Від першої особи · “Учасником руху шістдесятництва я став уже за фактом свого народження”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ТТААРРААСС ЧЧООРРННООВВІІЛЛ:: «МРІЮ ПРО УКРАЇНУ — ЄВРОПЕЙСЬКУ ДЕРЖАВУ З НАЦІОНАЛЬНИМ ДУХОМ»
Слово Просвіти, №51 за 2011 рік
Тарас Чорновіл народився 1964 року у Львові в родині відомих політичних і громадських діячів В’ячеслава Чорновола й Олени Антонів. Закінчив біологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Учасник дисидентського руху, брав участь у роботі УГГ і УГС, у виданні незалежної преси. Депутат Верховної Ради України останніх чотирьох скликань. Одружений, має трьох синів.
— Тарасе В’ячеславовичу, на якій стадії зараз розслідування обставин загибелі В’ячеслава Максимовича Чорновола? — Ситуація неоптимістична. Свого часу мені вдалося добитися, щоб справою, яку ледь не закрили, знову зайнялася Генеральна прокуратура. Були гучні заяви Пшонки про ретельне розслідування, навіть у Януковича якось прохопилося, що досі не розслідувано справи про загибель визначних державних діячів, очевидно, йшлося і про справу Чорновола. На превеликий жаль, обмежилися закриттям одної версії. Вона, на мій погляд, тупикова: після ексгумації тіла Чорновола підтверджено, що ніхто не добивав його після аварії, просто в такій аварії вижити було неможливо. Тобто дорозслідування провели формально, хоч я очікував, що воно охопить ширший спектр питань. Справу знову передали в міліцію, аби направити в суд з одною-єдиною версією: це звичайна дорожно-транспортна пригода. Але чому не зроблено фундаментальних слідчих дій у попередній період? Чому Служба безпеки усунулася від розслідування? Чому слідство не відпрацювало версію щодо наявності якоїсь плівки у Марчука? Вважаю, справу умисне розвалювали раніше, і сьогодні Генпрокуратура проводить формальне розслідування. Злочин проти державного діяча ніхто не хоче розслідувати. — Ви ще замолоду брали участь у правозахисній, дисидентській діяльності. Очевидно, родинна атмосфера впливала на становлення Вашого національного, демократичного світогляду? — Учасником руху шістдесятництва я став уже за фактом свого народження. Коли батько працював на Київській ГЕС і займався самвидавом, і до нас приходили з КДБ, то в нашому бараку терміново загортали в мої пелюшки різну самвидавівську літературу, що підпадала під кримінальну статтю про антирадянську агітацію і пропаганду, і мене вивозили на прогулянку. Я виростав у такому середовищі. Хто тільки не був у нашій оселі: Стус, Драч, Світличний, багато інших світлих особистостей. Життя вирувало не лише в Києві, а й у Львові. Коли у мене запитували, ким хочу бути, я відповідав: політиком. А що це означає? Бути дисидентом і сидіти в тюрмі. Моя родина взагалі унікальна. Мати, Олена Антонів, відома учасниця протестного руху у Львові, активістка підпільної Греко-Католицької Церкви, ще була координатором Солженіцинського фонду фактично на всю літній офіційно не був членом УГГ, але виконував певні доручення, фактично був кур’єром. Ніхто навіть не здогадувався, що коли неповнолітній Тарас Чорновіл летить у Москву, то він везе з собою дисидентську хроніку, яку потім передавали за кордон іноземним журналістам чи дипломатам. Українська Гельсінкська Група зазнала найбільше репресій, ув’язнили всіх, окрім Надії Світличної, яку фактично вигнали з України в Америку. Усі інші потрапили за ґрати, причому за кримінальними статтями, і це була особлива жорстокість і цинізм Федорчука, тодішнього голови українського КДБ. Потім УГГ стала прообразом для відновлення демократичних інституцій. Коли батько відновив видання журналу “Український вісник”, він вирішив: для того, щоб була організаційна структура, треба відновити Українську Гельсінкську Групу. Ще відбував покарання Михайло Горинь, щойно загинув Василь Стус (це друга половина 80-х), тільки починалися акції протесту на вулицях. Батька тоді лише публічно обплювали в пресі, але до репресій не дійшло. У батька виникла ідея створити в Україні першу незалежну політичну партію. Такі були в Прибалтиці, у Грузії Мераб Костава створював подібну. І коли на одному із зібрань батько оголосив про створення Української Гельсінкської Спілки, яку формально називали правозахисною організацією, але фактично вона була партією, то навіть дехто з демократів (які потім перехопили ту Спілку в батька й вели політику на підтримку Кравчука, чинили розкол на початку 90-х, який знищив цілісність нашої націонал-демократії) тоді кричали: “Нас пересадять. Ти руйнуєш у зародку наші можливості національного відродження”. Але Чор-
Правобережну Україну — це допомога політв’язням і їхнім сім’ям. Через наш дім проходили величезні кошти: хтось щось привозив із діаспори, хтось із Ленінграда. На них купували ліки, продукти, які раз чи двічі на рік можна було відправити посилкою політв’язневі. Допомагали й родичам в’язнів. Мою маму теж ледь не заарештували, але її так поважали, що навіть сексоти КДБ відмовлялися свідчити проти неї. Це вже був не сталінський період, і хоч людей ув’язнювали за громадську діяльність, та все-таки треба було мати хоча б якісь докази. А тут не вдалося знайти жодного. Облили брудом у пресі, постійно переслідували, мама вже не мала змоги працювати за фахом — лікарем. На жаль, сімейне життя мами з батьком не склалося. Моїм вітчимом став унікальний чоловік — Зиновій Красівський, людина, яка поєднувала дисидентський рух із рухом повстанським. Ще в дитинстві (воєнному і повоєнному) брав участь в акціях УПА, був одним з ініціаторів та ідеологів Українського національного фронту, увійшов у Гельсінкську Групу. Він пройшов пекло радянської караючої психіатрії, та попри це залишився людиною з неймовірно світлим розумом. Крім того, був ще й талановитим письменником. На жаль, ніхто так і не видав його роман “Байда”, кажуть, що написаний важкуватою мовою, яка нагадує мову українських неокласиків. Слава Богу, масово читають його поезію. — Друга половина 80-х: перебудова, гласність, агонія Союзу, бурхливий час національно-демократичного піднесення, час змін. —Перші новітні організації, які стали основою тих потужних структур, що готували розвал Союзу, виникли на межі 70—80-х. Особливе значення мала Українська Гельсінкська Група. Я як неповно-
Із Олександром Ємцем і просвітянами: державний кордон новіл наполягав на своєму. І ця Спілка стала центром кристалізації, навколо якого гуртувалися перші незалежні профспілки, письменницькі, мовні організації, навіть екстремальні організації на кшталт анархістів. Народні акції, такі, як Ланцюг злуки, були б неможливі без Спілки. Радий, що брав участь у роботі УГС, у діяльності Спілки української молоді, незалежного інформаційного агентства. 1991-й — рік проголошення незалежності. Я вважаю, не в зовсім природний спосіб. Тоді Росія зруйнувала компартію зсередини, Єльцин виступив проти неї, ав Україні компартія зголосилася навіть на саморозпуск заради того, щоб зберегти тут заповідник комунізму. Багато опонентів комуністів вважали, що треба провести повну декомунізацію України. І коли у грудні 1991 року ми отримали позитивний результат на референдумі про незалежність, треба було розпустити Верховну Раду. Мій батько став ініціатором цього розпуску. А наша націонал-демократія криком кричала на Народній Раді в парламенті: “Ми не допустимо розпуску, ми підтримуємо Кравчука, зробимо з нього національного президента, збудуємо національну державу”. Хоч навпроти сиділа комуністична більшість, група 239, червоні директори, які грабували країну. А коли б ми обрали нову Раду, до парламенту прийшли б абсолютно інші люди. І Кравчук тоді справді мав би підтримку, зокрема й Руху. Він ішов до цієї ідеї, переймав рухівську ідеологію. Та зрада 1992 року зупинила розвиток України як незалежної держави. Тоді не зробили останнього кроку, щоб ліквідувати Радянський Союз у межах України. Вважаю, наша держава не завершила процес становлення незалежності.
Із матір’ю Оленою Антонів у Львові
— Як Ви охарактеризуєте 10 років правління Кучми, адже це половина нашого періоду незалежності. — Пригадую, як наша демократична спільнота плакала після програшу Кравчука, який нібито був національним героєм. Та це зовсім не так: він був непоганим чоловіком, який не міг зробити нічого, щоб Україна стала демократичною державою. Кучма в певний період був зацікавлений у тому, щоб піти вгору. Заявляв, що українська ідея не спрацювала, та для того, щоб вона спрацювала, він зробив більше, ніж Ющенко і Янукович разом узяті. Тепер щодо НАТО. Якби не ота дуже темна для мене історія з Георгієм Ґонґадзе, плівками Мельниченка (яку реально використала тільки Росія), думаю, ми ще до 2004 року могли бути країною-членом НАТО. І вже були б на підході до Євросоюзу. Кучма — складна постать. Він фактично створював щось на кшталт олігархічно-кланової, але все-таки європейської держави, не євразійської. Кучма не втілив задумане. Там добре проглядається робота російських спецслужб, які, зрозумівши, що він грає на дві сторони, одну сторону зарубали, і він справді став ізгоєм у Європі. Постать неоднозначна. Вести Україну в Європу, а сьогодні виступати за Митний союз із Росією? За Кучми почалося нищення політичних опонентів, імітація публічного політичного життя, оця гойдалка — тих підняти, тих опустити, тим щось дати, з тими зіграти в якісь ігри. Якби 1992 року відбулася кардинальна зміна в державі, Кучма просто не зміг би бути президентом. — Ми можемо поговорити на таку непросту, може, й важку для Вас тему, як Помаранчева революція?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
