Читацьке віче · “Як забудем голос твій, І в Вітчизні дорогій Говоритимем чужою?!” · с. 12сторінка оригіналу ↗
ГАНЬБИТИ СВОЮ ВІТЧИЗНУ — ОЗНАЧАЄ ЗРАДЖУВАТИ ЇЇ
Слово Просвіти, №51 за 2010 рік
Доброго дня, дорога редакціє!
Я постійна читачка Вашої газети (передплачую її). Дуже жаль, що так мало передплатників газети. Але ж ні в кіосках, ні на розкладках її не купиш і не тільки у Черкасах. У газеті “Слово Просвіти” багато вагомих матеріалів на захист української мови, але практичних дій замало. Чому іноземці, приїжджаючи в Україну, відразу залучаються до вивчення російської мови, тим самим збільшуючи кількість російськомовного населення, зросійщуючи Україну? Курсів вивчення української мови в Україні немає. У нас багато осередків, зацікав-
Геннадій БУРНАШОВ, українець російського походження
Яких лише див немає на білому світі: “русскоговорящие” депутати Верховної Ради “утнули” “сногсшибательную” нісенітницю: репетують, щоб російській мові надати статус другої державної… в Україні, не задумуючись про долю наших дітей та онуків (вони у мене українськомовні). Я, українець російського походження, дивуюся: навіщо так зневажати мову держави, в якій живеш? Чому таке неприпустиме ставлення до величавої мови Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки?.. Русинська (українська) словесність зі своїми цікавими казками, прислів’ями, чудовими піснями й думами найбагатша в Європі. Гадаю, ганьба тому, хто її не знає або не хоче вивчати. Я переконаний, якщо російська мова буде державною (не дай
Зиновій ПОПЕНЮК, член “Просвіти”, учитель-пенсіонер, с. Печеніжин
У селищі Печеніжин на Івано-Франківщині, на фасаді музичної школи є дві меморіальні дошки. На одній із них зазначено, що на цьому місці 1901 року коштами громади було споруджено будинок читальні “Просвіти”, а 1934-го — будинок “Рідної школи”. І найбільше до цього будівництва долучилися радні містечкової управи Іван Самокишин і Василь Варчук. Старожили залишили спогади про активну діяльність просвітян, які пробуджували національну свідомість односельців, а збудована громадою читальня стала справжньою національною святинею, де лунали на концертах українські пісні, оживали герої п’єс українських драматургів, а то й просто приходили люди почитати українські газети, взяти в бібліотеці цікаву книжку. Сьогодні по-доброму заздриш тим людям, серця яких палали любов’ю до всього рідного, їхній жертовності, фанатичній самовідданості. Та ми звернемо увагу на другу пам’ятну дошку з написом: “У Печеніжині народився і жив громадсько-політичний діяч, артист театру (трупа Мар’яненка), організатор і отаман антибільшовицьких повстанських загонів Вільного козацтва, полковник УНР Роман Самокишин (1885—1971)”. Народився наш славний краянин 28 березня 1885 р. в селянській родині. Його батько Іван Самокишин віддав для будівництва місцевої читальні “Просвіти” частину свого городу, був активним учасником усіх просвітянських справ. Часто брав із собою до читальні сина. Хлопчик мав прекрасний голос, тож співав у хорі, грав в аматорських спектак-
Із повагою Л. КОРОЛЬОВА
Бог), то витіснить українську мову, а українці знову будуть “малоросами”, “хахлами”, “бидлом”. Росіян в Україні ніхто не утискає. Наприклад, я. У Станіславі (нині Івано-Франківськ) ніхто мені не заважав закінчити середню школу з російською мовою навчання, в інституті — російське відділення історико-філологічного факультету, вільно говорити російською мовою. І це в Бандерівському краї, господін Табачник, який я поважаю і яким пишаюся. Але я люблю українську мову й не хочу, щоб хтось мені заважав насолоджуватися нею. Цього хочуть мої діти й онуки. І дуже прикро, що за часів “золотого вересня” як іржа, в’ївся у милозвучну українську мову гидкий гулагівський жаргон, який страхітливо продовжує омолоджуватися.
Роман Самокишин лях. Під час служби в австрійській армії Роман закінчив унтер-офіцерську школу, досконало вивчив німецьку і польську мови. Повернувшись додому, одружився, господарював, а весь вільний час присвячував читальні, художній самодіяльності. Та почалася Перша світова війна. Самокишин на фронті. Воювати довго не довелося. Його підрозділ потрапив до російського полону. Колишній унтер-офіцер став санітаром у військовому шпиталі Кам’янця-Подільського. У вільний час співав у церковному хорі. Саме тут, у церкві, під час недільної відправи, чудовий голос Самокишина почув актор І. Мар’яненко, трупа якого у складі талановитих майстрів сцени і театральної молоді гастролювала Україною. І. Мар’яненкові вдалося виклопотати для молодого співака дозвіл на безперешкодні поїздки у складі трупи. В експозиції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві збереглися афіші вистав, де поряд із прізвищами Заньковецької, Саксаганського, Мар’яненка, Горленко, Ліницької є прізвище Салених у захисті, збереженні української мови, а дій жодних. Давайте всією громадою захищати мову, збирати кошти на організацію курсів української мови. Дуже вже мені це болить, хоча років мені вже багато. Могла б і заспокоїтися.
P. S. А на українському телебаченні вже узаконили тарапуньківську двомовність. Відбуваються неприпустимі речі.
Дивує російська нахабщина в російськомовних кінофільмах, знущання над українською мовою різних горе-артистів: “кроликів”, “Вєрки Сердючки” і т. п., а на їхні “артистичні шоу” не реагує Товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка… Згадався повчальний історичний приклад: один китайський стратег ще за 600 років до Різдва Христового писав: “Щоб підкорити собі якийсь народ, не треба робити великих витрат, необхідно лише не шкодувати грошенят, аби чинити розбрат, паплюжити його мову…” Понад 300 років українську мову топтав російський царизм, принижували австрійські та польські шовіністи, плюндрували опричники компартійних генсеків. А тепер, усупереч волі української нації, нав’язують надати статусу державної російській мові, яка протягом століть була і надалі залишається дієвим засобом колонізації. Я не проти, щоб російська мова була державною, але… в Росії. Хай на теренах Росії “русский язык будет “великим и могучим”!.. Мене, українського росіянина, обурює, коли на сесії Верховної Ради депутати-українці говорять мовою сусідньої країни. Слухаєш такі промови й дивуєшся: чи не трансляція це з Московської Думи? Невже в наших депутатів немає національної гідності? Невже вони в своїй незалежній Україні ще й досі відчувають себе в колоніальній державі й запопадливо намагаються зберегти найганебніші традиції? Коли вже їх залишить почуття меншовартості? Таким “патріотам” хочеться нагадати слова Сидора Воробкевича: Мово рідна, слово рідне, Хто Вас забуває, Той у грудях не серденько, А лиш камінь має… Не треба пхати до широкого депутатського крісла будь-якого кандидата лише за те, що йому є чим у нього сісти… та ще й “гутарить” російською мовою.
Хочу процитувати крилатий вислів француза Шарля Бернара: “Людина, яка живе у країні, але не спілкується мовою цієї країни — або гість, або завойовник, або несповна розуму”. Та ще з давніх-давен відомо, що саме рідна мова робить людину щасливою, могутньою, бо саме в рідній мові вона бере енергію рідної землі. Мова — душа нації. Якщо ліквідувати українську мову, то зникне українська нація… В Україні дві третини населення — українці, серед яких я ріс і виховувався (народився в Казахстані). Україна стала для мене Батьківщиною. Тому хочеться запитати: невже українці згодні на самознищення, невже погодяться на другу державну мову? Усім зрозуміло, що росіяни ніколи не хотіли рівності для всіх? Вони вимагають пільг лише для себе. Москвини вважають: на теренах, де замовкає російська мова, там закінчується Росія… Віктор Гюго писав: “Ганьбити свою Вітчизну — означає зраджувати її”. Дорогі українці! Будьте пильними! Позбувайтеся ярма байдужості і пам’ятайте слова Олександра Олеся: Рідна мова! Рідна мова! Що в єдине нас злива, — Перші матері слова, Перша пісня колискова, Як розлучимось з тобою, Як забудем голос твій, І в Вітчизні дорогій Говоритимем чужою?!
На свято відкриття пам’ятної дошки славному землякові 11 травня 2008 р. прийшло чи не все село. Прибули гості з різних міст і сіл України: рідні і близькі, просвітяни, однодумці. Лунали козацькі та стрілецькі пісні. Бандури капели бандуристів із Івано-Франківська під орудою онуки полковника п. Марти Шевченко рокотали про незабутню славу наших предків. Родина і знайомі згадували у виступах про героя. Онуки полковника Марта Шевченко і Любомир Никифорів підготували цікаву дослідницьку роботу про дідуся, і роздали її всім охочим. Багато відомостей звідси використано при написанні цієї статті, за що ми щиро вдячні авторам.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
