Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

Леонід ПОЛТАВА (1921—1990) Європейська ніч

Слово Просвіти, №51 за 2012 рік

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Ти той вулкан, що вийшов з моря І сам для себе став землею. Л. Полтава Син репресованого батька Леонід Полтава, він же Єнсен (справжнє прізвище Пархомо- Найновіша Європа Уже курить осінній вечір, Як півзавалений димар. Я чую, як пакують речі На новий, черговий алярм; Як за пробитою стіною Хрипить натруджений рояль І німка піснею нудною Правдивий викликає жаль; Як по маршах тяжких, дубових Сім’я прасованих сусід Розпочина нудні розмови Про пиво, гроші і обід. Слова зсипаються, як попіл… А ти казав завжди в цей час: “Від найновішої Європи Охорони, о Боже, нас”. Люди І знову потяг буде йти На Харків. Знов бліді дівчата У вікна подають листи. А, може ж, дійде? Може, мати Візьме та й вийде? А як ні — На потяг гляне із порогу. Нехай хоч ці рядки дрібні Побачать топтані дороги, Оселю рідну… Все в листі Так списано: про хліб, роботу, Про дні, повиті чорним сном… Щоб десь на гострім повороті Їх німець кинув у вікно. Катеринщик Танцює вітер на площах, Полоще площі дощ: — А хто ще, а хто ще, а хто ще Сьогодні вийде до площ? Танцюйте, шипучі зливи, Кружляй, дощова перезва: Цей поетичний суд — прямий і опосередкований — чи не найцінніша ознака його доробку. Бо ґрунтується вона на баченні зсередини, на конкретних деталях і ситуаціях. І саме ця частина віршів найбільш повновартісна з художнього боку. “Все складне починається просто”, — запевняє поет. Просто, інколи навіть буденно розповідається про драматичні моменти невільницького існування: бліді дівчата подають листи у вікна потяга, який іде на Харків, в надії, що рідні їх отримають. Подають, “щоб десь на гострім повороті їх німець кинув у вікно”. Ситуація інша. Черговий наліт авіації — “Берлін біжить в підвали”: “І тиснуться тісніше плечі, і недостойний хоче жить”. Чи й зовсім незвична картина, підглянута у берлінському трамваї: “дівчина з синім “остом”, що в кутку читає “Кобзар”! Невеличка поема “Гофманів день”, як відштовхування від “Гофманової ночі” Бажана. Бачимо сірого й посивілого радника Гофмана у передрозгромному Берліні. Він втратив усе — “від туфлів до жони”, споглядає руїни й трупи в той час, як Нова легенда Було в Марії три сини Та й розійшлись вони: Один — к’ добру, Другий — к’ злобі, А третій — сам к’собі. Найперший там, де злі сніги Січуть, як батоги; Другого ж брата в ті сніги Послали вороги. І вдарив люто брата брат, Бо так намовив кат, — Юнак і слова не сказав, Хоч на душі сльоза. Удруге вдарив брата брат, Бо так примусив кат. І похитнувся менший брат, І камінь бив невлад. Утретє вдарив… — кров жива, А сніг аж червоніє! Юнак забув усі слова, Лиш вимовив: — Маріє… І старший брат до брата впав Лицем в гарячий сніг. Немов ікону, цілував Сліди братерських ніг. Обох їх при однім шпилі Пробили вороги. Від того часу на землі Збіліли всі сніги… М’ячик Де ж третій брат? Далеко він, В містах усіх країн, І правду браттям всіх країн Про матір каже він, Про ту Марію, що за всіх Несе в душі жалі, Задля якої навіть сніг Збілів на всій землі, Задля якої день іде І сонце землю гріє… Маріє, О, Маріє! 1951 Друзі Друзі сказали: — Ти добрий, Дай все, що є. — Я показав їм рукою на обрій: Тільки й моє! Друзі прохали: — Не треба Бути смутним. — “в небесах чіткі закони життя і смерти пишуть літаки”. І — відкриття, що належить, здається, не тільки Гофману, а й поету: Він аж тепер побачив і повірив, Який страшний отой німецький чорт. Чорт присутній і в “Монеті Мефістофеля”. Монета — то планета на планеті, заюшена кров’ю богиня, якій підвладні життя і смерть. Її неподільний власник він, Мефістофель: Бо людські очі звернені не в небо, Заюшена богине, а на тебе! Я показав їм замислене небо: Разом я з ним. Друзі сказали: — Ти хворий, Ляж і засни. — Ліг я — на мене, мов скелі, мов гори, Падали сни. Друзі сказали: — Стомилась людина, Спокій і бром… — Жоден із них не згадав про країну, Ту, над Дніпром! 1950 В базиліці св. Петра Ми храм наповнили і храм наповнив нас: Перелились вогні і співи, і поклони У наші душі. Так, тоді спинився час І не було землі — лише серця та дзвони. Та ось в душі моїй вогонь умить пригас… Завіяли сніги… Забрязкали вагони… Ось Київ виринув… А над Дніпром — Тарас, В ярмі — нескорений, і з ним — братів мільйони. О земле предківська! Ти знов переді мною Ввижаєшся і тут іконою ясною, Яку жбурнув москвин під заметілі сміх! Ох, як би я хотів до болю, до нестями Тепер припасти там, біля твоєї брами, Й молитись Богові — єдиному для всіх! 26.ІХ.1950, Рим Якщо ж Господь тебе благословить Своїм приходом, Земле юродива, То, може, спинить погляд Свій на мить Над всеземним, над щонайвищим дивом — Над м’ячиком дитячим, що лежить На пішоходах, — мертве сторожить. Нахилиться, підійме й на долоню Маленьку кулю щастя покладе, І забіліє біль на Божих скронях, І поцілує, наче для причастя, Мільйони ручок в кульці світовій — Мільйони ручок, що тяглись до щастя! Плач над Лувром Стороже краси, стороже безсмертного, Неумирущий Лувре! Чом твої янголи не вберегли тебе? Чом ти не обернувся в мощі, Ти, що знав таємниці Єгипту?!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин