Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“І самота такої глибини, і тиша з тиш — чуть, як тремтять тони підземних кровотеч і горніх русел”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ПОЕТИЧНИЙ АВТОГРАФ

Слово Просвіти, №51 за 2008 рік

Павло ВОЛЬВАЧ * * * Віриться не вітрові — стіні. Сивині — по літах і по зимах. Але ж ніч!.. А в ніч течуть вогні, Скришуючи розпачі на згинах. Наслухай: дотлілу оболонь Живить гул зі сподів незатвердлих. Невловимо — так, як біля скронь Завитками в’ються кращі з мертвих. І вустами куль і межиріч Шепотять. А луни — у крові нам. Адже Україна… Адже ніч… Невловимо? Дарма. Україна. * * * Прийшов і станув морок зусібіч. І ти стоїш у мене під повіками. Зчорніле місто дивиться на ніч Густими помаранчевими вікнами. Під синє небо сніг так біло ліг, Набившись густо світу в плоть залізну. А світ отой і вичахлий наш гріх Хтось розгляда через небесну лінзу. У світі цім нам холодно обом. Чужі слова, шляхи і підприємства. Та, кажуть, щось міняється, бо он Зіходить зірка. Кажуть — віфлеємська. * * * Час іде. Тужавіє потрошку чар цих невигадливих споруд. Місто все в меморіальних дошках віршів, що примарились отут, де здавен прокляття й силу Сходу всотував у кров і все беріг, душу, ніби череду у шкоду потайки пускаючи у гріх. І шматки себе в жіночі вічі клав і крав жагу та кольори. Потьмяніле те десятиріччя покотилось пляшкою з гори — повз нові шляхи й законодавства, але й на межі тисячоліть, має платтям дівчина грудаста, має… Бо куди ж її подіть. І, п’янка, тремтить у кожнім нерві, і, не розбираючи шляхів, плине щем у повітовім небі, над чаклунством верхніх поверхів… * * * Той полин біля рейки — вже Київ. Київ — рейок знервована ртуть. Ну, так що ти там мріяв? Такий він? К бісу мрії. Тут просто ж и в у т ь. І снують про минущі і марні, І, як всюди, без краю й кінця Випускають його трупарні Сизі тельбухи сизим мерцям. І криваві сюрреалісти Ріжуть десь немовлят на шматки, І поетів набилось в це місто, Під його кам’яні завитки… А безсмертя… Куди ж тут подітись, О, столице розчарувань! Дай надихатись. Дай хоч погрітись В теплім літі золочених бань. * * * Я іноді пригадую той час І жовтий світ дитинства. Адже жовтим Був дім той, із якого вже пішов ти. Дім жовтим був. І чорним — керогаз. Ще в пам’яті — лиснючий коридор. На жовтім — чорні стовбури акацій. Під ними — ми, сини одної з націй, Що все ще “нє сложилась до сіх пор”. Та матері на лавці у дворі. Євреї… Пияки… Злочинці карні… Пахучий полубокс у перукарні Та по дахах — цегляні димарі.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин