Про-читання · “Ми так привикли до корита, ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом яке завгодно знамено”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ПОВЕРНЕННЯ НЕПОКАЯНОГО ІКАРА
Слово Просвіти, №51 за 2009 рік
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ
Тетяна ДІГАЙ, м. Тернопіль Творчий доробок поета Ярослава Павуляка не надто великий: збірки поезій “Блудний лебідь” (1993), “Могили на конях” (1999) і та, про яку йдеться. “Однак суть, зрештою, не в тому, — пише про Павуляка-поета літературознавець Петро Сорока. — Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший за обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні одиниці”. Життя уродженця Тернопільщини Ярослава Павуляка круто змінилося після подій ночі 1 травня 1969 року, коли він, недавній випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша, встановив у рідному селі Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді потрапив під пильну увагу відповідних органів. Після численних митарств 1978 року виїхав у Чехословаччину. Із 1991-го живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею політичних в’язнів. В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка — образ-символ як найефективніший засіб пізнання світу, як культурний код часу і простору. Поетові вдалося сказати власне слово. Зосередженість, “самособоюнаповнення” (за В. Стусом) цієї на диво сугестивної поезії сприймаєш як питомо власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної метафорики: “І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, / на пергаменті мого неба — / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у землю. / Блакитноокі /Коні/ По' бігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу / На конях”. Ресурс відчуття художньої правди, проникливі інтонації авторського голосу: ці вірші водночас і сповідь, і проповідь: “Ми помираєм самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі,
наче юшку, / Розхлебтують бездомні пси. Знайдуть мене, чи сам я від' найдуся, / І не ридаю, не тремчу, не сплю — / Вслухаюся в пророц' тво землетрусу, / Зануривши об' личчя у ріллю”. Безсумнівна оригінальність художнього світобачення, відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово відрізняє поезію Ярослава Павуляка від заанґажованої продукції більшості поетів-сучасників. Ці вірші — вислови вільної особистості, не зв’язаної жодними канонізованими умовностями: “В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння”. Досвід спонукає поета до відвертих інвектив, він нервується від того, що відбувається в Україні: “Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати / Людьми / І кров’ю / Запити. Ми так привикли до корита, / Ми так вилизуємо дно, / Що про' ковтнули б з апетитом / Яке зав' годно знамено”. Але це не модна нині патетика: поет не уявляє се' бе поза Україною, для нього Ук' раїна була, є і буде з ним: Я — пломінь твій, а ти мій край, Не почужаймося серцями, Якщо злякаюсь — покарай Всіма найважчими дощами.
Я твій боржник. Не в тому суть. Є щось дорожче мого краму. Якщо зневірився — забудь Всіма грядущими синами. Поет Ярослав Павуляк постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу — фантасмагорія, фатаморганні галюцинації — допомагає йому проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі не знане. Прийоми, якими поет досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, спотворене людське тіло — такий собі театр абсурду: “Лежить обличчя на асфальті… Я підійшов, а біля нього / Світився вирваний язик”. Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності, психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний гротеск (“Так живу, щоб колись навесні / Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості”), чистий ліризм (“Знайдуть мене з янтарними очима / Не витязем на карому коні — / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а душею до стерні”), суміщення сну і реальності, уявні й нелогічні сполучення предметів (“Ось місце / нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. / Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з деревом, / гніздом, / поцілунком”).
ЩОЙНО З ДРУКУ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
