Пошта “СП” · “Тут не лише Бог понад усе, а й Україна, а цього найбільше боялися російські царі та генсеки”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
За Україну голову поклали...
Слово Просвіти, №50 за 2023 рік
Олександр ВИННИЧЕНКО, журналіст із Донеччини
Я – вимушений переселенець з Донбасу. Не з власної волі змушений жити далеко від рідного Краматорська – на Прикарпатті. Першою покинула рідний поріг дружина. Спонукали навіть не часті обстріли і звуки сирени, а хворе серце. Я ж думав спершу відсидітися на городі, а там – може, все вгамується, то й не треба буде вирушати в далеку дорогу. Уже й город посадив, а на душі кепсько. Не стільки від невеселих звісток з фронту, як через істину, що убогість не має правдивого голосу. Маю на увазі насамперед сусідів та однокласників (школу ми закінчили далеко го 1965
го), які ледь не хором запевняли мене, що наше місто обстрілюють не московити, а ЗСУ. “Схаменіться, будьте люде, бо лихо вам буде!” – цитував їм Тараса Шевченка, та марно. Набридло нагадувати і подався на залізничний вокзал, де з великими потугами втиснувся у вагон. А наступного дня вокзал і привокзальна площа були обстріляні ворожими ракетами, після яких лишилися гори трупів... Спершу подався до Східниці, що на Львівщині, де лікувалася дружина. Але ціни за проживання захмарні, тож згодом пере брався до прикарпатського Яворова. Тут, біля підніжжя Карпат, де розливається швидкоплинна Свіча, у райському куточку і при чаїлося село Яворів, неподалік якого височіє Гошівський монастир, збудований багато століть тому. Запам’ятав його ще з 1966 року. Був тоді студентом, поїхав на канікули в Сибір підзаробити грошенят, яких потім вистачило, щоб наступні канікули велосипедом об’їхати 19 областей, у тому числі Карпати. А коли на початку 70
х років одружився, ми довго не думали, де проведемо медовий місяць. Подорожували ледь не все літо з наметом у рюкзаку за плечима, пройшовши майже всю територію чотирьох областей заходу України, шукаючи сліди Олекси Довбуша. Недарма ж мене, Олександра, в Донецькому університеті звали характерником Олексою. Тому тепер, коли постало питання, де осісти, ви брали Яворів. Проте допис стосується не мене особисто, а земляка з Дружківки Андрія, якому в День захисників і захисниць України в селі Яворів відкрили меморіальну дошку такого змісту: “Андрій Альтиченко (21.03.1998 – 10.06.2022). Позивний “Альт”, командир міномета 3
го мінометного розрахунку 1
го мінометного взводу 3
ї мінометної батареї, 2
го десантно
штурмового батальйону 80
ї окремої десантно штурмової бригади. Загинув, виконуючи бойове завдання поблизу села Богородичне Донецької обл.”. Андрій 18
річним юнаком став добровольцем і 2016 р. пішов на війну захищати селище Піски. Через два роки потрапляє до Львова на військове навчання, де знайомиться з дівчиною Галею родом з Яворова. Одружуються. А 10 червня Андрій загинув геройською смертю, за що посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. Отак обірвалося молоде життя на 24
му році. За цей час він устиг закінчити Дружківський технікум і збирався працювати на заводі, що виробляє гірничотехнічне устаткування. У подружжя народився син Максим, якого батько так і не побачив, лише в смартфоні… …Після відкриття меморіальної дошки герою я підійшов до його матері Наталії Миколаївни, яка перебралася з Донбасу в Яворів, низько вклонився їй і поцілував руку. Це не перша переселенська родина з Дружківки. Є ще жінка з дітьми
дошкільнятами. З Краматорська ми одні, а ще є Людмила – пенсіонерка з Костянтинівки, Світлана з чоловіком і матір’ю з Попасної. Інші сім’ї з Борисполя, Запоріжжя, Нової Каховки, Голої Пристані – з півтора десятка сімей. А коли я при був сюди наприкінці квітня минулого року, то їх було разів у три більше. Не витримали розлуки, повернулися додому. Як склалася їхня подальша доля – невідомо. Адже війна триває. Та мене хвилює інший аспект проблеми. Як відомо, кремлівські терористи посилають на війну багато ув’язнених. Ті йдуть на фронт з надією, що їм скасують термін. У нас же картина зовсім інша: воюють багато добровольців, які за покликом серця пішли під кулі за ради України. Що з неї залишиться, якщо війна затягнеться надовго, – страшно й подумати. Хоча саме про це путін і його зграя мріяли – поставити хрест на Україні. Спершу думали обмежитися спецоперацією, щоб за 2 3 дні захопити Київ, але й до затяжної війни готові, бо готувалися до неї 30 літ. За цей час на нашу землю переселено тисячі росіян, аби ті купили житло, роздивилися і тепер виступали в ролі навідників, щоб більше горя на коїти нашій країні. Я не військовий, але не розумію, як цього не знали наші СБУ, розвідка. А втім, чого дивуватися київській горе
владі на чолі з кучмівським кодлом, яке породило олігархів і за правду відправило на той світ Гонгадзе. Для цих політиків що бідніше живе народ, то легше їм дорватися до влади, бо багато хто з наших людей звик жити за правилом “моя хата скраю…”. Тому чи варто дивуватися, що на президентських виборах переміг Янукович, якому не страшно було виконувати вказівки з кремля, протиставляти схід України заходу чи навпаки. Головне – розколоти Україну. На те росія і є тоталітарною. У тому суспільстві не треба бути духовною людиною, росія потребує раба і рабів продукує. У такого раба з’явилася і рабська психологія, він безбожно краде, хитрує, пристосовується, бреше, аби перетворитися на високопоставленого хама. Проте штучний поділ України на схід і захід не вдався. Це показала нинішня війна. Однак це не означає, що ба закінчилася, а воїн планує повернутися до побратимів на фронт. Для воїна на передовій лінії фронту такого поняття, як відпочинок, практично немає. Для нього головний відпочинок – поспати будь
де: під деревом чи в окопі… Незадовго до повномасштабного вторгнення росії в Україну, коли служив в Очакові, Гавриїл побачив у своїй частині гарну дівчину у військовій формі. Познайомились, покохали одне одного і створили дружню сім’ю, осно цила пристосуванства зовсім не зачепила західняків. Це помітно неозброєним оком. Але цьому тут перешкоджають дві обставини. У місцевого населення набожність у всьому їхньому єстві. Тут навіть вітаються не так, як у нас “Здрастуйте!”, а “Славайсу!” – “Слава навіки, а вам здоров’я!” Багато хто з наших нових знайомих дотримується Божих заповідей, боячись порушити їх. У Карпатах, зокрема у бойків, кажуть: у чоловіка інтерес, коли повний черес. На відміну від східняків, які говорять по
іншому: з грошима і в грязі будеш чистий. Відчуваєте різницю? По
друге. Тут не лише Бог по над усе, а й Україна, а цього найбільше боялися російські царі та генсеки. Яворівці старшого віку ще пам’ятають, як їхні батьки після звільнення Прикарпаття від фашистської наволочі опинилися в руках іншої наволочі – рашистської, тому ешелонами від бували в сибірські та казахстанські табори, де їм відверто казали: хотіли Бога і самостійної України, то нате, вдавіться ними... Наостанок ще таке спостереження. Вулиця, де я нині мешкаю, носить ім’я Олекси Коляд жина – члена УПА, який, коли його оточили радянські бійці, підірвав себе гранатою. Жив тут ще й інший Коляджин – Степан, якого рідні й односельці називали на польський лад – Стефан ком. Юнака в 14 літ, у роки Першої світової війни, згорьований від смерті дружини батько Юрій вручає російському офіцеру з Краснодара, де тоді було багато ще не зросійщених українців. Вручає з братом Федьком. Відтоді Степан Юрійович Ко ляджин 46 років проживе в Московії, бо за часів сталінщини його в рідну Галичину не пускали. Закінчив там Ленінградський університет, став редактором у “Держлітвидаві”. Це був талановитий редактор, який до того ж писав п’єси і поезію. Саме він дав редакторську путівку у світ багатьом вою якої стала любов одне до одного і до військової справи. Ім’я його коханої романтичне – Лілія. Виховують донечку Злату, якій нині два з половиною роки. Рос ти щасливою, донечко! А тато з мамою забезпечать тобі перемогу, мир, щасливе дитинство й життя! Як казав пророк Т. Шевченко: “І буде син, і буде мати, і будуть лю де на землі”.
Дмитро НИКИФОРЯК, голова РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Чернівецька обл.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
