Погляд · “Тотальне змішування понять добра, зла, кічу, доброго смаку, поштивості та хамства просотуються у психіку...”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ХРОМОСОМА СТРАХУ
Слово Просвіти, №51 за 2010 рік
Росія ніколи не буде описана адекватно. Ані її історія, ані культура, ані політика. Росія просто не може бути адекватною й запропонувати щось притомне для зовнішнього світу. Росія завжди викликає захват, подивування, захоплення від першої зустрічі — її величезні собори з розкішними склепіннями, величезний географічний простір, велика література не можуть залишати байдужим… Проте що більше занурюєшся у цей світ, то сильніше відчуваєш, наскільки відразливою може бути Росія і “рускій дух”. Росія — країна двоголового орла. Одна голова цього птаха завжди приховує небезпеку. Ця країна — наче величезне болото, в якому ти можеш загинути. Але ти йтимеш до своєї смерті з усмішкою на обличчі… співаючи “ширака страна мая радная”.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, “Всесвіт”, спеціально для “Слова Просвіти”
Усі ці міркування виринають після прочитання нової “Енциклопедії росій% ської душі”. Тільки на цей раз автор — не російський письменник Віктор Єрофєєв, а польська журналістка Кристина Курчаб% Редліх. Видання побачило світ у рамках видавничих проектів “ЕСЕМ медіа Украї% на”. Книжка есеїв має назву “Пандрьош% ка”. Цікаво, що будь%яке есеїстичне ви% дання про Росію завжди міститиме на сво% їй обкладинці цей диво%символ народної сміхової культури. Правда, в Кристини Курчаб%Редліх образ матрьошки синкре% тично зливається з образом скрині Пандо% ри. І з цієї суміші витворюється жахливий мутант — Пандрьошка. Кожна російська матрьошка насправді містить приховану небезпеку. Або ж можна сказати, що зна% йомство з Росією для авторки видання на% гадує “роздягання” матрьошки, ти ніби входиш щоразу в новий шар. І в останньо% му — загроза, небезпека, смерть… Сьогод% ні, за словами авторки, в Росії “розши% рився простір безправ’я і страху. Але — о парадокс! — проросло й зміцніло приспа% не за часів Єльцина відчуття народної зверхності. Зміцнює його щоденна пропа% ганда, заколихуючи сумніви, наче гіпноз. Новий президент, Великий Гіпнотизер, підпорядкував собі вільні медіа, паралізу% вав декретами створення партій, незалеж% них від влади, ліквідував опозицію”. У книжці польська журналістка нама% гається описати свій досвід співіснування з Росією, часом кокетувальний, часом травматичний… “Як виглядала Москва тих років, як змінювалась, як почувалися при цьому росіяни — все це я бачила зблизька, мешкаючи у звичайному мос% ковському будинку, їздячи на метро, ску% повуючись на звичайних, селянських мос% ковських базарах. Не фінансувала мене жодна редакція, свою допитливість я оп% латила сама. Жила найзвичайнісінько — поміж звичайних людей. Із часом розуміла їх краще, бо часто відчувала те ж, що й во% ни: приниження, безрадісність, страх. Я так багато про нього пишу в цій книзі то% му, що, прагнучи зрозуміти, звідки він бе% реться, також намагалася його опанувати. І була в Чечні. Вже тоді, як перестали на неї падати бомби. Була довго. Поверта% лася часто”. Росія постає з цієї книжки країною% мутантом, де ще можуть почуватися більш% менш “нормально” іноземці — держава створює для них ілюзію, що Росія — краї% на найвищої культури. Але насправді “нормальне” життя для своїх мешканців — це брудні під’їзди, диктатура влади, сморід і цинізм, жорсткість у стосунках, мат й імітація. “Цікаво, що в усіх постко% муністичних країнах повзуча демократія страждає на інфекцію ошуканства й жа% дібності…”. Російська нація — це нація “за домовленістю”, нація православних, які не розпрощалися з культом поганства. Росія не відмовилася від привидів ми% нулого. Для неї інститут Церкви — проста формальність, яку потрібно механічно ви% конувати, аби був порядок. У такому разі Церква постає радше формою влади на цій грішній землі. Влада — це те, що має здат% ність утримувати різні народи в одному со% ціокультурному просторі на російських те% ренах. Навіть якщо цей простір і неоднорід% ний, навіть якщо він поєднує людей через кров… через тортури, в’язниці, каземати… Проте росіяни мають особливе загартуван% ня, особливу броню, яка захищатиме їх від деспотії… А разом із тим у їхній сутності вживлено ген страху, “хромосому страху”,
як пише Кристина Кур% чаб%Редліх. Росія — ве% лика в’язниця, тільки в ХХІ столітті вже не наро% дів, а привидів. У Росії все робиться з вірою у великі ідеали, але ці самі ідеали ніколи не втілю% ються в життя. Тут мен% ше зло не можна викорі% нити, а лише замінити іншим (як стало після приходу до влади Путіна, який замінив веселого “демократа” Єльцина). Сучасна Росія, на думку польської журна% лістки, — це країна на крові. В такої Росії не% має майбутнього — це країна імітації й фальшування. Але народ не може, не вміє жити по%іншому. Саме тому польській журналістці часто дово% диться сваритися зі своїми російськими колегами й колежанками: просто ці люди не сприймають критики, яка є питомою складовою західноєвропейського розуму. Критика в Росія “чрєвата послєдствіями”. Спочатку ти закохуєшся в Росію, в її м’яку мову, але потім цей монстр робить тебе своїм заручником. Візія Росії в книжці Кристини Курчаб% Редліх — це Дантове “Пекло”. Це перший том “Мертвих душ” Гоголя, якому не су% дилося мати продовження. Хіба що це продовження буде силоміць спалене в очищувальному вогні. На цій землі існу% ють не люди, а ляльки, привиди. Тут ніхто не має права на індивідуальність. Люди повинні виконувати приписи, повинні жити так, як каже керівництво. “Кожна одиниця у тому натовпі, що б не робила і як би не була одягнена, інстинктивно ви% конувала наказ: не вирізнятися! Жест, го% лос, погляд — всезагальне приглушення, наче паличкою диригента. Диригента, який є в кожному з них, наче ядро у кліт% ці, особливий складник крові. Диригента, який завжди погамує надто високий злет, притлумить голосний крик (кожен вигук: Лє%є%єна!!! І%і%іґорь!!!), схопить за руку, що дозволила собі надто легковажний жест… Колективний диригент систематично, з покоління у покоління, наказує палич% кою: Не кричати! Не бігати! Не спереча% тись! Тихо! Струнко! Уважно! Стати! Йти! Забороняється! — він сидить на плечах кожного, від часу його появи на світ. А ра% ніше було навіть так: матір з кожним сво% їм заляканим віддихом виганяла з тіла й душі заплідненого в ній ембріона — не дай Боже! — ген індивідуалізму. Загони піонерів, зібрання комсомоль% ців і всі, хто на шляху, — рівняй крок, під% веди погляд і кроком руш! У ногу!” За сімдесят років СРСР на цій терито% рії вдалося виховати покоління зомбі, які бояться свободи. Ці покоління не сприй% мають правдивих документів, оприлюдне% них на Заході. Бо ж усе можна сфальшува% ти. Ці люди привчені до фальшування й тотальної недовіри. Так, ці люди мають волю, яка призводить їх до легалізованого свавілля. В кожного ж лише своя правда. Але тут немає свободи як чогось осмисле%
ного, як волі, яка ніколи не буде порушу% вати меж інших людей. У Росії немає по% няття “Іншого”, немає інакшості. Якщо якась республіка раптом почне її виявляти в недозволених дозах, то Кремль одразу почне тактику “придушення”, як це було з Чечнею. Сьогодні Кадиров — чеченський президент — виконує функцію маріонет% кового керманича, який цілком підпоряд% ковується політиці Кремля. В цій ситуації просто небезпечно бути собою, бути осо% бистістю. В цій країні, як переконує Кристина Курчаб%Редліх, панують або біз% несмени, або мафія (“бригада”). Причому працівників правоохоронних органів ав% торка однозначно зараховує саме до дру% гих. У Росії не знають про свободу, бо сво% бода для цієї країни — остаточний спосіб зруйнувати все. Пандрьошку не можна да% вати вільним людям, бо інакше вони ви% пустять нечувану силу загального зни% щення. Пандрьошка привчає до посеред% ності. Це індивідуальність може бунтува% ти, а в цій країні бунти не мають логічно% го завершення. Бунт може бути повзучим, а разом із тим і безпомічним. Усе одно все вирішує випадок, сліпа доля. В цій країні “біда не приходить сама”. Навпаки, “прішла бєда — атваряй варата”! У Росії люблять катастрофи, бо вони допомага% ють усе списати на випадковість. Росія% нин не мислить свого існування без втру% чання біди: не він сам коваль свого щастя, а біда — вона керує долями людей. У книжці Кристини Курчаб%Редліх під пильним журналістським поглядом опиня% ються всі найважливіші складові російсько% го простору: державна політика, Церква, ре% лігія та віра, культура, освіта, національний характер, побут, міжнародна діяльність. Наймісткішими є епізоди, в яких авторка виступає “побутописцем времені лютого”, закарбовуючи у слові реальний стан речей у російській столиці, приділяючи увагу ін% тер’єру будинків, метрополітену… “Станції тамтешніх років! Рококо соц% реалізму! Мармур, гірлянди, золото і мідь! Фрески куполів, рельєфи різьби, вінки ко% лонад, серпи та молоти, обличчя Леніна, Сталіна, Маркса й Енгельса, майстерно вплетені в орнаменти… Кришталеві канде% лябри й вітражі тих стрілчастих арок — краса, що змушує поклонятися. Мармуро% ві лави для відпочинку і споглядання, від% міряного вервицею партійних зборів. Що
Курчаб#Редліх К. Пандрьошка: Публіцистичне видання; [пер. Анна Біла]; [ред. Лесь Белей]. — К.: Темпора, 2010. — 312 с. (в рамках видавничих проектів “ЕСЕМ медіа Україна”).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
