Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · 14 грудня – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС · с. 12сторінка оригіналу ↗

Забуття Насті Шевченко

Слово Просвіти, №50 за 2023 рік

Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка, лавреатка міжнародних премій та фестивалів Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то уже навіки. Ліна Костенко Історичний факт – Тарас Григорович Шевченко розлютився на свого друга, який погнав слугу в заметіль і тріскучий мороз від нести нетермінову записочку Шевченкові. Бо, як скаже поетеса ХХ століття: І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими. Убієнна Анастасія Григорівна не була ні сестрою Кобзаря, ні стовповою дворянкою – була простою селянкою, але відомі Шевченківські лавреати могли б її врятувати... Та попіл страдниці стукає в моє серце вже багато літ. Біженці, біженці... Ще не забули ми страждань чорнобильських біженців, а вже накрила нашу країну нова хвиля – ні, не хвиля, а цунамі біженців. Як же це страшно – з чиєїсь злої волі відриваєшся від свого Всесвіту і летиш, як березове насіннячко, невідомо куди... У квітні 1986 року, після фатального вибуху, більше 260 тисяч мешканців Чорнобильської зони вантажили в автобуси, кудись везли “на три дні”, мовляв. Поїхали з рідного села Луб’янка і сестри Шевченко. Але вони так і не змогли призвичаїтися в новобудовах. Тягнуло до рідних стежин, до рідних осель. Сестри повернулися в Луб’янку лісами і болотами, обходячи КПП, так само, як діставалися до рідних домівок у зону безумовного (обов’язкового) відселення понад 1200 переселенців. Держава так і не спромоглася створити їм більш менш людські умови життя. Залишалися по селах вигнанці з соціуму, прив’язані до рідної землі. Ті, хто пережив страшний голодомор, страшну війну, жахливі експерименти над народом... І найбільшим їхнім жахом було: “А хто ж мене в землю зариє?” Напис на стіні мертвого будинку: “Прощавай і прости, рідний доме”. Напис на сільському асфальті: “Ми поїхали о 17.20”. Напис на дерев’яному паркані: “Ми повернемось!” Перші роки влада боролася зі старожилами – і електрику обрізували, і пенсію не привозили. Міліція пророчила їм мученицьку смерть від радіації. Але своя земля – та, що до тебе промовляє. Як її можна залишити, навіть сплюндровану? Це все одно що матусю хвору покинути. О. Довженко порівнював біленьку українську хату з печерицею. Напіврозвалені чорнобильські хати вже не біленькі, вже не хати, а похмурі потонулі кораблі серед диковинних водоростей. І всі сподівання, радощі, смутки й страждання, які населяли ті галасливі чи тихі хати, теж потонули. Сестри Ольга та Анастасія Шевченко жили недалеко одна від одної у хатках своїх. На Зелені свята вони за старовинним звичаєм вистеляли татарником долівку. “Щоби душі рідних приходили й затишно спочивали у привіт ній та духмяній хаті”. Як вони раділи! Бо якби залишилися на висілках, то хто ж тоді зустрічав би душі рідних? А на Паску готували поминальні страви, поминали вголос усіх рідних і сусідів односельців, ніколи нічого не шили в це свято, аби душі батьків не поранити голкою. Ольга Григорівна пам’ятала довжелезні божінні вірші, Анастасія Григорівна співала старовинні поліські пісні: “Ой живи, чоловіче, ой живи та й покайся, у великі розкоші ти не вбирайся. Бо великі розкоші – вони тебе зрадять, в темний гроб запровадять...” Колишня перша леді України Катерина Ющенко приїздила в Чорнобильську зону з нагоди 20 річчя катастрофи, зустрічалася зі старожилами. Селяни просили допомоги в забезпеченні їх нормальним медичним обслуговуванням, автобусом на базар – хо Сестри Шевченко ча б двічі на місяць. Перша леді наказала помічникам усе це записати, залишила подарунки, білосніжну усмішку, поїхала – й за була про покинутих у Зоні людей. ...Десь у році 2006 му перед Паскою тодішній директор “Укртелефільму” Олег Бійма привіз у Луб’янку поетесу Ліну Костенко на зйомки телефільму про само селів зони. Самоселами тих селян назвала міліція, а вони називають себе старожилами і завжди чекають на машину з материка, як на блакитний чарівний вертоліт, з якого будуть роздавати – ні, не смаколики, а найнеобхідніші речі і продукти, що їх не виростити на городі. Знімальна група вручила тільки тим, кого знімала, по пасочці – знімальний реквізит, так би мовити. Про це сам О. Бійма розказував у дикторському тексті фільму. Найпроблемнішу із зафільмованих тоді подій О. Бійма не впустив у своє кіно. Це вже потім, після вбивства Анастасії Григорівни, ми знайшли на студії у незмонтованих відеоматеріалах того Великодня: сестри Шевченко розказують, як готувалися до розговіння, пекли, смажили, дістали зі своїх нехитрих схованок всі найсмачніші припаси... Анастасія Григорівна пішла згрібати бадилля в городі, а коли повернулася до хати – там вже хазяйнували двоє страшних дядьків, які так вдарили її по голові чимось важким, що кров залила очі, і вона втратила свідомість. Скільки так пролежала в своїй крові – не пам’ятала. Отямилася від сильного болю і шуму в голові. Її трусило, руки були зв’язані, в роті – кляп... Поповзла до лавки, щоб якось опертися. Ледве встала з долівки. Її хитало й нудило. Не тільки святкових припасів – ніякої їжі в хаті вже не було. У Чорнобильській зоні вдосталь житлової площі, а от за їжею рецидивістам доводиться полювати, відбираючи її силоміць у селян, яких тут – від однієї до кількох кволих осіб на село. ...Анастасія Григорівна довго звільнялася від мотузки, плачучи і молячи Бога. Злодії зачинили хату ззовні, довелося перелізти через вікно. Ох, як важко дибати до сестри неслухняними тремтячими ногами! Як хочеться лягти прямо в траву, щоби не крутилося все перед очима! Та я ж потім не встану! Дійду попри все, а там відлежуся й поїм... ...Сестра, побачивши закривавлену істоту, страшно закричала. Плачучи, обмила рану, забинтувала і побігла до сусідки, Ольги Ющенко, у якої, єдиної на все знелюднене село, був радіотелефон. Міліцейський рейд дав частковий результат. На жаль, один злодій втік, але другого упіймали. Ним виявився колишній мешканець Луб’янки. Анастасія Григорівна знає цього мешканця, знає і Ліну Василівну, бо вона ж уже приїздила в Луб’янку з етнографічною експедицією збирати фольклор. По газетах та журналах тисячами і назавжди розійшлися обійми уславленої поетеси і маленької селянки. І називала Ліна Василівна Анастасію Григорівну просто Настею. От і поривається Настя в цьому Великодньому відеозапису зняти хустку і показати Ліні Василівні “дірку в голові”. Та Ліна Василівна жестом стримує її – не хоче на те дивитися. І просить Настя іменитих діячів культури подзвонити кому треба, щоби переселили її звідси, адже той бузу вір, якого посадили, відсидить ізнову з’явиться. І вже доб’є. Ну, як їй жити у постійному чеканні розправи? І до сестри не переселишся, бо обох зі світу зжене! Імениті діячі культури – вільні люди. Вони сіли в своє швидке авто – і миттєво все забули. Ровесниця Ліни Василівни Анастасія Григорівна залишилася у своїй хатині чекати приїзду машини з Києва. А тим часом зло дій встиг відсидіти строк і повернутися в Луб’янку. Йому було ду А. Г. Шевченко, Л. В. Костенко . Зйомки О. І. Бійми, які не увійшли в його фільм же легко і втішно одного дня прийти до знайомої хати, схопити худесеньку бабусю за волосся, пригнути і рубанути сокирою по потилиці… Коли наша етнографічна експедиція приїхала в Луб’янку, Ліна Василівна була з нами. Ми записували довгі церковні вірші у виконанні Ольги Григорівни Шевченко, яка і розказала про страшну смерть її тихої сестри. Ми пішли до спорожнілої хатинки. Ліна Василівна далі Настиного колодязя не захотіла іти. І – ні слова про благання Насті допомогти їй. І ніхто з нашої експедиції не знав про великоднє прохання Насті, бо ще й гадки не мали про існування відеоматеріалів, а Ліна Василівна нічого не розповіла. Лише через рік я побачила ті матеріали на “Укртелефільмі” і взяла їх до свого фільму “Перша леді зони відчуження”. Але О. Бій ма вилучив з фільму саме цей епізод – він був тоді художнім керівником студії. Проте матеріали ці не загинули. А чи міг сам О. Бійма за бажання врятувати Анастасію Григорівну Шевченко? Досвід показує, що міг би. Можливостей вистачало. Тодішня перша леді Катерина Ющенко посприяла, аби надали квартиру луб’янківській мешканці Марії Беленчук невдовзі після того, як ми з моєю донькою віднесли на Поділ у фонд “Україна 3000” мій сценарій “Самотність пані Ющенко та її оточення”. Там був епізод про Марію Беленчук, яка все життя прожила в цивільному шлюбі, самозречено доглядала за хворим чоловіком до самої його смерті, але бюрократи не відселяли її з Луб’янки, бо вона Ніхто. А чи не достатньо було Ліні Василівні зателефонувати в Адміністрацію Президента? Так, цього вистачило би! Адже вона розказувала, як у 2006 році після викрадення картин Марії Приймаченко у Болотні Федір Приймаченко звернувся до неї. І вона зателефонувала в Адміністрацію Президента. І злочинців зупинили. І картини були врятовані. У лютому 2012 року донька поетеси Оксана Пахльовська збирала імениті підписи на захист Юлії Тимошенко, яка тоді незаконно відбувала термін. Я погодилася підписати цього листа, але зауважила п. Оксані, що Юлею з Кабміну займатися престижно, бо це “формат”. А от Настя з Луб’янки – “не формат”. О. Пахльовська відповіла листом, що в трагедії винна система і порадила мені читати знамениті вірші, ставити за питання, насамперед, собі, апелювати до своєї відповідальності, бо я, мовляв, не знаю, скільки її мама “наковталась радіації, щоб зрозуміти, що там відбувається”. А я й справді запитувала себе: навіщо даремно ковтати радіацію? Навіть, якщо збираєш матеріали для власних творів. І кілька років організовувала збір гуманітарної допомоги, наскільки мій голос з вулиці могли почути. До речі, у коридорі Фонду Святої Марії (Анни Матіко Бубнової), куди я прийшла, було повно коробок з продуктами, але мені відмовили. А Ліні Василівні не відмовили б. Проте листа вона не схотіла підписати. Слава Богу, на моє прохання відгукнулися прості прихожани церкви. Відгукнулися грошовиті та щедрі люди з числа наших глядачів і друзів. Ми кілька разів возили “рафіками” ліки, харчі та одяг в зону. Світлої пам’яті Атена Василівна Пашко готова була від дати більшість своїх теплих речей. Так само реагували і невідомі люди. Це нормально – робити те, що в твоїх силах. ...За небо в небі, за дитячий сміх, за те, що можу, і за те, що мушу, вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. Тоді я відповіла п. Оксані: “Більше 200 підписів ми зібрали, щоб поновити рейси автобуса на базар і забезпечити медичне обслуговування в зоні. І віднесли листа в Кабмін, який тоді очолювала Ю. Тимошенко. Не знаю, скільки підписів Ви зберете на її захист, але усі наші підписи втрачені – пані Ю ніколи було реагувати на наш довгий лист. Ви справедливо вважаєте, що люди на не може все вирішити, за все взятися, всім допомогти. Але це не означає, що вона не повинна прислухатися до поруху серця! Дякую за пораду прочитати і зрозуміти вірші. Мені здається, я розумію, що треба “принаймні вік прожити, як належить”. Я згодна з Вами, що систему треба змінювати. Система випробовує людину, Режисерка Ольга Самолевська, оператор Віталій Боровик на зйомках у Чорнобильській зоні

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин