СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Леонід ПОЛТАВА (1921—1990) Європейська ніч
Слово Просвіти, №51 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Ти той вулкан, що вийшов з моря І сам для себе став землею. Л. Полтава
Син репресованого батька Леонід Полтава, він же Єнсен (справжнє прізвище Пархомо-
Найновіша Європа
Уже курить осінній вечір, Як півзавалений димар. Я чую, як пакують речі На новий, черговий алярм; Як за пробитою стіною Хрипить натруджений рояль І німка піснею нудною Правдивий викликає жаль; Як по маршах тяжких, дубових Сім’я прасованих сусід Розпочина нудні розмови Про пиво, гроші і обід. Слова зсипаються, як попіл… А ти казав завжди в цей час: “Від найновішої Європи Охорони, о Боже, нас”.
Люди
І знову потяг буде йти На Харків. Знов бліді дівчата У вікна подають листи. А, може ж, дійде? Може, мати Візьме та й вийде? А як ні — На потяг гляне із порогу. Нехай хоч ці рядки дрібні Побачать топтані дороги, Оселю рідну… Все в листі Так списано: про хліб, роботу, Про дні, повиті чорним сном…
Щоб десь на гострім повороті Їх німець кинув у вікно.
Катеринщик
Танцює вітер на площах, Полоще площі дощ: — А хто ще, а хто ще, а хто ще Сьогодні вийде до площ?
Танцюйте, шипучі зливи, Кружляй, дощова перезва:
Цей поетичний суд — прямий і опосередкований — чи не найцінніша ознака його доробку. Бо ґрунтується вона на баченні зсередини, на конкретних деталях і ситуаціях. І саме ця частина віршів найбільш повновартісна з художнього боку. “Все складне починається просто”, — запевняє поет. Просто, інколи навіть буденно розповідається про драматичні моменти невільницького існування: бліді дівчата подають листи у вікна потяга, який іде на Харків, в надії, що рідні їх отримають. Подають, “щоб десь на гострім повороті їх німець кинув у вікно”. Ситуація інша. Черговий наліт авіації — “Берлін біжить в підвали”: “І тиснуться тісніше плечі, і недостойний хоче жить”. Чи й зовсім незвична картина, підглянута у берлінському трамваї: “дівчина з синім “остом”, що в кутку читає “Кобзар”! Невеличка поема “Гофманів день”, як відштовхування від “Гофманової ночі” Бажана. Бачимо сірого й посивілого радника Гофмана у передрозгромному Берліні. Він втратив усе — “від туфлів до жони”, споглядає руїни й трупи в той час, як
Нова легенда
Було в Марії три сини Та й розійшлись вони: Один — к’ добру, Другий — к’ злобі, А третій — сам к’собі.
Найперший там, де злі сніги Січуть, як батоги; Другого ж брата в ті сніги Послали вороги.
І вдарив люто брата брат, Бо так намовив кат, — Юнак і слова не сказав, Хоч на душі сльоза.
Удруге вдарив брата брат, Бо так примусив кат. І похитнувся менший брат, І камінь бив невлад.
Утретє вдарив… — кров жива, А сніг аж червоніє! Юнак забув усі слова, Лиш вимовив: — Маріє…
І старший брат до брата впав Лицем в гарячий сніг. Немов ікону, цілував Сліди братерських ніг.
Обох їх при однім шпилі Пробили вороги. Від того часу на землі Збіліли всі сніги…
М’ячик
Де ж третій брат? Далеко він, В містах усіх країн, І правду браттям всіх країн Про матір каже він,
Про ту Марію, що за всіх Несе в душі жалі, Задля якої навіть сніг Збілів на всій землі, Задля якої день іде І сонце землю гріє…
Маріє, О, Маріє! 1951
Друзі
Друзі сказали: — Ти добрий, Дай все, що є. — Я показав їм рукою на обрій: Тільки й моє!
Друзі прохали: — Не треба Бути смутним. —
“в небесах чіткі закони життя і смерти пишуть літаки”. І — відкриття, що належить, здається, не тільки Гофману, а й поету: Він аж тепер побачив і повірив, Який страшний отой німецький чорт. Чорт присутній і в “Монеті Мефістофеля”. Монета — то планета на планеті, заюшена кров’ю богиня, якій підвладні життя і смерть. Її неподільний власник він, Мефістофель: Бо людські очі звернені не в небо, Заюшена богине, а на тебе!
Я показав їм замислене небо: Разом я з ним.
Друзі сказали: — Ти хворий, Ляж і засни. — Ліг я — на мене, мов скелі, мов гори, Падали сни.
Друзі сказали: — Стомилась людина, Спокій і бром… — Жоден із них не згадав про країну, Ту, над Дніпром! 1950
В базиліці св. Петра
Ми храм наповнили і храм наповнив нас: Перелились вогні і співи, і поклони У наші душі. Так, тоді спинився час І не було землі — лише серця та дзвони.
Та ось в душі моїй вогонь умить пригас… Завіяли сніги… Забрязкали вагони… Ось Київ виринув… А над Дніпром — Тарас, В ярмі — нескорений, і з ним — братів мільйони.
О земле предківська! Ти знов переді мною Ввижаєшся і тут іконою ясною, Яку жбурнув москвин під заметілі сміх!
Ох, як би я хотів до болю, до нестями Тепер припасти там, біля твоєї брами, Й молитись Богові — єдиному для всіх! 26.ІХ.1950, Рим
Якщо ж Господь тебе благословить Своїм приходом, Земле юродива, То, може, спинить погляд Свій на мить Над всеземним, над щонайвищим дивом — Над м’ячиком дитячим, що лежить На пішоходах, — мертве сторожить.
Нахилиться, підійме й на долоню Маленьку кулю щастя покладе, І забіліє біль на Божих скронях, І поцілує, наче для причастя, Мільйони ручок в кульці світовій — Мільйони ручок, що тяглись до щастя!
Плач над Лувром
Стороже краси, стороже безсмертного, Неумирущий Лувре!
Чом твої янголи не вберегли тебе? Чом ти не обернувся в мощі, Ти, що знав таємниці Єгипту?!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
