СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
МИКОЛА ФІЛЯНСЬКИЙ (1873—1938) «І СЕРЦЕ ВІЇ ПІДНЯЛО…»
Слово Просвіти, №51 за 2011 рік
Упорядник і автор літературно'критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Але була така пітьма — Свої своїх не пізнавали… М. Філянський ін був людиною широких зацікавлень. Геологія, природознавство, історія, археологія, архітектура, малярство, музика, музейна справа, етнографія, мистецтвознавство — таке коло його інтересів. Грав на кількох музичних інструментах, малював. У роки навчання на природничому відділі фізико-математичного факультету Московського університету відвідував майстерні художника Сєрова й архітектора Шехтеля. 20-літнім потрапив у Париж. Збагачував
“ПОКАЯНІЯ ОТВЕРЗИ”*
І Сумний, поважний дзвін І свічі восковії, На шатах золотих — таємно-тихий світ;
Поклони до землі І словеса святії, Кадила сизий дим і чорний оксамит.
О як ви занеслись, Далеко десь зостались! Як сумно догоря над серцем ваш привіт!
І хоч холодний ум Забув ваш заповіт — Ще серце з вами не прощалось.
* Покаяння відкрий (старосл.)
II
“Отверзи двері покаянні! Заутра дух мій лине в храм небес… Мій храм земний — в гріхах і в сквернах весь; Очисть, о щедрий мій, душі моєї рани — Отверзи двері покаянні!”
І злії помисли, і тяжкії діяння Одні в душі моїй, лютуючи, стоять; Підходе судний день і близько час останній,
читав. Блискучий і самовимогливий стиліст Коцюбинський інакше й не міг відреагувати на професійні огріхи, зокрема граматичні. І. Качуровський висловив припущення, що роздратування Коцюбинського викликане релігійно-містичними мотивами лірики Філянського. Що ж, цілком можливо. Тоді це вважалося ознакою поганого тону. Але тяжіння до отих самих мотивів могло стати (стало) тільки додатковою спонукою для критика, найперше ж — це низька якість творів. Присуд Коцюбинського немилосердний: “Будемо мати надію, що в день останнього суду господь бог простить поетові його гріхи і не згадає його віршів”. Ці рядки обіграв потім Зеров у своєму сонеті “Філянський”, який завершувався так: І от читаю я прославлені пісні, Високу “Лірику” і строгий “Календарій”. Там справжня красота, а тут же з нею в парі, — Лиха граматика і молитви пісні. І — як вражає все подвоєним букетом,
верховому зору. Тим більше, що книжка була гарно видана. Технічні огріхи затьмарили й те краще, що в ній було: ліризм, перебіжність душевних станів, вміння схопити летючий настрій, зупинити миттєве враження, неоднозначність змісту. “Лірика” Філянського викликала різку реакцію Коцюбинського. Прозаїк шпетив поета за “повне незнання мови, убогість думки й образу, механічне поєднання окремих рядків”, відсутність свіжих рим, “нечувану недбалість” і посилався при цьому на численні приклади такої недбалості. Писав Коцюбинський про “чорну тінь” Екклезіаста, про “густий туман” там, де автор “виспівує хвалу господу богу”. Сьогодні на цю рецензію ремствують, називають несправедливим випадом, дивуються, як міг видатний прозаїк не помітити видатного поета. Адвокати Філянського мовби забули, що видатний поет ще не відбувся, а коли відбувся, то Коцюбинського вже не було серед живих. І хоча друга книжка поета вийшла ще за його життя, не знаємо, чи він її
ІХ
І в’ється фіміам, І шату золотую Вінком живим він сягне всю обнять.
І я стою, ловлю Красу її земную, Не знаючи, кому хвалу свою послать…
І тільки знаю я, Що, як би я не славив Красу землі й небес, я слізьми не заллюсь!
Я до молитви не вернусь… Як на шляху в Дамаск святий апостол Павел — Я не проснусь.
X
Сумний, поважний дзвін І свічі восковії, На шатах золотих — таємно-тихий світ;
НІЧ НАД ПАРКОМ (Moment muzical)
В шатах ночі тіні білі Освіт зоряний наділи,
І зве до себе тінь розп’ятого за нас…
Дзвенить срібло кадил, І хиляться коліна… Таємна мить душі, таємний серця час.
VІІІ “Кого покличу я на тяжкеє ридання, Кому, кому слізьми безодню мук зіллю! Тобі єдиному — всі сльози і зітхання, Тебе єдиного в останній час молю…
Ти бренієм своїм з землі мене підняв, Ти серця і душі вложив живії сили, І час суда твого небесного настав: З огня геєнського візьми мене, помилуй!”
Поклони до землі І словеса святії, Кадила сизий дим і чорний оксамит.
Як тут сплелись поет з анальфабетом! Вірш написаний 1921 року. Зеров знав уже Філянського другої книжки. Оцінка його розважливіша. Але й він підтвердив негації, зауважені Коцюбинським. Заперечення викликають лише “молитви пісні” — явна данина часові. Навпаки: молитви натхненні, проймаючі. Філянський як суверен, носій поетичної влади — це друга і третя його книжки. І хоч у них ще відчутна інерція вад попередньої, але це вже почерк твердий і впевнений. Якщо ці епітети доречні, коли йдеться про письмо символіста, схильного до імпресіонізму й класицизму водночас. Символісти, як відомо, ділили слова на поетичні й непоетичні. Зразки “поетизмів” маємо і в Філянського. Приміром, улюблені ним ланити чи навіть рісниці, хоч паралельно існують і досить часто вживані вії. І все ж Микола Філянський, попри всі гріхи й огріхи, культурний поет. І тавро анальфабета (неука) до нього не пристало. Він писав про шлях “один між інши-
Мріють, мліють на прогалах, На високих п’єдесталах. Тут, і там, і скрізь навколо Сяють перса, руки, чола… Весь в обіймах теплих ночі, Поміж них каскад рокоче. Зорить зір невтомна зграя — Фея ночі налітає.
І, зачувши феї крила, Стрепенулись тіні білі, Линуть мовчки з п’єдесталів І несуться в темні далі.
З-над полявин, над каскадом, Сходять тіні ряд за рядом. І летять під темні шати На розмову, на пораду. І летять, несуться тіні В суто зорянім промінні, Линуть срібні їх отари — Всі до купи, всі до пари — Льотом тихим, льотом білим, Руки в руки, тіло з тілом.
Залунали, темні, всюди: Там зітхають білі груди, Там в обіймах темних ночі Хтось цілує, хтось шепоче, Там ламають руки білі, Там цілують, там замліли… Від діброви до діброви — Рокіт, ласка, сміх, розмова…
Досвіт зорі розгортає, Фея ночі відлітає.
І, рознявши білі руки, Без прощання і без муки, Тіні білі, тіні млілі Знов до парку підлетіли, Піднялись і знову стали На високі п’єдестали. Будуть завтра, як і вчора, Знов холодні їхні чола, І не рушить, (і) не збуде Гострий ранок білі груди.
А таємную мережку, Що накинули на стежку Перевеслом ноги босі, До схід сонця змиють роси…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
