Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Серце стискається від печалі і любові до Божого світу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

І ПЕРЕТВОРЮЮСЯ НА ЖІНКУ-СОНЯШНИКА...

Слово Просвіти, №51 за 2007 рік

Можна з певністю сказати, що у Марії Людкевич склалося багате творче життя. Успішно дебютувала 1981 року збіркою “Теплі гнізда”. Відтоді письменниця видала 15 книжок для дорослих і дітей. Марія Людкевич — лауреат літературної премії “Благовіст” за збірку інтимної лірики “Коротке літо в раю”, премії імені Маркіяна Шашкевича за збірку духовної лірики “Благослови, Маріє”. 2001 року письменниця стала лауреатом премії імені Лесі Українки за книжку віршів для дітей “Домовик без черевик”. Читачам “Слова Просвіти” представляємо іншу грань творчості пані Марії — мініатюрні образки, які захоплюють сюжетною композицією, і водночас поетичні. Лірика в прозі... Власне, у стилі Марії Людкевич... Марія ЛЮДКЕВИЧ, м. Львів СВІТЛО БІЛИХ БЕРІЗ Ріка Прут… Білі берези в березні аж сліплять очі, клаптики білого снігу на пробудженій сонцем землі. І ми, зграйка дівчат, тут у недільний день теж як тоненькі берізки. Свято дівоцтва, очікування дива, любовної зустрічі й чогось потаємного, яке лишається тільки в думках, хоч крутиться на язиці, але як що скажеш про це вголос подругам, — усе пропаде. Отож не ходиш, а літаєш між білими березами, білими клаптиками снігу і синім небом, що своєю синявою випікає очі. Не знаю чому, але світло тих беріз приходить до мене зненацька через кілька десятків років і тішить моє втомлене серце несподіваною радістю. І в пам’яті зринають чиїсь віршовані рядочки: Береза біла, береза біла, а листячко зелене. Тихо шуміла, тихо шуміла, шептала щось до мене. ПСАЛМИ І НЕЗАБУТНЯ ЗУСТРІЧ Ми в натовпі людей на львівській вулиці Володимира Великого, якою їде “папоавтомобіль”. Па па Римський махає нам на знак вітання і водночас благословляє. Згадую цю хвилину умиротворення, смирення, і серце стискається від печалі і любові до Божого світу, а на віях тремтять сльози. Бо це доторк до божественного і величного, яке нам, простим смертним, тяжко збагнути. Папа Кароль Войтила в молодості писав поезії. Порухи його душі прагнули краси слова, ритму, метафори… Він досяг вершини духовності. Два тижні перед приїздом папи до Львова я лікувалась у Східниці й написала поетичні псалми “Не запізнюйся, Господи”. Писала так, ні би мені хтось диктував за спиною. Дякую тобі, дороге натхнення! ЗАМОВЛЯННЯ ЗМІЙ Розповідь знайомого У нас у селі був такий випадок: хлоп косив сіно, і його вжалила в ногу змія. У район до дохторів їхати далеко, а нога нараз розпухла, як колода. Що робити? Завезла його родина до Івана, шваґра мого приятеля, що вмів замовляти від укусів змій. Хто вірив, хто ні, але як біда, то треба рятуватись. Іван щось над ногою пошептав, дав напитися потерпілому води і сказав їхати додому пообідати і далі йти косити. А й справді, поки ті люди приїхали до хати, нога стух ла, і косар після обіду знову став до роботи. Різні легенди по селі про Івана ходили. А раз, то чиста правда, зимою то було при гостині, хтось сказав: “Іване, а чи зможеш змію викликати ниньки, оце зараз?” — “А чому ні, на трошки зможу”, — відповів той. Він відійшов убік, щось пошептав… і здивовані гості побачили голову змії, яка показалася з під снігу і зникла. Іван уже помер, але нікому з родини не передав свого незвичайного дару — мати владу над зміями, бути їхнім чаклуном і рятувати людей від біди. Може, ніхто не мав такого, як він, призначення або цей магічний зв’язок мав обірватися. ТРЕБА СЕБЕ ПОЛЮБИТИ Лікарі люблять повторювати хворим: “Полюбіть себе, і станете здорові”. Як псується настрій, коли глянеш у дзеркало — і себе не впізнаєш. Нібито інша сумна особа дивиться на тебе звідти, бо в неї багато що болить, серце кров’ю обливається, погода гидка, в торішню спідницю не влазить, а про по таємне годі й казати. А коли несподівано, взявши себе в руки, заварюєш трави, під ставляєш лице сонцю, вслухаєшся в себе, аж поки вулкан тривоги перестане клекотати, тоді глянеш у дзеркало — і здивуєшся: очі блищать, шкіра ніби оксамитова, а серце жар птиця лоскоче рожевою пір’їнкою… Радість вилітає з куточків вуст, очікування чогось доброго таїться в очах. Тепер я знаю, що означає фраза: треба себе полюбити. ЯК ДІТИ БУЛИ МАЛЕНЬКІ Старі люди викликають у мене повагу і жалість. До нас у палату кардіологічного відділення привезли бабцю, якій було вже за вісімдесят. Вона мала добру пам’ять, розповідала різні цікаві історії зі свого життя, казала, що тепер часто буває в лікарні: серце болить від пережитого, тривог і віку. Якось у неї піднявся тиск до критичного рівня. Впавши у від чай, бабця попросила мене, показуючи рукою на живіт: “Як помру, отут є долари, в кишеньці пантало нів. Сховала, щоб онук не проциндрив. То на похорони, подбайте про мене”. Заспокоюю стареньку, як можу, прошу про всяк випадок написати на папері, що лежить на лікарняній тумбочці, телефони близьких людей. Аби було для заспокоєння душі. Коли криза минула, бабця прийшла до тями. Ми розговорились. І я запитала її, коли вона була найщасливіша. — Коли були діти маленькі. Молода мати — найбільше щастя на землі, — відповідає тихим голосом стара жінка і ніжно всміхається спогадам. — Тулиш дитятко до серця, цілуєш, гойдаєш його на руках, захищаєш від недобрих очей, бо це твій найбільший скарб життя, малесенький ангелик. Позгадувавши, бабця повернулась до стіни і більше за цілий вечір не промовила ані слова. ПОРУЧ Собаки люблять калік і неміч них, бо вони співчувають один одному навзаєм. Особливо це помітно в лікарнях, коли хворі сердечно симпатизують собакам і діляться зними шматком хліба. Коли ж приїжджають до лікарні відновлювального лікування хворі більше відпочити від домашніх турбот, аніж полікуватися, першими це відчувають чотириногі. Собаки тоді сиротіють, бо про них ніхто не піклується. Вони самотньо бігають стежками, виглядають біля їдальні когось, щоб обрати собі на деякий час компаньйона. Тоді можна проводжати його на процедури, чекати біля сходів, ходити за ним на прогулянки в ліс і тулитися до ніг. Рекси, Кузі, Бровки… Як їх тільки люб’язно не називають, бо вони захисники цього хворого люду, що шкутильгає, спираючись на мили ці, з надією піти звідси на своїх двох, випроставши спину і розпустивши вітрила надій. Сторожові собаки лікарні, навіть уже підсліпуваті й глухі, не стають прохачами, бо це їм не личить. Їм більше до вподоби вислів “Бід ний, але гордий”. Отак і живуть поруч ті, хто розуміє і співчуває один одному. ОДНОГО РАЗУ, або Справжній смак життя Вітер стишився, насунулася хмара і пішов дощ. Я слухаю його монотонне крапотіння і сумую, бо час невблаганний, він щомиті наближає нас до кінцевої зупинки на землі. Але я не хочу про це нічого знати, бо люблю весняний дощ, який навіває суперечливі думки. Під дощову музику впадаю у напівсон. І тоді бачу операційну, а до неї, наче до центру спасіння, на каталках везуть сотні хворих, які потребують допомоги. Хто швидше? Кому пощастить? Хто виживе? І всі прагнуть одного: дістатися туди, де продовжують життя, де рятують, дають надію. Людина тоді почувається залежною від усього, що її оточує, бо вона тримається за життя, як за сонячний промінь любові. Який чудовий день, якщо не мучить біль, не гризуть душу дикі сумніви, не роздирають серце сум’ятні почуття! Більше б таких щасливих днів! І нехай собі йдуть сумні дощі чи немилосердно пече сонце — усе має свій сенс. Та знаю напевне, що не відчувши сильного болю і не поставши одного разу над прірвою, не знатимеш і не відчуватимеш справжнього смаку життя, бо приходить він із відчуттям гострої небезпеки і втрати, тоді, коли починаєш цінувати кожну прожиту мить… НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ Клаптики білого снігу, смуги чорноти, розбита грязюка слідами підошов і коліс. Пташки хотіли б повидзьобувати сніг, щоб змінити навколишній пейзаж. Пташки — небесні душі — зависають між небом і землею на сонних гілочках і співають щось своє, пташине. А мені зовсім не хочеться співати, а слухати, як хтось співає, заважає невизначеність настрою, сі ре обрамлення людського існування, коли треба самій собі щось вигадувати, аби вижити чи просто існувати. Тож вигадую сонце, бо воно теж не хоче вилазити на світ Божий із за набундючених хмар. Купую креп жоржет жовтого кольору із розквітлими соняхами, обгортаюся ним, як кокон, — і перетворююся на жінку соняшника, яка заглядає у велике дзеркало і чекає дива. Але нічого не відбувається. І я ховаю яскраву тканину в шафу, щоб не муляла очі своєю сліпучою красою. Знаю, що мушу навчитися жити й тоді, коли немає сонця й надій, коли під ногами сірість і буденність, а довкола — нудьга й пустка, і, як сказав би поет, “коли душа загублена у просторі і часі”. КОЛИ ЗАЦВІТАЄ МУШКАТЕЛЬКА Коли червоним цвітом зацвітає невибаглива мушкателька, у хаті затишно і спокійно. Ніхто не збирається навіть хворіти, не те що вмирати. Усе, як завше, по домашньому тепло і звично. За фіранкою червоніє у вазонку звичайна сільська квітка. Її забували підливати, не мали часу нею дивуватися, казати їй ніжні пестливі слова, а вона виживає і вибухає радістю, і тішить нас яскраво червоним цвітом і приємним ароматом. …На веранді, припавши листками до скла і мліючи від літньої спеки, дивляться на подвір’я сестри мушкательки у різних горщичках, глиняних і пластмасових. Їм тут цікаво, бо вони всіх бачать і ними всі зачаровуються. І навіть джмелі з саду прилітають і пролазять у шпарини петлі фіранки, а потім від цвіту і запаху втрачають голови — і приджмелено гудуть над чарівними мушкательками. Це своєрідна сільська тиша і спокій, коли час тече повільно й мудро, не лякаючи несподіванка ми і катастрофами, поганими передчуттями чи віщими снами. Час, який живе за законами сонця. — О Боже! Який нині довгий приємний ранок! — гукає через пліт сусідка до матері, набираючи у відро воду з криниці. …Ідуть з паші дорогою корови і втомлено дзвонять мідними дзвіночками. Кожна заходить у свої во рота, йде до хліва, щоб відпочити і сховатись від пекучого сонця і набридливих ґедзів. А час після полудня тягнеться так довго довго, що не знаєш, де себе подіти, аж поки не звечоріє. Тоді прохолода впаде на скошені трави, зійде перша зірка. А сонце золотим кружечком зачепиться за високі дерева у нашому буковому лісі за селом, посвітить ще трохи звідти на Землю і зникне, сховається за обрій. Отоді вже й почнеться справжній вечір, наповнений таємниця ми і ворожбою, страхами і такою красою, що аж серце зупиняється в грудях, бо такий гарний навколо білий світ. Я сідаю на веранді і разом із сестрами мушкательками довго слухаю натхненну мелодію літнього вечора, яку хтось невідомий на грає на мандоліні. І від цього зачарування починаю тихенько наспівувати: А в нашому городі Зацвіла мушкателька. Питається козак в дівчини: Чому така сумненька? Пісня бринить у повітрі срібного вечора. Луна забирає її ніжну протяжність і зникає внизу на нашому городі, де сонно хлюпотить річка. Тиша п’є прохолодну воду, а потім сизими клубками туману котиться долинами, людськими барвистими пахучими латками городів. Вийду за хату і дивлюся в далечінь. Нічого не видно, тільки де не де на другому боці ріки зблискують срібні бані сільської церкви, ніби крила Божого птаха, що застигли в польоті між небом і землею. Благословенні миті, які не забуваються ніколи.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин