Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Наш обов’язок — зберегти надбання, створені до нас, і наповнювати мистецтво, а отже, і життя істинними духовними цінностями”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Я РОЗБИВАЮСЬ ОБ РЕАЛЬНІСТЬ…

Слово Просвіти, №51 за 2011 рік

Та облиш. Не страждай — Колима — рідний край… Там твої, Україно, могили й хрести. Ти їх будеш довіку на серці нести. Колима — тінь твоя, Божевільне ім’я. На душі й на лиці Рани, шрами, рубці… Наплодила сліпців. А могили оці Не страшні, бо мовчать Дух твій, розум і рать. Я, здається, любов ненавиджу свою, Бо в тобі я себе звіддаля впізнаю… В самогубстві душі Хоч надію лиши І прозрій. Оживи! Я звертаюсь на “Ви”. Ви із мук і болінь — Найсвятіша з Богинь, Не зостаньтесь, як тінь, Україно… Амінь! ДВІЧІ РОЗІП’ЯТИЙ В. Стусу Пливла труна над Києвом гріховним. На Байкове стелився листопад. Вертала Україна в землю кровну Своє дитя, щоб серцю дати лад, Прошепотіти у молитві: “Я з ним”, Повищати у каятті своїм, Піднятися з колін услід за в’язнем І на коліна стати перед ним, Заступником оскверненої мови, Беззахисним, як у неволі птах. Яке знайти для нього щире слово? Чим змити кров з його стражденних плах?.. В якій землі тобі, Василю, краще? На кладовищі зеківськім чи тут?.. Та ми ж клялись не осквернить нізащо! Та ми ж клялись: стежки не заростуть… Не вір, Поете! Світ іще не бачив, Щоби могила у вогні звилась! Твоя душа звелась на хрест гарячий, Заплакала і в небо піднялась… Невігласи! Якої ще вам плати?! За вас давно відмучився Ісус. Христос, і той єдиний раз розп’ятий, А двічі — син твій, Україно, Стус… Я РОЗБИВАЮСЬ ОБ РЕАЛЬНІСТЬ Я досягла! Я досягла вершини! Освячую душі моєї шал, Якщо знайшла мені стократ єдиний І вимріяний стільки ж ідеал. Іду — землі не чую під ногами, Бо на руках мене життя несе. Прожите — ніби геть із серця камінь. Усе — віднині, і навіки — все. Яка нестримна, неповторна втіха! Ані розчарувань, ані тривог. О радосте! Та співчутливо тихо З ікони подививсь на мене Бог. Він був правий! Одна й та сама даність… (Приймімо сутність неправу). Я розбиваюсь об реальність! Та піднімаюсь. І живу. * * * Іще не видно стежку до кінця Іще усмішка наче до лиця, Але й початок тихо досіяв, І я в собі шукаю, чи то я…. Кінця не промину і не втечу. Мину. Переживу. Перетечу. У виміри інакші перейду. Себе в якій матерії знайду?.. Біжу, ще поки вітер не дочах. Сивіє вітер прямо на очах… А дні ж були… Мої ж були! Були! Поплакати нема коли. О НЕВЛАШТОВАНІСТЬ ДУШІ… О невлаштованість душі… Ти — зойк, що муку пережив. Ти — кінь, стриножений в бігу. Ти — пісня, кинута на глум. Ти — мов ікона у вогні, Так розтинаєш все в мені. Давно забуте джерело — Воно було чи й не було?.. Куди ти рвешся і чого!? Тривожна суть єства мого. О талісман мій і вампір, Я не кляну тебе, повір. Скажи замученій ущерть, — Ти на мою чекаєш смерть? * * * Увійду в свою тінь І затихну. Пройду І відлуння свого не залишу. В день останніх провин Тільки руки зведу Я за криком останнього вірша. * * * — Ліричний день, ти знову проминув Зігрів, поколисав і втік — покинув. І не збагнеш ніяк свою провину У тім, що звабив, що невірний був. Лиха твоя душа, явись, поглянь — Нема рятунку від журби і муки. З твоєї, бач? cолодкої принуки Я споминами розриваю рань! — Не дорікай. Бо тільки я один Тебе таку безтрепетну побачив. Я поспішав, але торкнувсь, одначе, Мов скіпкою до тліючих вуглин. Палай іще. Не прагни небуття, Звичайних буднів. Тихо і невинно… Я ще прийду, зігрію і… покину, Але продовжу тим своє життя.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин