Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Усе це стало можливим через відсутність у нас ді# євої державної ідеології та безглузду лібераліза# цію усіх галузей громадсько#політичного життя ”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНСТВО НА СХОДІ ТА ПІВДНІ УКРАЇНИ

Слово Просвіти, №51 за 2008 рік

Ірина МАГРИЦЬКА, доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національ$ ного університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, кавалер ордена княгині Ольги Закінчення. Початок у ч. 45, 46 за 2008 р. ВЛАСНА (?) ПРЕСА Якщо загальні тенденції в інформаційно$ му полі невтішні для України як суверенної держави, то на південно-східних її теренах спостерігаємо картину трагічну. Голова Миколаївської обласної “Просві$ ти” Надія Огренич хоч і запевнила, що з дер$ жавною мовою на Миколаївщині “все га$ разд”, зізналася, що в них лише одна україн$ ськомовна газета — її видає обладміністра$ ція спільно з облрадою. На Харківщині така газета — “Слобід$ ський край”, решта — російськомовні. І на$ віть цю єдину українську газету за керівниц$ тва Є. Кушнарьова хотіли зробити росій$ ською. Коли за радянської влади виходила газета “Вечірній Харків”, вона мала 100$ти$ сячний наклад; як тільки її зробили росій$ ськомовною, наклад зменшився в багато ра$ зів (отже, на Харківщині є попит на україн$ ськомовну газетну продукцію). У Криму також лише одна українсько$ мовна газета — “Кримська світлиця”. Цікава, змістовна, українська за духом, але теж пе$ ребуває під постійним прицілом місцевої влади, якій вона заважає спокійно жити. На Донбасі близько 1 000 друкованих ви$ дань, і лише 12 із них — українськомовні (ра$ зом із районними малотиражними газета$ ми). Всупереч офіційним даним, що сьогод$ ні 67 % усіх друкованих видань Донецької області українськомовні, йдеться про мізер$ ний відсоток: це може бути невелика замітка або ж ледь помітне оголошення; третина до$ нецьких газет примудряється і цього не ро$ бити — виходять лише на “общепонятном”. 1932 року в Донецьку за державної під$ тримки видавали літературно-мистецький ук$ раїнськомовний часопис “Літературний Дон$ бас”, завдяки якому українська культура на Донбасі стримувала шалений русифікаційний натиск. У сучасному Донецьку маленьким накладом виходить українськомовний літера$ турно-мистецький альманах “Кальміюс”, який видають кілька молодих ентузіастів, проте немає жодного українськомовного ча$ сопису, який підтримувала б держава. Марія Олійник розповідає, як уже 16 ро$ ків “воює” з місцевою владою за відкриття єдиної в області української книгарні “Коб$ зар”. Пропонують місце або під Ясинуватою, або в підвалах. А програму поширення укра$ їнської книги в Донецьку фінансує не Україн$ ська держава, а… США. На Луганщині сьогодні немає жодної об$ ласної українськомовної газети (за радян$ ських часів лише в Луганську видавали укра$ їнською “Прапор перемоги” та “Молодо$ гвардієць”). Є і на Луганщині, й на Донеччині люди, які хочуть купити в кіоску українсько$ мовну (й українську за змістом) газету, а продавці їм відповідають, що таких газет у них немає. У минулі роки до кіосків надходи$ ли українські газети, але їх ховали під прила$ вок, а згодом списували як непотріб. У Луганську є Українсько-канадський центр, створення якого на початку 90$х про$ фінансувала українська діаспора в Канаді. Це єдине в обласному центрі місце, де мож$ на прочитати українську літературу, пресу і провести українські за змістом заходи (чим не резервація для українців Луганська?). За радянських часів у Луганській облас$ ній науковій бібліотеці імені Горького існував окремий від решти бібліотечного фонду “зал україністики”, в якому було зібрано всі укра$ їнськомовні видання. Тоді це явище можна було пояснити політичними обставинами, курсом правлячої партії на зросійщення. Очевидно, за незалежності вся українсько$ мовна література мала б бути на першому місці — з огляду на кількісний склад етнічних українців у Луганській області й у самому Лу$ ганську (58 % і 50 % відповідно). Але “зал ук$ раїністики” в цій бібліотеці існує й досі. Двомовні за статусом місцеві газети фактично одномовні — російські. Як колишній викладач кафедри журна$ лістики можу засвідчити, що майбутні жур$ налісти мають внутрішню потребу в держав$ ній мові, хочуть її добре знати. Студенти-журналісти СНУ імені В. Даля видали перший випуск навчальної кафед$ ральної газети “Літера”. Тут були і перші проби журналістського пера, і нариси, і пое$ зії. Всі публікації — українською мовою. Ра$ дості студентів не було меж. І яким же було їхнє розчарування, коли завідувач кафедри журналістики (колишній головний прокому$ ністичний цензор Луганської області) М. Єв$ докимов викликав на позачергове засідання кафедри редколегію і понад три години гнів$ но переконував студентів у тому, що газета повинна бути тільки двомовною, бо ми живе$ мо в російськомовному реґіоні, а він сам — представник російської культури. Бажання видавати її у студентів зникло. За тиждень з’явилася нова навчальна кафедральна га$ зета, підготовлена вже іншими студентами під контролем самого Євдокимова. Зрозумі$ ло, російською мовою. “Пєрєдовіцу” до неї власноруч написав колишній цензор. Бувало, що студенти, відповідаючи до$ центові Євдокимову на іспиті українською, отримували зауваження: “Прошу пєрєйті на рускій язик, я вас нє понімаю”. Отже, ситуацію в реґіональних ЗМІ мож$ на визначити так: більшість журналістів хоче і може писати українською мовою, а їхні ке$ рівники цього не хочуть. Наш інформаційний простір наповнений нігілізмом до всього українського. Так, з ук$ раїнського інформаційного поля викреслено Юрія Іллєнка. Його фільм “Молитва за геть$ мана Мазепу” заборонив для показу в Росії (як виявилося, і в Україні також) російський міністр культури Михайло Швидкой. Україн$ ські пізнавальні культурологічні та історичні передачі — не для широкого загалу, а тільки для тих, у кого безсоння (бо їх транслюють з 2$ої до 5$ої години ночі). У пошуках доброго дитячого мультфільму перебереш усі канали і нарешті зупиниш увагу лише на одному — російському “Дєтскій мір”. Навіть людина, яка мислить українськи$ ми категоріями, часто обирає замість віт$ чизняного російський канал, який пропонує якісніший інформаційний продукт. А чи ціка$ вить нашу державу, що часто цей продукт формує в нашого глядача імперське, антиук$ раїнське мислення? Або те, що мешканці прикордонних із Росією територій просто не можуть приймати канали українського теле$ бачення і радіо, і цих громадян єднає з Укра$ їною хіба що паспорт із тризубом та гривні? “ЯКА МОВА — ТАКІ Й ДУМКИ” Сучасну Українську державу справедли$ во називають зоною гуманітарного лиха. Україні, яка майже на 80 % складається з ет$ нічних українців, лише 40 % молоді сьогодні спілкуються українською мовою. Криза в гу$ манітарній сфері настільки глибока, що Ліна Костенко та Олег Скрипка відмовляються від державних нагород. Представники центральної влади дуже рідко приїздять в обласні, а тим більш у ра$ йонні центри півдня та сходу України. А якщо й приїздять, то, як правило, спілкуються мо$ вою колишньої імперії. Мабуть, через те, що хочуть сподобатись місцевому електоратові. І якщо таку неповагу до мови виявляє столичне керівництво, то чому цього не мож$ на робити обласним і районним начальни$ кам? Отож ніколи, виступаючи публічно, во$ ни нею не послуговуються. Як тут не згадати слова Михайла Гру$ шевського: “Трагедія України в тому, що нею керують люди, яким вона насправді непот$ рібна”! Щодо органів місцевого самоврядуван$ ня, то в усіх радах півдня та сходу кількісно переважають реґіонали, які спільно з кому$ ністами і прогресивними соціалістами ста$ новлять абсолютну більшість депутатського корпусу. Вони мають власний погляд на гу$ манітарну сферу в Українській державі, який з мовчазної згоди Києва, послідовно реалі$ зують у відповідних рішеннях. Більшість міських і обласних рад південно-східних об$ ластей уже ухвалили рішення про надання російській мові статусу другої державної (або офіційної чи реґіональної, що, по суті, те саме) на територіях, які цим радам підпо$ рядковані. Українськомовні громадяни су$ дяться з районними судами, які самі пору$ шують 10 статтю Конституції, проводячи за$ сідання російською мовою. В Указі Президента України від 28.03.2007 р. йдеться про невідкладність за$ ходів щодо ліквідації символіки тоталітарного режиму. А оскільки перейменування вулиць і площ — прерогатива органів місцевого са$ моврядування, то вони й вирішують, що і як перейменовувати. У Луганську досі немає жодної заміни, тому люди так і живуть на ву$ лицях, названих іменами катів українського народу, — Якіра, Косіора, Тухачевського, Уборевича. Є тут і вулиця ОСО (“Особое со$ вещание”). А депутати Сімферопольської міської ради цього року ухвалили рішення про перейменування трьох центральних вулиць міста: вулиця Рози Люксембург тепер стала називатися вулицею Олександра Невсько$ го, Карла Лібкнехта — Долгоруківською, Октябрська — Петропавлівською. 2002 року Луганська міська рада винес$ ла рішення “Про найменування вулиць, про$ вулків, кварталів, площ у місті Луганську”, яким “осучаснила” радянські топоніми: ву$ лиця 50*річчя Жовтня нині вулиця 50*лєтія Октября, Радянська — Совєтская, Черво$ на площа — Красная площадь, Першого Травня — Пєрвого Мая, 30*річчя Перемо$ ги — 30*лєтія Побєди, Першої п’ятирічки — Пєрвой пятілєткі тощо. Топоніми-покручі чуємо й бачимо в рекламних текстах, їх фік$ сують органи юстиції як адреси новоутворе$ них підприємств та організацій, їх заносять у паспорти громадян. Гроші на це у міської ра$ ди знайшлися, а ось назвати одну з вулиць міста ім’ям нашого славетного земляка Бо$ риса Грінченка — бракує. Місцеві ради ініціюють і фінансують від$ криття антидержавних пам’ятників — на$ приклад, Катерині ІІ, неіснуючим жертвам ОУН-УПА. Нещодавно поблизу Харкова з’явилася споруда — “Висота маршала Конєва” (міс$ це, звідки нібито маршал Конєв віддав наказ радянським військам робити наступ на Хар$ ків). Президент цьому пам’ятнику надав ста$ тус національного заповідника, і тепер Укра$ їнська держава повинна його ще й утриму$ вати. У Бердянську Запорізької області за підтримки міськради встановили безглузді пам’ятники сантехніку, кріслу здійснення ба$ жань і триколісному велосипеду. Проте ті са$ мі органи самоврядування не здатні віднай$ ти кошти і виділити місце ні для пам’ятників жертвам Голодомору, який лютував саме на цих землях, ні для пам’ятників борцям за не$ залежність України. Їхня мета — культивува$ ти серед місцевого населення російсько-ра$ дянську або космополітичну ментальність. Реґіонали захищають російськомовних громадян від міфічної “насильницької украї$ нізації”. Тож на заклик держдуми Росії було розроблено “Програму роботи зі співвітчиз$ никами за кордоном на 2009—2011 роки”, де особливу увагу звернено на здійснення “ефективної політики” серед співвітчизників, на організаційну й матеріальну підтримку чинних і створення нових молодіжних об’єд$ нань і клубів, на проведення молодіжних фестивалів, спортивних змагань, таборів, олімпіад і конкурсів тощо. Передбачено розвиток і зміцнення за кордоном російського єдиного інформацій$ ного простору, збільшення обсягу перед$ плати на російські періодичні видання, за$ безпечення бібліотек і навчальних закладів літературою. В Україні зареєстровані й активно діють численні громадські об’єднання й організа$ ції — “Русское содружество”, “Русское нас$ ледие”, “Русская община Крыма”, “Русское движение Севастополя”, “Русский выбор”, “Евразийский союз молодежи”, “Междуна$ родная ассоциация молодежных организа$ ций российских соотечественников” та ін. А ще є реґіональні організації — “Ассоциация русских обществ Харьковского региона”, “Донбасская Русь”, “Асамблея народів Лу$ ганщини” (у якій немає представників укра$ їнського народу) тощо. Програми, розроблені в Росії, не декла$ ративні. Наприклад, у Луганську вже впро$ довж багатьох років під егідою обласного Інституту післядипломної освіти діють курси “підвищення кваліфікації” для вчителів росій$ ської мови і початкових класів, яких для цьо$ го вивозять до Росії. Перекваліфіковані вчи$ телі навіюють українським дітям, що їхня рід$ на мова — російська. Зрозуміло, що за від$ сутності графи про національність у свідоцтві про народження і в паспорті під час наступ$ них переписів населення ці діти, ставши до$ рослими, ідентифікуватимуть себе вже не за етнічною ознакою батьків, а за мовою свого спілкування, а саме — росіянами. І наступні переписи, напевно, засвідчать суттєве змен$ шення корінного етносу в Україні. На півдні та сході України, які Росія вва$ жає територією “руского міра”, систематич$ но проводять, наприклад, міжнародну нау$ ково-практичну конференцію “Русский язык как фактор развития духовности в совре$ менной Украине” (ініціювала Луганська обл$ рада), Міжнародний фестиваль “Великое русское слово” (ініціювала “Русская община Крыма”), у межах якого пройшли науково$ практична конференція “Русский язык в по$ ликультурном мире”, “круглий стіл” “Украи$ на и Россия — духовная и культурная общ$ ность” тощо. Усі ці заходи традиційно закінчуються ух$ валенням звернень до міжнародних судових інстанцій Гельсинкської спілки з прав люди$ ни, Європейської комісії проти расизму й нетерпимості, Парламентської асамблеї Ра$ ди Європи тощо. Із посиланням на ратифіко$ вану Верховною Радою Європейську хартію реґіональних (насправді — міноритарних) мов доводять кричущу дискримінацію росій$ ськомовних громадян сходу та півдня Украї$ ни. І у Європі щиро вірять у ці безкінечні пе$ тиції українських “реґіоналів”, написаних у співавторстві з їхніми російськими покрови$ телями, і висувають перед Україною відпо$ відні вимоги. Усе це стало можливим через відсутність у нас дієвої державної ідеології та безглузду лібералізацію усіх галузей громадсько-полі$ тичного життя в Україні. Натомість українці на Луганщині (й не ли$ ше на Луганщині) не мають не те що прав ти$ тульної нації, а навіть прав національних меншин. Якщо Україна й надалі залишатиметься ліберально-пострадянським простором, її корінний етнос поза всяким сумнівомі спіт$ кає доля, спрогнозована Джеймсом Мей$ сом. І марні сподівання наших провладних лібералів, що українська Галичина з часом поширить свою ментальність на так звану Велику Україну, бо сьогодні спостерігаємо зворотні процеси не без активної участі на$ шого “старшого брата”. Лише якнайшвидша зміна напрямів дер$ жавного розвитку з ліберального на націо$ нальний зможе відродити Україну як повно$ цінну європейську державу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин