Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Служіння українській справі стало його релігією, потреба бути корисним, робити добро — життєвим кредо”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ГРОМАДЯНИН, ПОЛІТИК, ХЛІБОРОБ, ЖУРНАЛІСТ

Слово Просвіти, №51 за 2011 рік

Микола ЦИМБАЛЮК ДО ГЛИБИНИ КИШЕНІ Переважна більшість нинішніх пересічних українців пов’язує його ім’я (якщо взагалі що-небудь чула) з щедрою благодійністю. Певною мірою цьому сприяє щорічна премія ім. Євгена Чикаленка за благодійну діяльність, заснована Лігою українських меценатів. І на те справді є вагомі підстави. Відомий вислів Євгена Харлампійовича про те, що “багато є таких, хто любить Україну до глибини душі, і зовсім небагато тих, хто любить до глибини власної кишені” зродився з життєвого досвіду людини, яка всім своїм життям і діяльністю це довела. Щедрість його кишені позначилася на багатьох соціально-політичних і культурно-мистецьких починаннях українців. Варто згадати, що початок діяльності Чикаленка як громадського діяча припадає на кінець ХІХ ст., коли Росія в особі царсько-бюрократичної влади додушувала все, що хоча б чим-небудь нагадувало про гідність і осібність українців. Так, після кількох століть розпинання на хресті української культури, Церкви, мови, 1876 р. з’являється ще один витвір азійсько-московського деспотизму — Емський указ. Національне життя, яке вже й до того ледь животіло, було приречене, здавалося б, на остаточну смерть, бо забороняли не лише друковане українське слово, а й театральні вистави і концерти з виконанням на них українських пісень. На той час припадають перші кроки національного і громадянського змужніння Чикаленка. За участь у революційному русі 1885 р., не давши скінчити Харківський університет, його засудили і вислали під гласний нагляд поліції на батьківщину, в с. Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер — Одещина). Безвиїзно проживаючи там п’ять років, він займається своїм і дядьковим господарством, але не полишає думки про українську справу. Бо розуміє: протистояти нищівній, безпощадній денаціоналізації українців за умов імперської політики може тільки національна освіта, мистецтво, література, видавнича справа, журналістика. Отримуючи непоганий прибуток від хазяйнування на землі, він береться оплачувати власним коштом белетристику, що друкується в журналі “Киевская старина”. По смерті старшої доньки кошти, що призначалися на її посаг (1000 руб.), він віддає на преміювання найкраще написаного курсу історії України. Коли до нього звернувся зі Львова М. Грушевський із проханням допомогти у будівництві Академічного дому (гуртожитку університету і політехніки), то він виділяє 25 тис. золотих карбованців, обумовивши, що там безкоштовно надаватимуть житло і малозабезпеченим студентам із Наддніпрянської України. Так само щедро, наскільки було можливо, оплачував видання окремих книг, що здійснювало Благодійне товариство видання загальнокорисних та дешевих книг для народу в Петербурзі. Матеріальна допомога М. Коцюбинському, І. Франкові, О. Кобилянській, В. Винниченку, І. Карпенку-Карому… А ще, після п’ятирічної боротьби з царсько-бюрократичною системою Росії, він домагається 1897 р. права на видання “Розмов про сільське хазяйство” — власних популярних книжечок на сільськогосподарську тематику рідною мовою. Ознайомлення селянина з передовими методами праці на землі мало прищепити культуру землеробства, допомогти йому вирватись із безпросвітної нужди і злиднів. А “Розмова про мову”, яку теж мало не всю видавав власним коштом, — повернути гордість за рідну мову. Що цікаво: брошури Чикаленка, які видавалися не один рік аж до року 1917-го, за накладом і популярністю були на другому місці після “Кобзаря” Тараса Шевченка. І хоч би яку участь у громадському житті брав, хоч би які кошти з власної кишені давав на українські справи Євген Харлампійович, він завжди намагався залишатись у тіні. І просив: “Мого прізвища не оголошуйте, а кажіть тільки, що “один українець з Росії”. ВІД “ДУМКИ” ДО “РАДИ” Служіння українській справі стало його релігією, потреба бути корисним, робити добро — життєвим кредо. Щойно прибувши в рідні Перешори, він починає організовувати початкову школу для селянських дітей: дарує громаді шматок землі, облаштовує на ньому хату, закуповує для дітей книжки. Час від часу навідується до Одеси, де бере участь у роботі тамтешньої Громади. Але провінційні рамки життя, відірваність від громадсько-політичного й культурного центру змушують його перебиратись у Київ. Спродавши частину землі на батьківщині, він купує маєток у с. Кононівка, недалеко від Яготина, та будинок на виплату в Києві у так званому “українському кварталі” на вул. Маріїнсько-Благовіщенській, 56 (нині Саксаганського). Його нове помешкання стає явочною квартирою, по суті штабом українського руху, де відбувалися з’їзди Товариства українських поступовців, зустрічі письменників тощо. Незважаючи на послідовну політику Російської імперії щодо нищення всього українського, свідома інтелігенція не полишала заходів щодо національної преси. Вона, зокрема й Чикаленко, робить безуспішні спроби добитися дозволу на друковані видання. І тільки після революції 1905 р. й оголошення царського Маніфесту 17 жовтня українці отримали таку можливість. Чикаленку, який одразу подав заяви на газету “Громадське слово” та журнал “Нове життя”, київський генерал-губернатор відмовив. Причина: програма передбачуваних видань неприпустимо радикальна (там обстоювалося право на автономію, федерацію тощо), що загрожує цілісності імперії. Дозвіл отримав, завдяки власним зв’язкам у “верхах”, Володимир Леонтович на газету “Громадська думка”. Морозного ранку 1 січня 1906 року київське міщанство струсонула нечувана звістка — українці видали перше число своєї газети українською мовою (датоване 31 грудня 1905)! Але небагатьом вона втрапила до рук — майже весь наклад конфіскувала поліція. А перед цим більшість журналістів, серед них і Сергій Єфремов, було заарештовано й кинуто до в’язниці. бутковість національної видавничої справи годі було сподіватися. Національно свідома інтелігенція розуміла, що розбудити від багатовікового летаргічного сну українську людність, відродити гідність і сили народу можна тільки ширенням національної свідомості: через освіту, українську літературу й театр і насамперед — пресу. Це був (і є) один із найефективніших до того шляхів. Саме газета, авторитетна, всеукраїнська, мала стати отим вічовим дзвоном, що будить і скликає народ на святу справу відродження української духовності й відновлення своєї держави. І “Рада” ним стала. Її слово доходило до найвіддаленіших закутків Російської імперії — всюди, де жили українці — від Карпат до Далекого Сходу, від Томська до Таврійських степів. Навіть Леся Українка щодень мала можливість читати її, перебуваючи в Єгипті на лікуванні, а Михайло Коцюбинський — на Капрі. Це те, що й досі дивує сучасників, у вік довершених інформаційних технологій. Під час наукової конференції в Київському держуніверситеті, присвяченій 100- літтю газети “Рада”, один з учасників зіронізував, мовляв, дослідники перебільшують її значення в громадсько-політичному й культурному житті України. Євген Чикаленко в “Уривках з моїх споминів за 1917 рік” згадує повідомлення, що надіслав із Петрограда йому син Левко, який несхвально ставився до вкладання батьком десятків тисяч важко зароблених рублів у газету: “Тільки що вернувся з мітингу, на якому було біля 1500 гвардійців-українців; вражіння колосальне; тепер тільки я упевнився в тім, яке величезне значіння мала “Рада”, треба зараз, якнайшвидше відновити її”. “Рада”, заборонена царським урядом 1914 р., поновила свій вихід у квітні 1917-го під назвою “Нова Рада”, ставши безцінним літописом і прапором боротьби нашого народу за свою незалежність. 1919 р. її, уже знову під старою назвою — “Рада”, остаточно закрили більшовики. “РОЗМОВА ПРО МОВУ” “З-поміж простих людей, — писав Євген Чикаленко в одній із публікацій, — є багато таких, що підучились московської мови в салдатах, або на службі в городі, і вважають себе чимось вищим за “необра- Історія не знає умовного способу: якби та якби… Але оцінюючи сьо& годення, шукаючи відповіді на проблеми нинішні, важко уникнути істо& ричних порівнянь. До того ж авторові від нечисленних дослідників чи й просто тих, хто знайомий із життям і діяльністю Євгена ЧИКАЛЕНКА, не& одноразово доводилося чути: якби 1917 року на чолі Української Дер& жави став цей “природжений громадський діяч, центральна фігура пе& редвоєнного часу, небуденний “муж совіту” і великий грома& дянин знедоленої нації”, то ук& раїнцям не довелося б прохо& дити сім кіл більшовицько&со& вєтського пекла. І останні по& над сімдесят років під Мос& квою не були б “втраченим ча& сом”, бо ми зберегли б свою державу і давно були б членом європейської спільноти.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин