Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Бо хоч і минуще все на цім світі, але який же він прекрасний, і яке щастя побути з ним ще якусь мить”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ЇВЗІ ІВАНІВНІ СІРІЙ – 105-й РІК

Слово Просвіти, №51 за 2007 рік

Любов ПОНОМАРЕНКО, письменниця, Полтавська область Фото автора C идить бабуся Ївга на осонні й думає про весну. Коли зеленіють луки і вигін, і дерева, що маківками сягають обрію. Тривожно скрикують гуси, десь за хатами і городами вирує велике життя. Коли орють грядки, картопля пускає паростки, в баночках і мисочках проростає насіння. Кожна травинка й билинка святкує народження. А скільки вона пересадила за свої роки! Ось уже й сто чотири минуло. Її тонкі маленькі руки пам’ятають корінці, бульбочки, зернята. Запах стиглої ріллі. Пам’ятають паростки й листочки, які вона перебирала пучками. Весну вона любить найбільше. Ївга Іванівна розповідає, як на півгороду в неї колись буяв квітник. — Народилася 1902 го, на Різдво. Мати вмерли, як мені два роки було. Батько взяв мачуху Саньку. Отже, за новим стилем вона народилася б 1903 го. Тож узимку Ївзі Сірій виповнилося 104 роки. Минуле вона пам’ятає в деталях, розповідає, немов малює словом. У батька були воли, коні, корова, чотири десятини землі. Мачуха привела з собою двох синів. Тож у господарстві потрібні були жіночі руки. Ївгу не пустили до школи, а змушували прясти. — Мені те полотно не потрібне було. У скрині лежали 20 кусків материного, а там 25 аршин. Батько все попродав, а полотна не брав. Материн запас згодився пізніше, коли дівчина вийшла заміж. — У мене був хлопець, але він чомусь за писався з іншою. І на другий день, коли той одружився, Сірий заслав до мене сватів. Зайшли в хату Іван з двоюрідним братом. Стоять біля порога, а Іван і каже: — Дядьку, вгадайте, чого ми прийшли? — Скажете, — відповідає батько. — Оддайте нам Ївгу за господиню. Сіли вечеряти. Дівчина подумала: Іван молодший, але дуже роботящий, хазяйновитий. Вийду за нього заміж. Після весілля на санях серед зими 1926 року переїхала в хутір Сірий, що був за кілька кілометрів від Ісківець. У нової сім’ї — п’ять десятин землі. У хаті свекор та дві дочки, а свекрухи немає. Стала Ївга господи нею. Жили бідно, але мирно, не ображав її ніхто — свекор за рідну дитину прийняв. По а стіні висять портрети, де Василь і Марія ще молоді. Заведені у рамки фотографії всіх років — тут велика родина завжди в зборі. Цвітуть на стінах рушники, які Марія вишивала ще в дівоцтві. На ліжку — простирадло з дрібним візерунком. І коли за падає тиша, жінка замислено дивиться за вікно. Натруджені руки тихо ворушаться, мов пригадують перероблену роботу. Василь Павлович — корінний, оржицький. Народився 1917 го, коли в Росії гриміла революція. До маленького села поблизу Гребінки на Полтавщині великі хвилі історії докочувалися не одразу. Після школи навчався в першому технічному училищі в Сумах. Це був голодний тридцять третій рік, учням училища видавали на день чотириста грамів хліба, варили якусь рідину з кропиви й лободи. Та ще давали квиток на дорогу, коли треба поїхати додому. Вивчився, повернувся в рідне село, вже маючи в руках шматок хліба — міг водити трактор і машину. Як сів за кермо в далекі тридцяті, так усе життя своїй професії не зраджував. Було йому лише сімнадцять, коли в Теплівці Пирятинського району вперше побачив Марію. Невисока, худенька чорноброва дівчина, що була продавцем, дуже сподобалася парубкові, і він вирішив не баритися з одруженням. “Боявся, що заберуть її в мене”, — усміхається Василь Павлович. Її родина тяжко перенесла голод. Мати сушила в печі листя, м’яла, пекла деруни. Менші діти ті млинці порівнювали з коров’ячими ляпанцями на дорозі, показували матері: “Бач те, такі самі ці оладки, їх і не ковтнеш”. А батьки на той час уже опухли від голоду. Ті слова їм пекли, як жарини. Марія лазила по деревах, дерла кору, діставала яйця з пташиних гнізд. Батько сторожував у млині, приносив маленький пайочок. Ту пригірщ борошна заварювали, ділили на всіх. Найменший хлопчик одразу казав: “Мені менше не сипте!” лотно, яке дісталося від матері, пішло на одяг великій родині. 1930—1932 го почалася колективізація. Хутір Сірий відмовився записуватися в колгосп, і хуторян вирішили оштрафувати. Ївга перенесла до батька в Ісківці одяг, хатнє начиння. А тут батька вигнали з колгоспу. Все, що було в його домі, забрали й розпродали. У подружжя Сірих народилося семеро дітей. Четверо з них померло маленькими. Ще один син залишив цей світ у вісімнадцять років. Два роки тому помер син Микола… Коли людина зазнає багато горя, то з роками вона вже не кричить і не голосить. Здається, печать великого смутку назавжди лягає на її єство, і що б вона не робила, куди б не йшла, той смуток висвічується з її душі. Тільки довге життя і великі біди можуть навчити людину такого тривожного спокою. Бо хоч і минуще все на цім світі, але який же він прекрасний, і яке щастя побути з ним ще якусь мить! Коли Ївга Іванівна замовкає, очі вдивляються у майбутні весни. Де тріпотить і розправляється на вітрі жовтуватий листок. Тридцять четвертого року Марія зустрічалася з іншим, але знайома порадила — виходь за Василя, буде хорошим чоловіком. Вона послухалася й не шкодує. — У нас була велика сім’я, десятеро дітей, — згадує Марія Тихонівна. — Мати — не ледача і нас не лінуватися привчила — коли я виходила заміж, то було двадцять рушників, сорочки, хустки. Все було. Молода — писана красуня, брови шнурочком. Як належить, одягнула корсетку й вишиванку. Щоправда, вінків тоді в селі не було, але гарна квітчаста хустина знайшлася. Побралися вони на Трійцю 1934 року. Через два тижні після знайомства сіли на воза, поїхали в сільраду й зареєстрували шлюб, потім сказали батькам. Весілля гуло тиждень. Привезли Грає торішня бадилинка, руда, аж біла — яка краплина дощу або пучка вітру її зламає? …У хуторі Сірому було з півсотні хат, але люди жили між собою дружно. Сяк так молода жінка навчилася читати і рахувати. Завдяки тому, що ділилися шматочком хліба і краплиною молока, у тридцять третьому ніхто не помер. Коли настала Велика Вітчизняна, Івана Степановича Сірого забрали на фронт. 1943 року він потрапив до госпіталю в Полтаві з пораненими ногами, а згодом Їв зі Іванівні повідомили, що чоловік помер. Тоді вона вирішила, що іншого чоловіка в неї не буде ніколи. Минуло близько року, і вона поїхала в Лубни на ринок. Там стояв сліпий, який розповідав долю кожного, хто побажає. У нього була велика книжка, торкаючись пальцями сторінок, незнайомець відкривав майбутнє. Ївга дуже здивувалася, але про її минуле він повідав правду так, наче знав про неї все. Сказав, що син помре у вісімнадцять років (потім так і сталося). І ще додав: “Твій чоловік живий. Він зійшовся з медсестрою того госпіталю, де лікувався”. му рідко, весь час непокоївся, як живе родина. 1943 року помер його батько, Павло Кагамлик. Три брати Марії Тихонівни загинули. А вона після звільнення села почала працювати бригадиром у колгоспі. Прокинеться вдосвіта, оббіжить людей, розкаже, кому куди на роботу. Зо два рази за день ходила у Саївку за чотири кілометри. І все бігом, бігом, усюди треба встигнути. А колгоспники — жінки, баби та підлітки, їхні ми руками сіялося, пололось, вибиралося, жнивувалось і віялось. Війна закінчилася для солдата сорок п’ятого року за сто кілометрів від Берліна. 19 листопада він демобілізувався. Коли о шостій ранку постукав у вікно, мати й дружина завмерли від несподіванки. І родина, і сам Вона не шукала Івана. Переконувала себе, що то неправда. А потім — коли в нього інша сім’я, то в новому житті місця для неї немає. — Працювала в ланці, поки роки вийшли. Всю роботу треба любить, тоді вона буде в радість. Трапилося так, що в сина Миколи помер ла дружина, залишивши дітей: сина п’яти місяців і дочку двох років. Я вигляділа тих дітей. А потім син сказав: “Ви мене й моїх дітей виростили, я повинен вас догодувать”. Та не вийшло, його раніше не стало. Жінка розповідає, що в неї не було ворогів. З невістками завжди мирилася. Щоправда, перша дуже сварилася, але згодом виявилося, що вона хвора. Раз Микола приїхав з Лазірок, де провідував дружину в лікарні, й каже: “Параска сказала: “Хай мати борщу наварять”. — “А яка мати?” — питає Ївга Іванівна. “Та Вас просила”. Незадовго до смерті невістка сказала, що вона їй рідніша, ніж рідна мати. Бабуся жила без ліків, дітей усіх народи ла вдома, але додає: “Нещодавно поперек заболів, довелося дванадцять пігулок випити, уколи давали”. Живе вона з онуком Миколою, його дружиною Шурою, а ще поруч правнучка Женя з чоловіком Романом та праправнучка Ганнуся. Є в шафі маленька чарочка, грамів на тридцять, то бабуся може півчарочки за столом випити. А ще вона прибирає в хаті, допомагає у тій маленькій непомітній роботі, якої багато в кожному домі. Може цибулю почистити чи квасолю полущити. Торік почали копати картоплю, коли й бабуся Ївга на город: — Буду з вами копать. — Та не треба, йдіть додому, що люди скажуть? — Ні, я такої великої картоплі ще не бачила. На Донбасі живе дочка Ївги Іванівни Галина, якій за сімдесят, а ще має четверо онуків, вісімнадцять правнуків. Бабуся Ївга всім рада, для кожного в неї знайдеться крихітка тепла. Ось і праправнучка Ганнуся світлою голівкою притулилася. Маленька, а доброту відчуває! вати вся родина, в якій сім онуків, 12 правнуків, чотири праправнуки. Є в роду славна традиція — сім’ї живуть у парах, у злагоді. Та й не дивно, адже вихованням дітей, а потім і внуків, правнуків переважно займалася Марія Тихонівна, у якої своя “педагогіка”: — Ніколи не насварила жодної дитини, — ділиться досвідом жінка, — старалася роз казати, показати, щоб воно зрозуміло. І тепер, коли рідні приїздять у гості, бабуся передає їм секрети сімейної злагоди: “Ти зменшся, коли треба, свій верх не бери”. А головне — треба любити й жаліти одне одного. Ця любов і тримає їх на світі. Особливо не нахвалиться бабуся Маня онукою Галею: “Я їй усе показувала, розказувала, вчила під дощечку мазати, пекти. А тепер, як Ольга (внучка) з Галькою (дочкою Кагамликів) збираються паски пекти, то кажуть, що треба Галину гукати, хай прибіжить. Вона й замісить, і повиробляє, такі паски вдадуться! Галина й Микола Вітри живуть неподалік і найбільше допомагають стареньким. До речі, донька Василя Павловича і Марії Тихонівни Галина цього року з чоловіком святкуватиме золоте весілля. Дев’яностолітній дідусь жартує — ще б нічого, аби ноги не хворіли. Без милиць ходити не може. А бабуся, якій нині дев’яносто три, у вісімдесят років пасла череду, і її корова побила — відтоді ослабла, ходить зігнута. Обох підкосило горе — поховали старшого сина. Років шість тому ще кози тримали. “То рік, — усміхається внучка Галина, — бабуся намагалися буряки та цибулю проривати”. А як завесніє надворі, то Марія Тихонівна каже: “Якби знати, що ще житиму, каченят можна взяти”. І її молоді зелені очі сяють добром до всього світу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин