Події, факти, коментарі · “Відмова від теледебатів низки кандидатів засвідчує брак глибоких демократичних традицій”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «КРИТИКУЮЧИ ПОМАРАНЧЕВИХ, ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!», с. 1
КРИТИКУЮЧИ ПОМАРАНЧЕВИХ, ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!
Слово Просвіти, №51 за 2009 рік
Закінчення. Початок на стор. 1.
Як зазначив Богдан Буткевич у статті “Нью-феодалізм по-українськи”, Україна — це по суті “феодальне суспільство”, яке “досить сильно нагадує часи ХІ—ХІІІ століття в Європі, де кожний феодал був повним господарем життя та долі своїх кріпаків”. Як пише пан Буткевич, наша так звана еліта вважає себе “надлюдьми”, яким дозволено все. Для неї інші люди — то бидло, що не заслуговує жодних прав. До речі, саме таким словом називав селян Голованівщини “барон фон Лозинський”, погрожуючи в разі непокори замінити їх “неграми”. Через підлеглу йому Голованівську селищну раду латифундист Лозинський провів рішення про заміну встановленого на головній площі містечка герба-тризуба на серп і молот, а також про перенесення погруддя Тараса Шевченка з головної вулиці, де й досі стоїть пам’ятник комуністичному ідолу, про необхідність демонтажу якого на вісімнадцятому році Незалежності нарешті заговорила місцева громада. А водночас і про перейменування вулиці, названої його іменем. Про нагальну потребу заміни тоталітарних топонімів я давно говорив місцевим керівникам — Іванові Кучеру, який очолював райдержадміністрацію за часів президента Кучми, а нині є лідером районної структури Партії реґіонів, і Сергію Піддубному, місцевому краєзнавцеві, який на гребені помаранчевої “перетруски” окульбачив посаду голови РДА. Мої статті-звернення “Що в імені тобі моєму?” і “Топоніми незалежної держави” друкувались у районній газеті “Там, де Ятрань” (№12 за 21.03.03 р. та №14 за 04.04.03 р.). Політологи цілком слушно запитують: скільки в Україні таких Лозинських? І наводять приклади “латифундистів”, “господарів” і “паханів” багатьох районів та областей нашої держави. Як підкреслює відомий політик Йосип Вінський, основна біда України — це створена ще за президента Кучми глибоко ешелонована класово-олігархічна система, що веде у безвихідь, бо в ній 170 сімей володіють двома третинами національних багатств України. Як показало життя, наші три провідні політсили так схожі між собою, що, як три держави в романі Орвелла, можуть блокуватися у будь-які комбінації: А з Б проти В, Б з В проти А, А з В проти Б. Як знущально зауважив вождь КПУ Петро Симоненко, всі вони “з одного гнізда”. Останній приклад такого орвеллізму — спроба об’єднання Блоку Юлії Тимошенко та Партії реґіонів заради обмеження повноважень Президента. Після публікації в “Українській правді” шокуюче відвертих інтерв’ю Михайла Бродського і Тараса Чорновола стало ясно, що “внутрішня кухня” БЮТ і ПР майже однакова. Як резюмує у публікації Б. Буткевич, українська псевдоеліта зараз стоїть перед Рубіконом. Якщо не доведуть до кінця гучних справ останніх місяців, що були розпочаті як передвиборні трюки (зокрема й пошуки пана Лозинського, в арешті якого, як нещодавно зазначила прессекретар Президента Ірина Ваннікова, не зацікавлені певні політсили і правоохоронці), то вона остаточно втратить контроль над країною. А значить, і свій статус еліти. За даними соціологів, в українському суспільстві сформувався чіткий запит на “сильну руку”. Більш як дві третини українців переконані, що саме такий лідер розв’яже всі наші проблеми. Про це на сторінках газети “Уолл-стріт джорнал” нещодавно писала Мирослава Ґонґадзе. Прообразом українського варіанта “сильної руки” є гетьман — всенародно обраний авторитарний правитель, що в разі невиконання своїх обов’язків може бути тим же народом знятий з цієї посади. На тлі падіння популярності нинішніх керівників заслуговує на увагу інформація про проведене серед молоді опитування, згідно з результатами якого майбутнім президентом України було названо голову СБУ Валентина Наливайченка — через його незаанґажованість і незаплямованість у жодному корупційному скандалі, державницьку позицію та політичну непохитність. Бджоли, горщики і вітряки вже стали притчею во язицех нинішнього українського істеблішменту. Втім, це не означає, що “бджоли, горщики і вітряки” — то погано. У козацькі часи саме на “пасіках у діброві” проводилися важливі гетьманські наради. Горщики, які не обов’язково треба при першій-ліпшій нагоді бити, є щоденним нагадуванням про насущну для українців потребу національної злагоди. Що ж до вітряків, то ще з часів Дон Кіхота вони виступають символом людського поривання до високих ідеалів. Головне зараз: разом із брудною водою не вихлюпнути дитя. Це важко, однак украй важливо: критикуючи помаранчевих, зберігати любов до України.
Сергій І. ТКАЧЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
