна в терпкім чеканні сина, Та він, либонь, забув додому шлях. Не несла в люди материнський біль, До днів останніх не втрачала віри. …Ярить мороз – від хати … до могили, В холодних вікнах місяця таріль. Осель порожніх вихололий ряд. Та все село, мов вичахле кострище. Тому й ідуть хрести із кладовища І тінями лягають біля хат.
*** З далеких літ, із пам’яті, що тином Відгородила мене від села. Зима сніги за руку привела, Мої сніги з дитячими очима. Вони такі ж сліпучі й білокрилі З душею неба, вдачею – землі. Їх мати скиртувала у дворі – І до весни жили в нас заметілі. Малим я слухав, як вітрисько хлипав, Як день купав в заметах снігурів. Як жовту сніжку першої зорі Жбурнуло небо на село притихле.
І все. Мороз грудьми лягав на шибку І сердивсь, що не видавить. Скрипів. А в димарі набилося вітрів, Щоб колискову наспівати хрипко. Давно було. Та ось ізнов мережить. Сніжинками мережить білий світ. В заметах хата мамина стоїть І нікому в дворі прокидать стежку. І хай вітри скиртують заметілі. Стою один в зимовому дворі. Та зорями вже стали снігурі, Лише сніги, як крила, білі, білі…
Моя любов Селу затишно під нічним крилом. Тополя при дорозі – чорна свічка. І дрібні зорі, схожі на порічки, Розсипались і спіють за вікном. Ніхто цю тишу вбрід не перейде – Така густа, як бабине варення. Якщо захочеш, набери у жмені Й ліпи із неї ранок, потім день. І місяць покоти по цілині
М’якого снігу. Ним дорога вкрита. Зліпи із нього бабу, хочеш діда, Хай стережуть хатину до весни,
Доки приїду знову у село І пригорну до серця хату рідну, Коли бузки запахнуть юно квітнем, Зігріє стріху ластівки крило. Удома добре. Світиться вікно Ранковим сонцем, полум’ям із печі. Сусідське “Здрастє!” обійма за плечі І зігріва, як молоде вино. Уранці баба кашлем двір трясе, Через город йде на роботу мати. А ввечері, як завше, від зайчати Мені глевкий окраєць принесе. І я щасливий буду смакувать Його з грушевим встояним узваром. І прийде вечір. Місяць словом карим В жадану казку буде зазивать. Зазве. І стане в хаті уповні – Аж трам угнеться і долівка вгрузне, І сон зітхне, немов міхи у кузні. …Дитинство й досі ще живе в мені. Соняшниковий сниться, бува, кінь, І ковзани соняшникові сняться, А ще – солодкий білий дим акацій, Конвалій перших тихий передзвін.
Десь там усе, де сива далина, Туди хіба я спогадом дістану І врешті поверну тебе, кохану, Із літ, де йшла, спинялася весна. Та знов зиміє тиша за вікном. Прийде тепло, розтопить з снігу діда. Хоч все не так. Уже нема сусіда І мати в небі зіркою давно. А я живу. Вертаюсь сюди знов. Чекай мене, стара батьківська хато! До тебе буду завше повертати, Доки тече в мені моя любов.
Вечір. Дід Літній вечір ще пустун, дитина. Знай, пригоди залюбки шука. Намотав на палець павутину І глузує вкотре з павука. Пахне медом і вишневим клеєм, Викотився місяць колобком. Дід вуста, обпалені зорею, Затуля від баби рукавом. Ще угледить. Казна-що уявить, Бо ж не завше рівно слалась путь… Хоч літа вже й вищербили пам’ять, Але перші стрічі не забуть. Де тепер та з зорями-очима, Чи іще обпікує вуста!? Спогад, тихо скрипнувши дверима, На порозі юністю постав.
І нараз так серце защеміло. Важко дід на призьбі умостивсь. Перед ним стояла в платті білім Та, на котру цілий вік моливсь. Та не встиг і словом обізватись, Як розтала постать, наче дим. Раптом баба погукала з хати: – Спать пора. Уже ж не молодий. Так, літа вже позгинали плечі. Важко звівся, та й пішов на клич. Вечір… Ніч…
Вдома! Літній раночку, мій друже! Сонце. Квіти. Солов’ї… Напої росою душу, Очі небом напої. Налилися соком вишні, А чи молодим вином. Кропива лоскоче тишу Й та сміється цвіркуном. Пахне хата ластівками, Сива стежка – споришем. Знаю, ходить по ній мама Вітром, небом і дощем. Почуваюся, як вдома, Хоч насправді так і є! Як я скучив – навіть втома,
Й та солодкою стає. Вже бузків одквітли грона (Їх із матір’ю садив). Зачекай, сльоза солона, Літо ж, ранок молодий! Он цвірінькає на груші Що – аж заздрять солов’ї. Напої росою душу, Очі небом напої!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
