Ми у світі · “Розбудовуючи державу, дбаймо про національну безпеку”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНА У ВИБОРІ, ВИКЛИКАХ ТА УРОКИ Діалог Михайла Слабошпицького і Юрія Щербака
Слово Просвіти, №51 за 2009 рік
Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” діалог двох яскравих письменників сучасності, двох особистостей, без яких не уявляється сьогодні ні літературне поле, ні українське суспільство. Лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Михайла Слабошпицького знаємо як надзвичайно цікавого прозаїка і яскравого критика, людину, яка втілила фантастичну мрію Петра Яцика про Міжнародний конкурс з української мови, що ось уже вдесяте крокує Україною. Юрій Щербак — відомий прозаїк, медик, еколог, політик, дипломат, політаналітик, чоловік з фантастичною біографією і яскравим характером. Ми раді нагоді ознайомити вас з неординарними думками цих знакових постатей, висловленими в діалозі.
М.С. Юрію Миколайовичу, у кого з наших письменників ще така унікальна біографія, як Ваша? Мені здається, що Ви прожили три, п’ять, сім чи хтозна скільки життів. Багато років тому ми сиділи у Вас вдома — Ви тоді були працівником науково-дослідного інституту — ія записав ось такі Ваші слова: “Я — незалежний письменник, працюю в інституті й не заробляю літературою на прожиття, не залежу від волі-сваволі редакторів чи Центрального Комітету партії. Я пишу. Друкують — друкують, не друкують — не друкують”. Я люблю Вашу прозу, але тоді відчув, що зі мною говорить — Ви акцент такий поставили — вчений, людина, яка належить науці, а письменником, як кажуть, Щербак працює для себе в рідкісні години… Тоді вийшла книжка новел “Маленька футбольна команда”. І ось я хотів би почути: скільки життів ви проживаєте? І ще одне. Це вельми дорогоцінна якість: уміння бачити довкола себе не те, що хочеться бачити, а те, що насправді є. Багато хто з нас дивиться на світ крізь призму бажаного. Чи ж треба казати про те, як це шкідливо, ба навіть небезпечно для політиків і державних діячів? Та й письменникам, скажемо так, дуже це не корисно, бо з того виростали і виростають усілякі соціалістичні реалізми. Очевидно, науковець Щербак значною мірою вплинув на Щербака-письменника. Епідеміолог Щербак звик дивитися в очі фактам і шукати причини їхньої появи. Це перейшло і в його прозу. Кажу не про документальний “Чорнобиль” — це зумовлено самою специфікою жанру. Це виразно помітно у “Новому каноні” — філософсько-публіцистичних розділах роману “Бар’єр несумісності”, у вставному науковому “трактаті” в романі “Причини і наслідки”. Мені здається, що саме Щербак-учений мав вирішальний вплив на Щербака-дипломата. Ю. Щ. Ви, мабуть, близькі до того, що я сам думаю про себе. Якихось як мінімум три життя прожив. Я колись писав нарис про свого вчителя — видатного вченого-епідеміолога, засновника вітчизняної епідеміології Льва Васильовича Громашевського, іменем якого названо інститут. Цей нарис назвав “Три життя”. Малося на увазі, що він був революціонером, дослідником і вчителем кількох поколінь лікарів. Я теж думав, що моє життя розпадається на три частини. Медицина, охорона здоров’я, Інститут епідеміології, де я пропрацював майже тридцять років під керівництвом академіка Громашевського, — це перша частина. Отож, величезну частину життя віддав медицині, написав дві дисертації, хоч головне — не дисертації, головне в тому, що я набув величезного життєвого досвіду, який мало хто має. Життя кидало мене в усі області України — на епідемії, на спалахи інфекційних захворювань. Я мав змогу бачити життя таким, яким воно є. Це перше моє життя. Друге — політика, політична діяльність, починаючи з громадської організації “Зелений світ”. Потім ми організували Партію зелених — на той час в Радянському Союзі це була вже політична діяльність. І я пишаюся тим, що мав причетність до багатьох визначних в історії України подій. Ставши народним депутатом СРСР і працюючи в комітеті з питань екології в Москві, я набув величезного державницького досвіду, зрозумів, як працює держава, які її механізми. Це була дуже повчальна школа. І третє життя — письменницьке. Можливо, його треба було б назвати другим чи першим. І саме це, письменницьке життя, яке тривало і триває досі, я не полишав, хоч були часи, коли просто не міг цим займатися. Ну, і може, четверте життя — моя дипломатична діяльність… Але хочу Вам сказати, коли я в ті часи говорив про власну незалежність, то помилявся, адже Ви чудово знаєте, Михайле Федотовичу, що ніхто з нас не був незалежним… Ось така обставина: 1948 року заарештували мого старшого брата за звинуваченням в участі в ОУН і засудили на сім років таборів. На щастя, він там вижив, хоча хворів на туберкульоз, і повернувся, але це наклало великий відбиток на все моє подальше життя. Я зрозумів, що в державі, яка існувала тоді, ніхто не може почуватися в безпеці, ніхто не може казати про свою незалежність. І якщо підбивати якісь життєві підсумки, мушу з гіркотою сказати, що все наше покоління — маю на увазі шістдесятників, своїх ровесників — прожило нещасливе життя, оскільки ми не могли реалізуватися тією мірою, якою нас, може, Бог заклав. А ті, що пішли на якісь, скажімо, екстремальні напрями, дуже ризикували і майже всі втратили свободу, а багато хто й життя. Трагічний приклад — це доля Василя Стуса. Коли зараз знаєш обставини його життя, знаєш, що з ним робили, то зрозуміло, що система його провокувала, а він, не йдучи на компроміси чи навіть на якісь маленькі хитрощі, пішов на самоспалення. І це страшна доля, страшний приклад. Тобто ні той, хто був дисидентом, не зміг самореалізуватися, ні той, хто сидів, бо вони мали дуже сумний досвід перебування у таборах і були відлучені від суспільства, від сім’ї, від державних справ. Звичайно, медична діяльність певний ступінь свободи і незалежності мені давала, тому що я не бігав у партком, ніколи не був членом партії й не залежав так, як інші письменники. Я їх не засуджую, їх розумію і співчуваю тим, хто змушений був бігати випрохувати місця у видавничих планах, публікації. Таке життя, адже багато членів Спілки письменників могло існувати тільки з публікацій, адже вони не мали іншої професії й не могли б реалізуватися. М. С. Мені здається, Ваша діяльність напередодні незалежності, з постанням її була підготовлена усім Вашим попереднім життям. Ви були готовою до цього людиною. По-перше, шістдесятник, який вхопив у легені кисню надій, ілюзій, віри, ностальгії за справжньою свободою. По-друге, Ви в Інституті мусили бути дуже організованою людиною. Я бачив кілька разів Вас на дипломатичній роботі й дивувався — справді приємно дивувався — цій винятковій чіткості й зорганізованості. І, звичайно, третя складова — Ви таки письменник такого складу, який відкритий реальності й фактам, Ваша проза завжди була така. Думаю, читаючи Ваші оповідання “День, коли загинули космонавти”, “Приміщення для електронних розваг”, “Світлі танці минулого”, “Двоповерховий будинок”, “Мімозу”, не кажучи вже про правдомовний “Чорнобиль”, і колеги, і читачі розуміли, що Ви маєте дар дуже точно називати речі своїми іменами. Коли Ви пішли на вибори до Верховної Ради СРСР, коли подолали колосальний адміністративний ресурс, який був у Вашого суперника, ми тільки дивувалися, як Ви змогли знайти для цього сили і — перемогли. Наскільки Ваше попереднє життя було підготовкою для цього? Чи сталося так мимоволі? Ю. Щ. Уже працюючи в Посольстві, я сказав своїм співробітникам, що все моє попереднє життя готувало мене до цієї посади. Чому? Тому що науковий погляд на речі, на події вимагає об’єктивності, вимагає зважування всіх “за” і “проти”, тобто справжня наука — це участь у полеміці, в диспуті, де ти відстоюєш якусь ідею, але ти повинен відстояти її фактами. І це дуже дисциплінувало… Було дуже важко вставати о сьомій годині ранку, робити зарядку, бігати, потім іти кілометрів сім до інституту (в той час ходив пішки) і потім, повертаючись увечері додому, робити ще якісь літературні вправи. Але наука дисциплінувала, давала можливість оперувати фактами не довільно-суб’єктивно, а вибудовуючи певний логічний ряд. Цей раціоналізм був мені завжди притаманний, хоч багато хто вважав, що я тільки раціоналістична людина і все, але це не так. По-друге, сказав я своїм співробітникам: письменницький фах дав мені можливість легко писати, а вся дипломатична робота — це писанина. Потрібно писати про все, що відбулося. Ми, дипломати, фіксуємо мить історії в ту хвилину, коли її записуємо. І прикладом цього мені послужила книжка одного дослідника, який вивчав таємні документи Форанде Ферс Великобританії. Там ішлося про Голодомор в Україні. Я казав співробітникам: “Ви прочитайте, яка була школа. Вони щодня фіксували всі розмови”. Співробітник, який ходив, скажімо, по Москві, слухав, про що кажуть у чергах, і фіксував. Посол щодня писав звіти до Міністерства закордонних справ. Звичайно, і розвідка працювала, і дипломатичні представники розповідали про те, що відбувається в Україні. Це вражаюча картина. Але головне, наскільки ретельно, наскільки відповідально вони ставилися до своєї роботи, записуючи все. Розкажу про інший схожий приклад. Коли почалися радянсько-німецькі переговори 1939 року щодо Пакту Молотова—Ріббентропа, радник радянського Посольства в Берліні Астахов (надзвичайно інтелігентна, високоосвічена людина, з дворян, козак, який народився у Києві, а виховувався на Кубані) писав звіти. Читати їх сьогодні — величезне задоволення, настільки чітко він розставляє акценти, дає можливі варіанти розвитку подій, психологічні портрети нацистських бонз. Блискуче! Молотов наказав його прибрати, бо він був свідком подій, яких не хотіли розголошувати. Стара дипломатична школа відзначалася своєю ретельністю і фаховістю. Натомість уже зараз доводилося зустрічатися зі співробітниками, які були ледачі, мабуть, у школі не писали творів, не любили слова. Дипломатія — це історія, вона фіксує, карбує в слові події, що відбулися, і це дуже важливо. Щойно відбулися якісь дуже важливі переговори, і ми відразу фіксуємо їх, після чого вони стають документом історії, де вже нічого не зміниш. І це дуже цікавий момент переходу події в написаний текст. М. С. Мимоволі Ви стаєте секретарем історії, я це акцентую. А ще пам’ятаю, як Ви, виконуючи свій громадянський чи професійний обов’язок, виїздили на спалахи бруцельозу чи холери. А потім був Чорнобиль… Пам’ятаю, як жадібно ми читали Ваші тодішні публікації про нього, бо ми Вам довіряли більше, ніж “солов’ям перестройки”, “чорнобильським солов’ям”. Ваша книжка “Чорнобиль” — грандіозна, і сьогодні вона — вже теж історія. Дивно, але для мого сина Чорнобиль — це історія, а для мене — реальність мого життя. А тоді ми вірили Вам і шукали Ваших публікацій. Це була ніби прелюдія до Щербака-політика. Те, що лікар Щербак прийшов у політику, мені здається закономірним, потім раптом — зелений, теж закономірно, потім — Екологічна асоціація, потім лікар Щербак — міністр екології. Усе це було закономірно. Хотілося б цей період Вашого життя нагадати. Що почували Ви, лікар і письменник, приїхавши Послом до Ізраїлю? Там почалася Ваша дипломатична кар’єра, далі були Америка, Мексика, Канада — в ранзі Надзвичайного й Повноважного Посла. Пам’ятаю, як дехто тоді скептично казав: “Ну, знаєте, вже письменників посилають”. На що мій друг Анатолій Шевченко сказав: “Він — ще й доктор наук, крім того, що письменник”. Отже, Ізраїль… Ю. Щ. Це був неймовірний досвід. Ми з нуля, з нічого створили Посольство, колектив. Нас цього ніхто не навчав. Я багато до чого дійшов сам, змушений був дійти, бо жодних підручників не було, і я не закінчував навчальних закладів, де навчають дипломатичного мистецтва. Я щасливий, що моє становлення як Посла відбувалося саме в Ізраїлі. Дуже важливо було зрозуміти цю країну і наші національні інтереси в ній. У житті Ізраїлю це був щасливий період — без терористичних актів. Тоді було укладено угоду між Арафатом і державою Ізраїль, були великі сподівання, що держава вийде із тієї перманентної кризи, із терористичної атмосфери, в якій вона жила. На жаль, так не сталося… Коли я повернувся в Україну, точніше, ще до повернення, підготував документ, який був тоді засекречений, але вже минув час, і можна про нього сказати. Він називався “Уроки Ізраїлю”. Там було кілька пунктів. Перший — це урок національної безпеки, тобто як треба будувати країну, враховуючи всі аспекти національної безпеки, починаючи з безпеки аеропортів, де ви не пройдете контроль так просто, як в інших країнах, і закінчуючи війнами з навколишнім середовищем. Другий урок — відродження мови. Це подвиг неймовірний. В Україні дуже багато ледачих людей, які щодня чують українську мову і не хочуть напружитися, щоб її знати. А це ж із російською дуже близькі мови. У радянський час нас навчали, що це — братні мови. То чому ж ви сьогодні не хочете братньою, українською мовою розмовляти, якщо вона — братня? Вдаєте, начебто українська — це так само складно для вас, як китайська. А для ізраїльтян це був просто драматичний вибір. Вони відкинули їдиш, яким розмовляло все європейське єврейство. М.С. І навіть класика єврейської літератури Шолома-Алейхема… Ю.Щ. …до якого, вони, на жаль, там ставляться не так, як у нас… Свідомо обрали іврит, давню єврейську мову. Цікаво, що в цьому відіграв величезну роль один дослідник з Одеси, який зібрав давні єврейські слова в Іспанії, в арабських країнах, в єврейських громадах, у такий спосіб реставрувавши мову. Так само, як колись відновлювали Вавилонський клинопис. І ця мова, ставши державною, зазвучала. Якщо ви приїжджаєте до Ізраїлю і хочете стати членом ізраїльського суспільства — вивчайте мову! І ніхто там не кричить, що це складно. Щоправда, й в Ізраїлі теж була російська партія, яка кричала про другу державну мову — російську, але там — тверді люди в керівництві, вони навіть не здригнулися. В Ізраїлі є російськомовні газети, радіостанції, телепрограми. Але якщо ти хочеш зробити державну кар’єру — вчи єврейську мову й адаптуйся до того суспільства.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
