“Жодні рецензії не замінять читання твору й не розкажуть про нього”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ПРАВДА ПРИКРАС НЕ ПОТРЕБУЄ
Слово Просвіти, №51 за 2008 рік
Віктор БАРАНОВ
Наша літературна критика ди$ вовижним чином послідовно обми$ нає це ім’я — і вкотре вже розпису$ ється у власному безсиллі чи наро$ читій тенденційності щодо авторів, чи зарозумілому небажанні бодай більш-менш об’єктивно й повно осмислити події та явища сучасно$ го літпроцесу. Чомусь не стали предметом уваги рушіїв “рухомої естетики” ані романи “Каміння, що росте крізь нас”, “Солом’яний ви$ рій”, “Полювання на птахів небес$ них”, ані повісті “Дівчина з череш$ ні” та “Озеро Лейк”, ані поетичні збірки Зарівної. Тим часом кожне з перелічених видань являє читачам письменницю сильну й самобутню, з несподіваним художницьким пог$ лядом і неповторними інтонація$ ми, з голосом, що не претендує на лаври гучного соло, проте має здатність привертати й заворожу$ вати тембром довіри, невдаваної щирості, рідкісно-високою культу$ рою письма, а в підсумку — мис$ тецькою справжністю. Ця пись$ менниця стоїть поза школами, те$ чіями, угрупованнями — вона са$ модостатня у своєму слові й має право тим якщо не пишатися, то принаймні відчувати власну, гаран$ товану талантом, обраність, на$ лежність до тих, кому дано розмов$ ляти з часом і людьми від першої особи. А це, згодьмося, — рідкіс$ ний Господній дар.
Богдан ОЛЕКСЮК
У Бердичеві відбулося урочис$ те відкриття музею Юзефа Конра$ да Коженьовського — польського письменника, якого весь світ знає під іменем Джозефа Конрада. 151 рік тому він народився тут, у Бер$ дичеві, в родині польського патріо$ та, літератора Аполона Коженьов$ ського й Еви Боровської, які похо$ дили зі шляхетських родів, що на той час вже близько 400 років мешкали в Україні. Дитинство Джозефа Конрада пройшло в Україні, за винятком не$ повного року у Варшаві та кількох місяців у Вологді, куди його батька з сім’єю було заслано царатом за діяльність, спрямовану на віднов$ лення незалежності Польщі. За кілька років похорон батька у Кра$ кові перетворився на патріотичну маніфестацію. Життя Джозефа Конрада було сповнене пригод. Контрабанда зброєю та політичні змови, що пізні$ ше він змалював у романі “The Arrow of Gold”. Подорож до берегів Венесу$ ели стала основою для роману “Nos$ tromo”. Люди, які знали його близько,
Добру нагоду для розмислів над творчіс$ тю Теодозії Зарівної дає її новий роман “Вербо$ вая дощечка”. Твір ба$ гатоплановий, поліфо$ нічний, часом контро$ версійний в аспекті ав$ торського переакценту$ вання сталих стереоти$ пів масової свідомості, він є продуктом тепе$ рішнього часу — часу ствердження нових ал$ горитмів суспільного самопочування на руї$ нах імперії — і воднораз часів, через які та свідо$ мість перейшла, немов пережила кілька над$ важких хвороб, від се$ редини минулого сто$ ліття й до сьогодні. Ав$ торці вдалося дивовиж$ ним чином зорганізува$ ти тему української долі (в найшир$ шому її контексті) й подати з тако$ го багатопризмового, багатови$ мірного погляду, в якому не знахо$ диться місця для холодної, відсто$ роненої читацької споглядальності — натомість кожного, хто увійде в романне слово письменниці, прой$ ме ефект особистої присутності поряд із героями твору. Зарівна торкнулася об’єкта, щой досі, через майже два десятиліт$ тя існування нашої державної не$ залежності, одній частині україн$ ського соціуму нагадує криваву ра$ ну й викликає різке подразнення “національної гідності” в другої. Це — збройна боротьба повстанців на теренах Західної України в роки Другої світової війни. І те, на що зважилась авторка “Вербової до$ щечки”, напевно ж, могла дозволи$ ти собі тільки жінка, котра посміла глянути на ті моторошні події не з позицій їхньої героїзації (а такий стереотип сьогодні відчутно “має місце бути присутнім”), а через призму скалічених жорстоким ча$ сом і нездоланними обставинами жіночих доль. Мушу одразу уточнити, наголо$ сити: в романі зовсім не проти$ ставляється перше другому й нав$ паки. Іншими словами, письмен$ ниця не наполягає на тому, що причиною особистої трагедії її ге$ роїнь стала їхня безпосередня участь у військовій та політичній ді$ яльності УПА, — і все ж логіка внут$
рішніх поведінкових чинників і спо$ нук персонажів допускає наявність такого причинно-наслідкового ім$ перативу. І попри все, навіть у та$ кому несподіваному висвітленні складнющої проблематики життє$ вого матеріалу ні в тексті, ні в під$ тексті твору не знайдемо й натяку на мотив звинувачення когось чи чогось у чомусь. Письменниця да$ лека від проголошення вироків, як і від роздавання нагород. Вона ли$ шень якимось додатковим чуттям віднайшла ще один, до неї ніким не виявлений “спостережний пункт”, звідки події та наслідки справді ге$ роїчної боротьби повстанців “за
Україну, за її волю, за честь і славу, за народ” видніють по-новому, на$ буваючи додаткових і несподіва$ них смислових та психологічних нюансів. Той “спостережний пункт” гніз$ диться на життєвих історіях пред$ ставниць трьох поколінь одного роду (онуки, матері, баби), які в ча$ си не так уже й віддалені змушені більшою чи меншою мірою споку$ тувати “гріхи” однієї з них (матері), пов’язаної з командиром УПА пов$ станською клятвою та глибоким і сильним особистим почуттям. Тінь минулого, становлячи смертельну загрозу з боку тоталітарної систе$ ми для однієї, на довгі десятиліття нависає над усіма трьома. Наймолодша з них, музейна збирачка старожитностей Настя Братковська, від чийого імені ве$ деться в романі оповідь, виростала без матері: її замінила бабця, яку Настя, відколи себе пам’ятає, на$
зивала мамою. А тим часом жива мати під чужим прізвищем та з бездоганно вигаданою біографією мусила переховуватися від не$ дремного ока влади в одному з глухих сіл недалекої області, а за неухильним законом конспірації — і від рідної дитини. Свого часу згід$ но з тим самим законом бабця вмі$ ло зімітувала власну вагітність і по$ логи саме тоді, коли справжня ма$ ти народила донечку Настю. Не$ мовля котроїсь ночі надійні люди привезли бабці; вона й виховала, виростила Настю. Таємниця роду стала своєрідним оберегом — і во$ на ж позначила три (а хіба тільки три?!) жіночі долі печаттю гіркоти і трагізму. Чи виправдана міра того трагіз$ му, спізнаного й пережитого кілько$ ма людьми, нехай навіть найсвітлі$ шими ідеалами, з якими повстава$ ли мільйони на борню проти нена$ висного радянського режиму? Не$ писана патріотична традиція ве$ лить давати однозначну (звісно ж, позитивну) відповідь. Слава Україні — героям слава! Проте це у площи$ ні суто теоретичній. Бо ось, скажі$ мо, романна Настя, поступово й наполегливо розплутуючи тугий клубок минувшини і добуваючись до першоджерел родинної таємни$ ці, дізнається про свого батька — колишнього полковника УПА Миро$ на, чий слід на рідній землі обірвав$ ся нібито самоліквідацією (іншої версії просто не могло існувати!) з метою убезпечення від катівень НКВС. Та ба! — легендарний не$ зламний полковник преспокійно доживає віку за океаном, облашту$ вав там родину й зовсім не перей$ мається тими, з ким кровно порід$ нився в буремні повстанські роки. Розшуканий дочкою, Мирон пише їй у відповідь про старечі хворощі й великі витрати на ліки. І жодного слова каяття, жодного натяку на те, що й він мав би відчувати якусь від$ повідальність за долі зовсім не чу$ жих йому людей. То як же бути з “героям слава!”? Кілька наведених, без пере$ більшення, карколомних сюжетних штрихів разюче свідчать, у силово$ му полі яких надзвичайно трудних морально-етичних проблем дово$ диться діяти героям роману Теодо$ зії Зарівної, і воднораз — якими приголомшливими відкриттями озивається до нас теперішніх ми$ нулий час, навіть якщо в ньому якісь певні періоди вважаються од$ нозначно канонізованими й “забо$ роненими” для будь-якої ревізії. Очевидно, всієї правди про все ніх$ то не годен знати, та її просто не буває. А та, що стає надбанням людської свідомості й пам’яті, все$ таки не мусить мати на собі прик$ рас, ознак ретушування в стилі по$ чилого в Бозі соцреалізму. “Вербо$ вая дощечка” — твір також і про це. Думаю, неодмінно варто від$ значити роман Зарівної і з погляду наратології (теорії художньої опо$ віді). Проте в даному разі нас ціка$ вить не суто науковий аспект, а та обставина, що завдяки майстерно дотриманій лінії розгортання ху$ дожньої “інформації”, добре зак$ роєній композиції та ненав’язли$ вій сюжетній інтризі автор дося$ гає, образно мовлячи, майстер$ ності вищого літературного піло$ тажу. Текст набуває притягальнос$ ті, він тримає читача в полоні подій і героїв, його аура сильна й при$ ваблива. І насамкінець. Існує позаліте$ ратурознавчий постулат, що доб$ рою є та поезія, яку неможливо пе$ реказати своїми словами. Насмі$ люся запевнити, що те саме стосу$ ється й доброї прози. Безперечно, до неї належить і “Вербовая до$ щечка” Теодозії Зарівної. Книжку просто треба читати. Жодні рецен$ зії не замінять читання твору й не розкажуть про нього. А отже, ска$ зане вище було тільки спробою привернути увагу до виходу рома$ ну, якої він, поза всякими сумніва$ ми, заслуговує.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
