Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український родовід · “Нинішні керівники також бояться появи реального українського господаря, який дбатиме про свою землю”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Становлення особистости — становлення роду

Слово Просвіти, №51 за 2019 рік

Української РСР гарантувалася недоторканність житла, проте ця ж Конституція давала право державі позбавляти житла громадян, якщо на це існують “законні підстави”. А тоталітарна держава завжди знайде такі “підстави”, якщо їй це потрібно. Тим паче, коли це була державна чи соціалістична власність. А з нею держава може робити все, що їй заманеться. Особливо державні квартири були одним із засобів тримати людину в рабстві. Нині мені стає страшно, коли чую, з якою ностальгією згадують часи, коли держава “давала” людям квартири. Це свідчення рабської ментальності. Держава ніколи нічого не дає, а такими подачками ставить людину у глибоку залежність. Коли прийшов час нам повертатися, Микола намагався доводити каґебістам, що у нас не мали права відбирати квартири, оскілки він інвалід війни. На ці його аргументи зовсім не зважали, а насмішкувато заявили: “Тоді в Києві станете на квартирну чергу для інвалідів війни. Якщо такі черги ще існують”… — В одному з інтерв’ю Ви сказали, що за працю “Енергія прогресу” Микола Руденко мав би отримати Нобелівську премію. Погоджуся з тим, хоч вважаю, що його художні твори легше читати, ніж декого з нагороджених цією премією авторів. Свого часу академік Ігор Юхновський казав, що поки “Енергія прогресу” не буде покладена в основу економічної політики, Україна не вийде на високі орбіти розвитку. Недавно у закордонній пресі знайшов я шокуючий заголовок про Україну: “Дуже багата країна дуже бідних людей”. Чи, може, вже Ви розгадали, чому економічний і політичний клас України не приймає, не знає цієї праці Миколи Руденка? — Суть проблеми і в інтелектуальному рівні людей, які приходять до влади, і в їхньому особистому інтересі. Інколи може скластися враження, що влада не розуміє цінності землеробства в економічному розвитку. Насправді люди, що при владі, добре це розуміють. Але вони не хочуть його робити пріоритетом стратегії розвитку держави. Наразі бачимо прагнення якомога більше награбувати державних ресурсів. Це можливо, поки йде безпощадна експлуатація селян, а точніше, земельних угідь, джерел нафти, газу і вугілля. Це ж на спекуляції зерном, нафтою і газом народився клас олігархів. Це звичайні шахраї. Совєтська система виховувала у совєтської людини почуття ненависті до багатих. І ми як суспільство, у плеканій десятиліттями ненависті до багатих, не навчилися відрізняти тих, хто прийшов до багатства шляхом створення реального продукту споживання, і тих, хто збагатився на посередництві при експлуатації надр землі, а передусім хліборобів. У поемі “Голод” показано, як у 1920-х рр. відбирали у людей землю. Совєтські лідери перебудовної доби вже добре розуміли цінність землі, але боялися випустити її зі своїх рук. Вони боялися появи незалежного господаря. Нинішні наші лідери — де прямі, а де лише ментальні нащадки тих, хто своїм побоюванням дати землю господарю призвели до розпаду СРСР. Нинішні керівники також бояться появи реального українського господаря, який дбатиме про свою землю, а не намагатиметься висмоктати з неї всі соки, як це роблять орендарі та олігархи. Я пам’ятаю згадані Вами слова академіка Юхновського. Вони були сказані у приміщенні Центральної Ради під час обговорення першого видання книги Миколи Руденка “Енергія прогресу”. На жаль, попри великий авторитет вченого, його слова не почули на владному Олімпі. Але нас це не здивувало. Ми ж добре знаємо проблеми невизнання таланту. Це було з усіма вченими у всьому світі, які своїм ідеями й поглядами випереджали свій час. Я вірю: економічні та космологічні дослідження Миколи Руденка колись стануть дуже відомими у світі, на них базуватимуться економічні програми успішних держав. Це обов’язково буде, хоч я до того часу й не доживу. — Дякую за розмову. Редакція “Слова Просвіти” щиро вітає Вас з ювілеєм. Хай Доля дарує Вам можливість бачити по-справжньому українську Україну. Розмову вів Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Олексій ВЕРТІЙ м. Суми В українській національній свідомости Рід мислиться не лише як кровна єдність, а й як духовна та ідейна спадкоємність не обов’язково кровних поколінь. Відтак у нас сформувалося й поняття про націю як великий Рід. Коли ж водному Роді природно об’єднуються обидві ці складові, то Рід стає сильним, національно значущим, взірцевим у різних планах — історичному, суспільно-політичному, громадському, духовному, культурному тощо. Прикладом такого Роду і є рід Жеплинських. Дібраний авторами та упорядниками книжки матеріал подає його історію за кілька століть – від козацьких часів до сьогодення (“О. Михайло Жеплинський: служіння Богові та Україні”. Автори!упорядники Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б., о. Жеплинський Т.Б., Жеплинський Ю.Р., Ковальчук М.М. — Львів: Растр — 7, 2019. — 356 с., іл.) Перші відомости предків Жеплинські зберегли у своєму сімейному переказі. Він оповідає про двох братів-козаків Григорія та Михайла. Вони були не лише добрими господарями, а й мужніми та відважними вояками, патріотами рідного краю. Сімейний переказ зберігає історію поєдинку одного з них із самим турецьким пашею, якому козак відтяв руку. Саме вони й заклали підвалини становлення роду Жеплинських: шляхетні вчинки, служіння високим ідеалам, побожність, турботливе ставлення до дівчат і жінок, старших себе, родинних звичаїв, їх примноження. В чому, в яких діях і вчинках, в яких життєвих принципах та ідеалах нащадків Григорія та Михайла виявилися ці основи роду? Який їхній зміст? Упорядники та автори книжки “О. Михайло Жеплинський: служіння Богові та Україні” (Л., 2019) зуміли відповісти на ці запитання конкретно, змістовно та переконливо. У центрі уваги — становлення характеру, світогляду, національної громадянської позиції, особистости загалом батька, діда та прапрадіда о. Михайла Жеплинського, які досліджені у найтісніших взаємозв’язках та взаємозумовленостях історичними обставинами, спадкоємністю цінностей роду, на багатому, часто вперше опублікованому архівному матеріалі з використанням спогадів, листів, світлин тощо. У наслідку о. Михайло Жеплинський постає як взірець духовної та громадянської досконалости української людини, виявом чести Роду, що став для наступних поколінь прикладом для наслідування. Зі сторінок книжки о. Михайло Жеплинський постає не лише як священник, ай як культурно-освітній та громадський діяч, національні інтереси якого найтіснішим чином пов’язані з інтересами того оточення, в якому жив і працював, якому віддавав усі свої сили, знання, життєвий досвід. Прибувши на парафію у с. Завадка Риманівська, що на Лемківщині, одразу відчув гостру потребу збереження рідної мови, національної духовности та національного характеру лемків, піднесення рівня їхніх господарств. Відтак невідкладно та дієво узявся не лише за церковні справи, а й за піднесення загальної культури та освіти місцевого населення. Організував школу і привіз першого в історії села вчителя, дбав, щоб обдаровані молоді односельці продовжували навчання у Перемишлі та Львові і набували потрібних для села спеціальностей, перейнявся турботою про організацію читальні “Просвіти” і відкрив її. До того ж, як згадує його син Богдан Жеплинський, батько — колишній вояк УПА і січовий стрілець, в усьому любив порядок, послух, дисципліну і вимагав цього від інших, послідовно і цілеспрямовано створював навколо себе і в селі загалом питомо національні українські облаштунки і тим самим протидіяв полонізації та зросійщенню своїх односельців, формував їхній світогляд, національну свідомість, здобувши від них цілком заслужену повагу. “Місцевий парох ніколи не зважав на підлі наклепи місцевого учителя, кацапа, який — так бодай всі люди оповідають — писав до Здрою про все, що діється в селі. Бо треба всім чесним людям знати, що кацапи, то така порода, що не хоче, щоб бідний селянин стався розумніший, щоб йому краще велася господарка; москаль тішиться, як ґазда голодує, як немає йому в що вдягнути своєї дитини, як чорна недоля жене його завчасу до гробу; тоді для москаля найбільша радість. Унаслідок таких доносів пропала о. Жеплинського 6-місячна пенсія. Але ніщо його не спинило хоч і по тернистій дорозі йти до мети. Засіяне слово дало гарні овочі. Сьогодні нема сили, що звела б Завадчан на манівці” (с.88), — згадує Марія Старчак-Вавричин. Прикметний і такий випадок. Коли совєтські війська вступили в с. Наконечне І, куди переїхала родина Жеплинських, о. Михайло не залишив своїх парафіян, підтримував їх нескорений дух. Одного разу до нього зайшов совєтський солдат-українець і запитав, чи не обстрілювали бандерівці їхню хату. Таких обстрілів ще не було, але солдат попередив панотця, що наступної ночі, переодягнені у форму бандерівців, вони будуть обстрілювати їх у вікна кухні, і щоб господарі лягали на підлогу. Так і сталося. Сім’я вціліла. А вдень о. Михайла покликали до району і в органах нової влади допитувались, чи немає в них у селі бандерівців. “Їх повне село, — дипломатично відповів панотець, — а ви тут чогось чекаєте, цієї ночі вони нас обстріляли”. Здивовані таким “доносом”, представники влади відпустили його. Подані у найтісніших взаємозв’язках ці та інші факти усебічно розкривають питомо національні ідейні, історичні, духовні, психологічні основи роду Жеплинських, спадкоємність у нових поколіннях. Більше того, вони утверджувалися й родом о. Йосифа Мизя, який йшов по лінії дружини о. Михайла Жеплинського, мами Богдана та Романа Жеплинських. У своїх спогадах Роман згадує, як у дідуся Йосифа та бабусі Казимири діти не раз слухали оповіді про князів, козаків, січових стрільців, власноруч виготовляли погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри, Є. Коновальця, що сприяло зацікавленості дітей не лише цими постатями, а й національною історією загалом, уже з дитячих літ формувало національну, громадянську позицію, що згодом виявлялося у конкретних діях і вчинках. З достатньою переконливістю в книжці це показано на прикладі долі Богдана та Романа, синів о. Михайла та їмосці Наталки. Обидва вони упродовж усього життя не зрадили успадкованим принципам, хоча й довелося витримати неймовірно тяжкі випробування. Совєтська влада цинічно, планомірно і послідовно знищувала все, що бодай чимось нагадувало про українські національні цінности, визначало основу і сутність національного устрою нашого життя, насильницьки провадили совєто-комунізацію духового світу українців, їх свідомости і т. ін. Усе, що заважало здійсненню окупаційної політики совєтів, оголошувалося ворожим, піддавалося цькуванням, підступно, найжорстокішими способами і методами усувалося з усіх сфер українського суспільства. Оскільки студенти Львівської політехніки Богдан та Роман Жеплинські, окрім навчання, опановували гру на бандурі, брали участь у концертах інститутської художньої самодіяльности, то їх без будь-яких вагань зарахували до шкідливих елементів та ворогів народу і незабаром арештували, ув’язнили і відправили на 5-річне заслання в сибірську тайгу. Але й це не зламало їх вільнолюбивого духу, перейнятого від батьків, дідусів, бабусь та інших далеких предків, тож вони зуміли зорганізувати себе на спротив комуно-совєтській владі. У глухій безлюдній тайзі разом з друзями по неволі вони виготовляли бандури й організували ансамбль бандуристів, драматичний гурток, брали участь у фестивалях художньої самодіяльности у Томську, збираючи матеріали для енциклопедичного довідника про українських кобзарів, бандуристів та лірників, таємно зберігали їх до кращих часів (такий довідник Богдан Жеплинський разом з донькою Дариною Ковальчук видали лише в 2011 році). Опубліковані в книзі статті, спогади, документи, світлини, архівні матеріали оповідають, як, повернувшись із заслання, зазнаючи постійних утисків, перешкод, переслідувань, звільнень з роботи, вимушених переїздів з одного місця проживання на інше, Богдан і Роман Жеплинські продовжили протистояти наступові комуно-совєтської влади на духовно-звичаєві сфери національного життя українського народу. Під пильним наглядом КГБ, компартійного та совєтського керівництва з числа студентів, робітників, інтелігенції вони створюють ансамблі та капели бандуристів, учасники яких виступають з концертами, пропагують українську народну пісню та культуру у містах і селах Західної та Східної України, Київі, Криму, Польщі. Схвально про них відгукуються не лише рядові слухачі, ай видатні діячі літератури, науки, мистецтва та культури, як-то Іван Гончар, А. Кос- Анатольський, Борис Кирдан, Василь Яременко та інші. Богдан Жеплинський виступає в періодичних виданнях України, Польщі, Югославії, Німеччини, Англії, США та інших країн з розвідками з історії кобзарства та бандурного музикування, обирається членом редколегії часопису “Бандура” (США). Така “зухвалість” “буржуазных националистов”, “бывших репрессированных” насторожує і дратує представників “недремного ока” та їхніх посіпак. Ансамблі та капели підступно, під вигаданими причинами розформовують, бандури та строї розпродують, а організаторів цих колективів переводять на інші місця роботи і проживання, але й там, долаючи усі перешкоди, вони продовжують свою справу й організовують нові самодіяльні колективи, провадять велику культурно-освітню роботу серед студентів, робітників, інших верств і прошарків місцевого населення. У контексті тогочасної дійсности це було виявом боротьби за збереження духовних основ нашого національного буття, тих основ, які ми зобов’язані не лише зберегти, а й примножити в сучасних і наступних поколіннях українців. У книжці подано розповіді, документи і факти про те, як внуки і правнуки о. Михайла Жеплинського продовжують справу своїх прадідів, прабабусь, батьків та матерів. Скажімо, донька Богдана Жеплинського Дарина Ковальчук та його внук Мирослав Ковальчук продовжили справу батька і дідуся й разом з ним завершили його майже шістдесятирічну працю з підготовки та видання перших в Україні енциклопедичних довідників “Українські кобзарі, бандуристи, лірники” (Л., 2011), “Ансамблі бандуристів” (Л., 2016), “Капели бандуристів” (Л., 2016), “Дударі” (у співавторстві з Дмитром Дідушкою. – Л., 2017), збірників “Кобзарство і ми. У двох томах” (Л., 2014). Вони, разом з іншими представниками роду, дієво пропагують життя і творчість свого батька і дідуся. Син Богдана Жеплинського Тарас став кандидатом наук, доцентом Національного університету “Львівська політехніка”, а нині, ставши священником, продовжує справу Михайла Жеплинського та Йосифа Мизя. Продовжують примножувати звичаї роду Жеплинських та Мизів і Роман Боднарук, Соломія Жеплинська, Марта Коваль, Марійка Жеплинська, Матвійко Яськів, тобто четверте й п’яте його покоління.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин