Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Події, факти, коментарі · “Майдан показав, що люди можуть впливати на події”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ТАКИХ БУВАЄ МАЛО…

Слово Просвіти, №51 за 2009 рік

— Пане Володимире, спробуймо охарактеризувати вже п’яті в незалежній Україні президентські вибори. Одні називають їх звичайними черговими виборами, інші надають якогось виняткового значення. Деякі політичні сили нагнітають пристрасті: мовляв, якщо не проголосуєте за нашого кандидата, то буде мало не кінець світу. — Думаю, це просто ще один крок, який допоможе громадянам України усвідомити значення виборів для налагодження нормального життя. А попередні вибори, які ми вважаємо невдалими, мають стати уроком для прискореного виховання громадян. Сподіваюся, що нам не треба буде блукати сорок років по пустелі, щоб стати громадянами. — Що показує перебіг нинішньої виборчої кампанії, яка триває вже третій місяць? — Вважаю, що з’явилася розумна виборча агітація. Якщо хтось хоче вдатися до зомбування, то виборець вже достатньо мудрий, щоб протидіяти цьому. Але висловлюся щодо чинного Закону про вибори Президента. Він нині в такій редакції, що просто штовхає до його порушень. А чи вистачить у декого порядності, щоб не піддатися спокусам? Бачимо багато незаконної агітації, порушення принципу рівності доступу до медіа. Дуже важко когось притягти до відповідальності. Скажімо, спецвипуски журналів, газет — усе це також порушення принципу рівності кандидатів. — А що скажете про чистоту виборчої кампанії, її толерантність? Адже бачимо багато того, що називають чорним піа- Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Завжди усміхнений, доброзичливий, життєрадісний, він видавався яскравим уособленням духовного й фізичного здоров’я. Коли далекого 1992 року мене познайомив із ним Олександр Харченко, він директорував у торонтській школі. Харченка поєднувало з ним не тільки те, що вони були одумцями (членами Організації демократичної української молоді) й кумами, а й багатолітня приязнь. Наприкінці Другої світової війни обидва з родинами перипетійно вибиралися із совєтського “раю”, пережили тривоги й невідомість за завтрашній день у таборах переміщених осіб, коли надовкіл депресивної й поруйнованої Німеччини лежала приголомшена повоєнна Європа, в якій, здавалося, немає безпечного місця для української політичної еміграції, й наші втікачі подавалися аж за океан. Торонто стало домівкою донеччан Педенків. Тут, у гурті СУМівської молоді, виростав, тут здобував освіту і формувався Віктор Педенко, який рано виявив лідерський характер. А ще відтоді увиразнилася в ньому ота виняткова приязність, яка так притягувала багатьох. З Педенком дружило справді багато людей і його покоління, і старших. Він одразу ж посів помітне місце в житті української громади Торонто. Саме таких, як він, любить громадська робота, на таких тримаються наші тамтешні політичні, культурні й професійні організації. Віктор тривалий час був голо-ром. Як це все діє на виборця? — Виборці різні. Є ті, хто голосує за свого улюбленця, хоч би що той робив і що про нього говорять. А є виборці, схильні піддаватися такій маніпуляції. Є виборці, які не задумуються про те, що обирають не годувальника на п’ять років, а наймають менеджера, який належно організує державне життя. — Але ж п’ять років тому був Майдан. У чому його основний урок? — Майдан показав, що люди можуть впливати на події. І теза багатьох, навіть політично нейтральних учасників Майдану, полягала втому, що “я сьогодні на Майдані, бо коли оберемо Ющенка, то через п’ять років, якщо він буде погано правити, ми зможемо його змінити, а якщо оберемо Януковича, то у нас ще років з 10—15 не буде жодних справжніх виборів”. Ми нині можемо провести вільні вибори. Ачи могли б, якби не було Майдану? Я не впевнений. Нині Янукович і його партія в політиці вже наближаються до європейського рівня. Вони значною мірою відійшли від євразійської моделі. Хоч формально для виборця у них є гасла про другу державну мову, про скасування тестування і т. ін. Це все декларують, але й самі в це не вірять. — Перейдімо до ситуації в національно-демократичних силах, адже Ви один з їхніх фундаторів. — Думаю, що термін “національно-демократичні” не повинен бути ознакою конкретної політичної сили. Ідеологія, яку ми називаємо ідеологією національно-демократичних сил, повинна стати ідеологівою Канадського товариства прихильників Руху (перейменованого згодом на Товариство приятелів України). Тоді став членом Української Всесвітньої Координаційної Ради, де я, голова секретаріату, мав приємність із ним співпрацювати. Саме тоді ми заприязнилися. Я неоднораз бував у нього вдома і коли він мешкав у Торонто, й коли переїхав до Лондона. Педенків дім — це український острів в англійськомовному морі. Тут звучала тільки українська мова. Кожен, хто потрапляв сюди з України, дивувався: невже Педенко, його дружина Галя й сини — канадійці? Окрім мови, українським тут було, здавалося, все: і картини, і сувеніри, і книжки, і напої, й страви, і вбрання Педенків, і теми розмов. Якось під час розмови про те, що українці в Україні повинні бути першими інвесторами власної держави, Педенко показав: ось на мені й костюм, і сорочка, і плащ — усе український продукт, я також підтримую передусім українського виробника. Здавалося б, дрібниця, але саме це так характерно для нього — аж до ригористичності бути чесним перед українською справою, послідовним у відстоюванні її. Тут для нього не було дрібниць. Є в діаспорі тип національного нарциса, який має за непорушний єю всіх державницьких сил, які приходять до влади, бо є ключові аспекти, обов’язкові для кожної партії. Насамперед це підтримка національного інтересу. Не уявляю років через 10—15 політичної партії, яка цього може не підтримувати. Така партія ніколи не буде в парламенті. Тому розчинення націонал-демократів — природне явище. Зовсім несправедливо років з 15 тому націонал-демократів вважали правими. Деякі з них були лівішими за комуністів. Пам’ятаю, коли ми в Рівному в міській раді проводили перший аукціон з продажу нерухомого майна, то приміщення пікетували представники Руху й Української республіканської партії. Не комуністи. А приватизація через аукціон — єдиний нормальний спосіб. Адже те, що продавалося через аукціон, і через 15 років успішно працює. А те, що продано через так звані сертифікати, впало до нуля, бо то були папірці. Тож казати, що націонал-демократи — це праві, не можна. Ліві — теж не можна. Але, врешті-решт, програма ОУН містила багато соціальних аспектів, близьких до соціалістичних. Думаю, настав час визначатися в інших координатах. Ідеться про зайняття правих позицій щодо вільної економіки і водночас про соціальний захист людей. Про останнє традиційно говорять ліві. Врешті, потрібні Україні й ліві, але справжні ліві, які виступатимуть за соціальний захист. Ми ж нині потерпаємо від того, що немає полі-еталон патріотизму й політичної далекоглядності себе (і тільки себе) й відмовляє в цьому нам, “тутешнім”, бо ми, бачте, жили “під совєтами”. Такі індивіди чують лише себе і спілкуватися з ними надзвичайно тяжко. Віктор Педенко — цілковитий антипод отаким розумникам. Він, ясна річ, мав про все власну думку, мав на те логічні мотивації, але завжди охоче вислуховував і думки інших. Він міг сперечатися, помилятися і визнавати свої помилки — не канонізував себе як носія істини. Він був справді неупередженим чоловіком, який наполегливо шукав правди і дозволяв кожному мати власну думку. Педенко тривалий час був генеральним секретарем Світового ДЕРЖАВА УВІЧНЮВАТИМЕ ПАМ’ЯТЬ ЗАГРЕБЕЛЬНОГО ЛИШЕ ЧЕРЕЗ 10 РОКІВ? Цього року видатному українському письменнику мало виповнитися 85. Головною ювілейною подією (і поки що єдиною!) стала прямоефірна передача “Радіо “Культура” представляє…”, що зібрала 7 грудня у великій студії Концертно-студійного комплексу Національної радіокомпанії України кілька сотень людей, які прийшли на літературний вечір “Незабутній Павло Загребельний”. Перу класика української літератури належить близько 20 романів. Найпопулярніші з них — “Диво”, “Тисячолітній Миколай”, “Я, Богдан”, “Роксолана”. На романах Павла Архиповича виросло кілька поколінь українців. У 80-ті твори письменника перекладали, масово видавали й розповсюджували неймовірними, як на сьогодні, накладами. Загальний наклад його доробку — майже 15 млн примірників, перекладених 20 мовами. Книжки Загребельного залишаються напрочуд актуальними й популярними. До участі у вечорі запросили друзів, колег письменника, а також його соратницю і вдову Еллу Михайлівну. Вечір вів письменник Михайло Слабошпицький. Слухачі з усіх куточків країни могли ставити їй запитання. — Елло Михайлівно, як Ви вважаєте, чи гідно країна відзначила 85-річчя Павла Загребельного? — Швидше, мабуть, ніяк не відзначила, в усякому разі, мені нічого досі не було відомо про якісь заходи, крім цієї великої й значної радіопередачі. За цей вечір вдячна голові комісії з творчої спадщини Павла Загребельного, письменникові Михайлові Слабошпицькому. А більше ні про що і нізвідки — жодного звука. Я лише чула, що в Харкові підготували книжку спогадів про Загребельного, але вона ще не вийшла, затримується. — Можливо, хтось Вам телефонував, наприклад, і розповідав, що ім’ям Загребельного планують назвати вулицю, готують меморіальну дошку або премію його імені заснувати хочуть? — Яка вулиця?! Як співали в пісні, “де ця вулиця, де цей будинок?” У мене і в думках нічого подібного не було: по-перше, він був дуже скромною людиною, подруге, так мало часу минуло після його відходу, що сама втрата поки що затьмарює його рідним усе інше. Та і процес увічнення пам’яті у нас, якщо не помиляюся, починається, згідно із законом, через десять років після смерті — ще дожити треба… А що стосується Ваших слів “може, хтось Вам дзвонив”, то після відходу Загребельного не лише з приводу питань відзначення ювілею дзвонити перестали, а з усіх інших. Правда, і за життя він так і не почув кількох довгоочікуваних дзвінків… — Цікаво, яких саме? — Особливо останніми роками він дуже хотів, щоб його покликали в університети, передусім у ті міста, з якими його пов’язувала доля: Полтавський, Дніпропетровський, філфак якого він закінчував, Київський. Адже він дуже любив спілкуватися зі студентською молоддю. Але ніхто так і не покликав… Упевнена, що Павло Архипович сьогодні нас чує: збираючись уранці на цю зустріч, я поглянула у вікно, підійшла до його портрета, запалила свічку, помолилася і тихо сказала йому: “Я йду до тих людей, для яких ти писав, — до твоїх читачів і слухачів”. Спілкувалася Анастасія КОРОНЕНКО Володимир КОВТУНЕЦЬ — рухівець із перших. Свого часу був одним з найвідоміших діячів Руху на Рівненщині, депутатом Верховної Ради України. Кандидат фізико-математичних наук. Нині Володимир Ковтунець цілком зосередився на діяльності, пов’язаній з виборчим законодавством, утвердженням демократичних виборчих норм і традицій в Україні. Він — один із провідних експертів у царині виборчого права. Представляє дві поважні столичні громадські організації — Інститут виборчого права і Товариство конституційного права. Тому цікаво почути його думку про перебіг нинішньої президентської виборчої кампанії.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин