Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Попри всі утиски радянської влади, Донбас утримував аспект свободи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ГЕОПОЛІТИКА

Слово Просвіти, №51 за 2007 рік

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ Продовження. Початок у ч. 50 за 2007 р. “Козацька верхівка стала дворянами та урядовцями. Козакам загалом був наданий особливий юридичний статус (вони стали окремим станом), і, що найважливіше, ко0 закам не треба було платити подушну по0 дать і відбувати трудову повинність чи спла0 чувати податки грошима. Одне слово, коза0 ки стали важливою воєнною силою імперії. За іронією долі, саме тому революціонери вбачали в козаках опору контрреволюції. Одначе Москва й боялася притаманного козакам палкого прагнення незалежності. Участь запорозьких козаків у повстанні се0 лян (гайдамаків) 1768 р. на Правобережній Україні (Коліївщина) стала приводом для розпуску їхнього війська. Вихідцями з дон0 ського козацтва було багато керівників ши0 роких селянських бунтів: Стенька Разін (1672 p.), Кондратій Булавін (1707—1709 pp.), Омелян Пугачов (1792—1794 pp.). Стосунки між царями і козаками були таки0 ми важливими, що коли Микола І призначив першого верховного отамана, він приїхав зі своїм сином до Новочеркаська, столиці донського козацтва, для церемонії пред0 ставлення. Після Миколи І кожний наступ0 ний цар старався здійснити принаймні один офіційний візит на Дон, де існувала найбіль0 ша і найдавніша козацька громада. В уяві простих людей козаки також “уособлювали прагнення кращого світу і своєрідної анар0 хістської свободи”. Козацькі бойові традиції найповніше ви0 явилися під час громадянської війни, що ви0 бухнула після Жовтневої революції 1917 р. Донбас став театром воєнних дій, де, як описано у знаменитому романі Михайла Шолохова про Дон, багато донських козаків боролося на боці білих. Бойові традиції ко0 заків допомогли і червоним (про це йдеться в романі Шолохова та оповіданнях Ісаака Бабеля), проте навіть червоні козаки неохо0 че підкорялися більшовицькій владі. Про це яскраво свідчить доля героя громадянської війни, офіцера козацької Червоної армії Пи0 липа Миронова, чиє незалежне мислення викликало підозри в Москві, тож його за0 арештували і стратили. Як і інші прикордонні реґіони, російсько0 український південь мав тенденції до відок0 ремлення. Він традиційно приваблював старовірів і сектантів, які шукали тут свобо0 ди. За словами одного кубанського козаць0 кого отамана, росіян завжди вабив південь. 1919 р. цей отаман звернув на це увагу ко0 мандира білої армії Денікіна, який утік на вільний південь із півночі, захопленої біль0 шовиками. Козацької войовничості або їхньої ле0 гендарної сили боялися навіть у 19600х ро0 ках. При першій звістці про знаменитий страйк 1962 р. у Новочеркаську, на краю Донбасу, радянське військове командуван0 ня Північного Кавказу відреагувало заявою: “взбунтовались казаки”. Гнів народу проти Москви був таким, що люди побили жінку і вирвали їй волосся лише тому, що вона ма0 ла прізвище Хрущова, як радянського ліде0 ра в Москві. Навіть на колишній землі запорозьких ко0 заків громадянська війна, здається, оживила їхні бойові традиції у формі широкомасштаб0 ної анархістської селянської війни (махнов0 щина), яка захопила Донбас. Упродовж гро0 мадянської війни, яка тривала з 1918 до 1921 pp., більшовики закидали українським селя0 нам те, що в них “надзвичайно чітко викрис0 талізувалася індивідуалістична свідомість і міцні анархістські тенденції”. Українські се0 ляни, що не приєдналися ані до радянської влади, ані до білої армії, були не схожі на своїх російських колег. А загалом козацька спадщина становила основу української на0 ціональної свідомості і, в очах Москви, по0 роджувала сепаратистські прагнення віль0 ної, незалежної України. Отже, за радянської влади академічні дослідження українського козацтва були дуже обмежені, а “інколи були практично табу”. Всі українські політичні групи, зокре0 ма й молода Українська радянська респуб0 ліка, використовували козацьку символіку. І коли нещодавно вималювався і став ре0 альним шанс здобути незалежність, ко0 зацьке минуле стало “фокусом національ0 ного самоототожнення”. Як показує утворення козацького вій0 ська, Дикий степ відіграв важливу роль в іс0 Донбас близько 1950 р. Взято з видання: Shabad Theodore. Geography of the USSR: A Regional Study. Columbia University Press, 1951

