16 Будьмо здорові! “Найцінніше – я живу в Україні. Я дуже люблю її”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Михайло КОВТУН: “Дуже люблю людей”
Слово Просвіти, №50 за 2023 рік
“Ну, що вам сказати? Моліться, свяченою водою вмивайтеся!” Лікарка, у якої я перебувала на диспансерному обліку, зітхнула, дістала зі смітничка папірчик з останніми показниками мого внутрішньоочного тиску і з неохотою простягла мені. І я пішла тренуватися жити наосліп… Власне, тренувалась я вже кілька місяців. Розіклала всі необхідні на щодень речі, записала й завчила їхню “дислокацію”. Стала ходити із заплющеними очима – спочатку оселею, потім і на вулиці (останнє виявилося вельми непростим). І молилася. Просила Бога дати мені Лікаря. Якось натрапила в інтернеті на світлину. Вразив не підпис: “Професор, доктор медичних наук, провідний офтальмохірург…” Вразила усмішка – так усміхається справді добра людина. А ще – очі, які ніби промовляли: “Я вірю в тебе, спробуй і ти мені повірити”. Про Михайла Ковтуна вперше я почула у 2021-му. Тоді ще мої очі бачили. Зателефонувала йому, домовилися, що приїду на консультацію – у Харків, до відомої лікарні Гіршмана. Потім були ковід, який забрав моїх маму і чоловіка, і намагання вижити всередині горя. А потім горе стало всеосяжним: московські людожери прийшли вбивати мою країну… І все-таки Господь дав мені Лікаря. До того ж від червня цього року він практикує і в Києві, у клініці “Ukrainian Vision Center”. Відновити зір при глаукомі неможливо. Але врятувати те, що лишилося, – реально. Мені врятували. А ще – врятували мою віру в людяність і професійність.
О. Б.: – Михайле Івановичу, скажіть щось про себе отак враз, не замислюючись. М. К.: – Я дуже люблю людей. Особли¥ во чесних і добрих. Інших мені просто шкода… О. Б.: – Як ризикнули відкрити нову клі¥ ніку – під час війни? М. К.: – Колеги “спровокували” – Вартуі, Антон (лікарі клініки Вартуі Сар¥ дарян і Антон Ключко. – О. Б.). Бачив, як вони до цього ставляться, прагнуть розви¥ ватися, допомагати людям, і вирішив, що треба. Якщо чесно, не замислювався над тим, що війна. Я вірю, що Україна буде. О. Б.: – Вас називають “ювеліром”. Ка¥ жуть: “Ковтуна сам Боженька поцілував”. Що найголовніше для вас як хірурга? М. К.: – Досвід відіграє велику роль. Щоб його мати, треба багато оперувати: було й 60 операцій на день, а в середньо¥ му – 30. Уміння вчитися. Здатність брати¥ ся за найскладніші випадки. Часом дово¥
дилося чути від загалом непоганих хірур¥ гів: “Я це не хочу робити, у мене це не ви¥ ходить”. От, скажімо, глаукому щоразу оперуєш, як уперше, це справді ювелірна робота. Чи катаракта будь-яка – підви¥ вих, перезріла… Берешся – і дуже добре виходить, навіть десь пишаєшся собою (посміхається). О. Б.: – Я знаю, що після операції у вас не відмовляються від пацієнта, мовляв, те¥ пер ідіть, спостерігайтесь у дільничного оку¥ ліста… М. К.: – Ваша правда, є таке, що після операції пацієнт комусь вже не цікавий, лише заробляння. Ми ніколи так не каже¥ мо і не робимо. У нас, наприклад, пацієн¥ та ведуть двоє хірургів, досвідчений і моло¥ дий, який хворих виходжує, пильнує, щоб не було ускладнень. Чудовий тандем. І ми пацієнтові говоримо: “Ми завжди з вами, можна завжди прийти, ми оглянемо, допо¥ можемо”.
О. Б.: – Традиційне: кілька рядків з біо¥ графії. М. К.: – Народився і ріс у Кролевці на Сумщині. Може, чули про кролевецькі рушники – то ж на них ставали молодята, беручи шлюб. Батьки – лікарі. Тато – стоматолог, мама – бактеріолог, вона під час епідемій просто-таки жила в лабораторії. Власне, мама й вирішила мою долю. У старших класах хотів бути археологом. А щойно закінчив школу, мама видала квиток на автобус і сказала, що я їду до Харкова, вступати до медінституту. Отримав диплом і можливість обирати фах, обрав офтальмохірургію, дістав розподіл. У 2004 році став головним лікарем у лікарні Гіршмана. До речі, офтальмологічна лікарня імені Леонарда Гіршмана в Харкові, яку я очолюю (мабуть, правильніше сказати – очолював), була побудована 115 років тому, на гроші містян. Для того, щоб повернути професора
Гіршмана, видатного офтальмолога, з-за кордону до Харкова, був навіть створений спеціальний комітет, зібрані великі кошти, на які засновано лікарню і зведено будівлю. Люди з усіх усюд їхали до лікарні, щоб врятувати зір. І сто років тому їхали, і зараз їдуть… З 2005-го оперую також у харківському Mедичному центрі “Офтальміка”. Взагалі оперуватиму, скільки зможу. Надто багато людей покладають на мене свої надії. Чекають у Києві, Харкові, Сумах, Миргороді, Конотопі… У Донецькій області за два дні ми оперували до шістдесяти людей. Багато пацієнтів вважають, що так працюють усі хірурги. Насправді це, скажімо, не зовсім так. До того ж дуже велике значення має команда. Важливо і як працює хірург, із ким він працює. Моя операційна бригада зі мною вже 20 років. Ми як одне ціле – знаю їхні родини, допомагаю, чим можу. От сьогодні п’ятниця, ми зараз із вами в Києві говоримо, а вони їдуть із Харкова, завтра раненько будуть тут. Усе в операційному блоку підготують, вимиють, бо ж має бути цілковита стерильність (переглядає перелік операцій на суботу: сітківка, скло-видне тіло, глаукома – складні втручання). О. Б.: – За чим шкодуєте? М. К.: – Якщо йдеться про особисте – майже ні за чим. “Я обрав би життя, яке прожив”, – так, здається, колись сказав Чорновіл. О. Б.: – Що найдорожче для вас? М. К.: – Сім’я. Дружина померла п’ять років тому. Тяжко захворіла, намагалися врятувати. Не вдалося… Є донька, двоє онуків. Мої пацієнти. Я щасливий, що спілкуюся з ними, тішуся, коли в них усе гаразд. Моя країна. Найцінніше – я живу в Україні. Я дуже люблю її. Мені страшенно боляче, що у нас війна, гинуть наші хлопці, дівчата. Але я переконаний у перемозі. І в тому, що кожен має для цього робити все, що може. І що не може – теж… Я знаю, що на самого Михайла Івановича чекає складна операція. І прошу в Бога благословення для лікаря, який оперуватиме його. Прошу так само ревно, як багато людей моляться за хірурга Ковтуна в надії завдяки йому бачити світ.
Спілкувалася Олена БОНДАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