с. 5 · сторінка оригіналу ↗

“постійно ворогували” з місцевими україн0 цями, головним чином через жінок. У дореволюційному Луганську існувала постійна ворожнеча між його трьома райо0 нами — самим містом, де жили російські ро0 бітники, лівобережним селом Кам’яний Брід і правобережною Гусинівкою, де жили реміс0 ники (багато з яких були євреями). Вони так ненавиділи одні одних, що було небезпечно перетинати кордон іншого району. Внаслідок промислового розвитку виник0 ла велика кількість робітничих селищ і коло0 ній. Це були типові селища, що містилися на території певного промислового підприємс0 тва, де майже всі були пов’язані з цим під0 приємством і воно керувало майже всім”. * * * Перепрошу добродія Куромію, що перерву його оповідь. То ось звідки пішла ця страшна і примітивна практика будівництва селищ, прив’язаних до одного заводу, фабрики, шахти чи рудника. Комуністичний режим підхопив цей фактично антилюдський метод і набудував тисячі таких, наспіх, під сю хвилинну виробничу потребу, робітничих селищ, які сьогодні постали гігантською проблемою для України. Рудник чи шахта вичерпали свої поклади, і селище чи містечко одразу стає мертвим. У ньому немає більше робочих місць, є смуток і покинутість, вони стоять у промислових реґіонах, як смертні привиди. Світ давно відмовився від такого рабського прив’язування населення до одного підприємства. А тепер говоріть Ви, добродію Куромія. “Тоді, як і сьогодні, злочинність у Донба0 сі була високою порівняно з іншими про0 мисловими реґіонами. І тоді, і сьогодні ши0 роко побутувала віра в те, що Донбас при0 ваблює злочинців. У дореволюційні роки в Донбасі повсюди діяли злочинні банди: наприклад, у Юзівці найбільшими були бан0 ди Малахова і Сибірякова, які постійно би0 лися між собою. Народ опоетизовував жит0 тя бандитів. Наприклад, у 19200х роках се0 ред молодих шахтарів були популярні “чис0 то хуліганські пісні”, що містили багато слів зі злодійського жаргону. Попри все своє насильство, Донбас жив за власними моральними законами. Як пи0 сав один дореволюційний мешканець міс0 течка у Східному Донбасі, “їхній [донбась0 ких людей] кодекс моральної поведінки був високий, крадіжок майже не було ані в місті [Каменську], ані в сусідніх шахтарських се0 лищах, хоча на шахти завжди приїздило ба0 гато нових людей”. Один російський інженер писав про донбаських шахтарів: “Здавалося, що в са0 мій своїй сутності ці люди не мали чогось го0 ловного, міцного й основного — можливо, селянський господарський побут не дав їм аніякого господарського “виховання”, цього головного, основного кореня селянської психіки; вони вражали елементарним невіг0 лаством — здавалося, що ані релігія, ані по0 бут не залишили в їхніх душах жодного сліду, багато в чому це були зовсім темні і якщо не порожні, то нічим не зачеплені душі, що жили більше інстинктом, аніж розумом”. 1897 р. населення (сучасного україн0 ського) Донбасу становило менше 700 000, проте воно зросло до понад двох мільйонів 1920 р. і майже до семи мільйонів 1959 р. Хоча в шахтарів Донбасу були вияви певного патріотизму, в революційну добу вони виявили очевидну необізнаність чи байдужість до національної політики. Інте0 реси людей Донбасу полягали в захисті їх0 ньої свободи та території, що її гарантува0 ла. Їх не цікавила ані “класова” ідеологія (представлена більшовиками в російських столицях), ані “нація” (представлена укра0 їнськими націоналістами в Києві). Очевид0 ний брак політичних поглядів у жителів Дон0 басу спантеличував та дратував і більшови0 ків, і націоналістів, а їхнє прагнення свобо0 ди викликало спалах терору з боку контрре0 волюціонерів. Багато спостерігачів зазначало, що в таких місцях, як донбаські шахти, де пись0 менність була мінімальною, а елементів су0 часної політики та громадянського сус0 пільства майже не було, розквітали плітки і демагогія. У Гришиному, наприклад, за0 гальний настрій був настільки антибільшо0 вицький, що більшовики не могли відкрито вести політичну діяльність. Над більшовика0 ми, якщо їх упізнавали, чинили самосуд на0 віть без найменшої на те причини. За сло0 вами одного свідка, так було на значній те0 риторії Донбасу. Антивоєнна кампанія біль0 шовиків була такою непопулярною серед шахтарів та селян, що в Юзівці юрби людей карали більшовиків самосудом. На Донбасі антибільшовицькі сили затаврували біль0 шовиків як німецьких шпигунів, що прагнули поразки Росії й усунення від влади царя. Вони постійно згадували Ленінів “опломбо0 ваний вагон”. Така демагогія, за словами спостерігачів, “збивала робітника з панте0 лику, він гнувся і направо, і наліво. В ті дні [березень 1917 рр.], хоч би що йому ска0 жуть, усе правильно і він усім аплодує”. Мі0 тинги робітників часто мали “погромний настрій”: “Бий більшовиків!” Більшовицьких агітаторів зустрічали по0 боями, їх треба було рятувати від самосуду натовпів, де панували “погромні” настрої. У Юзівці, меншовицькому центрі, як її назвав В. М. Молотов, шахтарі з кирками переслі0 дували своїх товаришів, які були більшови0 ками, примушуючи багатьох активістів зректися своїх поглядів. Згодом, у вигнанні, Лев Троцький нама0 гався осягнути цей начебто суперечливий процес пошуків політичної ідентичності на Донбасі: “Чудовим прикладом є присяга, яку на початку липня 19170го дали 2000 до0 нецьких шахтарів, на колінах, простоволо0 сі, в присутності п’ятитисячного натовпу і з його участю. “Ми присягаємося нашими дітьми, Богом, небом, землею і всім свя0 тим, що є для нас на землі, що ми ніколи не віддамо кров’ю здобуту 28 лютого 1917 ро0 ку свободу, вірячи в есерів та меншовиків, присягаємося ніколи не слухати ленінців, тому що вони, більшовики0ленінці, ведуть своєю агітацією Росію до загибелі, тоді як есери і меншовики разом, в одному союзі, кажуть: земля — народу, земля без вику0 пу… Ми присягаємося йти вперед за цими партіями, не відступаючи навіть перед смертю”. Скерована проти більшовиків клятва гірників вела насправді прямо до більшовицького перевороту”. Далі буде. Витяг з протоколу трійки Донецького обласного НКВС від 15 листопада 1938 р. Черепи жертв терору 1937—1938 рр., викопані в Рутченкові. Донецьк, 1989 р. З фондів Донецького краєзнавчого музею

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин