Презентація “В автора є найголовніше — Дух, те, що рухає ним”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Дух Міжчасся, або Людина поза часом Феномен Миколи Павленка
Слово Просвіти, №51 за 2019 рік
Під час презентації: П. Мовчан, М. Павленко, С. Гальченко. Фото Г. Лук’янчука рить свій паралельний світ, який перебуває з нами, хоча ми його не відчуваємо і не бачимо. Це як пропелер, який крутиться і щезає. Швидкість у нього така, що він стає невидимим: матеріальне переходить у нематеріальне, небуттєве. Але ж воно є! І таких паралельних світів навколо нас безліч. Зокрема їх творить література уявою письменника. За визначенням релігієзнавців ми живемо в добу “святого Духу”. Виходить, попередні дві історичні доби “Отця і Сина” людство вже благополучно проминуло. Гадаю, інтуїція і навички, які приходять до автора, подаровані Небом, примушуючи викладати теорії, здогадки, бачення, трактування історичних епізодів, що дає нам підстави для запитання: так що ж рухає нами? За теорією Бердяєва, якщо світ буде безкінечним у своєму розвитку, то, на думку Достоєвського, це буде “дурна безкінечність”. Людина має бути щасливою за будь-якого розвитку цивілізації. Бо якщо вона сама не відчуває щастя, не формує його, якщо не впливає на нього, це покликане робити Слово і той, хто служить Слову, зокрема Микола Павленко. Він власне і виніс на наш розсуд такий глибоко філософський твір, який випадає із загального ряду белетристики, і його можна потрактовувати по-різному. Але в автора є найголовніше — Дух, те, що рухає ним. С. ГАЛЬЧЕНКО: — Я теж не раз прочитав твір. Прочитав одним духом. Те, що в ньому написано, виявилося для мене близьким, рідним. Я ще довго тримав книжку в себе, чим викликав з боку Миколи Григоровича запитання: то, може, щось напишете?! Звісно, я охоче зголосився. Наша мова настільки багата, барвиста, що у своїй післямові я вжив неологізм “збезневістився” замість тривіального “пропав безвісти”, чим викликав захоплення в автора. Мене, історика літератури, документаліста, порадували обидві повісті, вміщені в книжці, пов’язані єдністю задуму. Вони приємно полоскотали мої нерви, бо те, що читаю, я його бачу. Кажу так не через те, що запрошую присутнього серед нас знаного кінематографіста Романа Балаяна зробити те саме, тобто побачити в цьому творі можливість зняти гарне кіно. Коли я читаю деякі тексти, я справді “бачу” їх неначе на екрані. Так було і з текстами Миколи Павленка, з його “нечуй-левицькими” описами природи, погодних катаклізмів і на їхньому тлі людських страждань чужинця, який не зі своєї волі потрапив до країни, якої не знає, як не знає і її мови. А коли він, Якоб Штофке, фактично ворог, опиняється в хаті українця Івана Супоні, що він має подумати, і що має зробити лісник-партизан Супоня в обставинах, що склалися? Та Супоня, як істинний християнин, рятує зраненого і змученого окупанта.
Документалізм твору настільки вражає своєю чіткою рельєфністю, ясністю і реалізмом текстів, виписаних з великою любов’ю, що так і проситься на екран. Г. СОРОКА: — Я і наш Музей раді вітати презентацію цього автора. Це не перша і, сподіваємося, не остання презентація творів Миколи Павленка, активного учасника культурного життя. Кожна його книжка — це певне відкриття для нас, читачів. Це нові знання, нові теми, нові роздуми про сенс буття, про сенс людського життя. Цього разу М. Павленко нас укотре здивував насамперед тим, як умудрився поєднати в собі такі різні іпостасі: журналіста — з увагою до документальної деталі; історика — при подачі нам історичних фактів, історичної ретроспективи і точності у своїх посиланнях; психолога — дослідженнями людської душі в усіх її проявах і потаємних глибинах; художника — коли його герой проживає за кілька днів, кілька вечорів, ночей, ранків і сходів сонця, і я дивуюся, як автору вдається знаходити кожного разу нові неповторні слова, фарби, аби все це описати, змалювати неймовірне барвисте чудо природи. Повісті невеликі за обсягом, позбавлені карколомних сюжетних поворотів, але читаєш їх невідривно як справді пригодницький твір, де ти весь час прикутий до внутрішнього світу героїв. І читач разом із цими переважно безмовними героями переживає все те, що їм випало пережити: почуття страху, ненависті, надії, глибокої любові. І в цьому простежується майстерність автора, бо ці невеличкі твори густо засіяні роздумами і темами, важливими для кожного з нас, зрештою важливими для цілого світу. Тут стосунки людини з людиною, її ставлення до природи, пошуки віри в себе, в Бога і сподівання на Бога. Це роздуми про майбутнє життя, життя після війни. Як людина в тяжких обставинах відчуває не тільки фізичні муки, а й передовсім моральні, як достойно вона знаходить з цього вихід. Кожен читач знайде у творі якусь свою вагому життєву тему. Скажімо, для мене вкрай важливо, що в цій книжці прозвучало найцінніше, що може бути в нашому житті — про цінність самого життя, яке подарував нам Творець, наділив нас розумом і дав можливість жити в цьому прекрасному світі, любити, ростити дітей, розмірковувати над своїм життям, над життям людства. Навіть Якоб бідкався про нашу долю: “Яка у них родюча земля, то чому ж вони так бідно живуть. Ми, німці, зробили б тут…”. Кожна людина рано чи пізно ставить перед собою питання: як я, Боже створіння, маю достойно вийти з тієї чи тієї життєвої ситуації, що складеться в цьому світі? І дві тези в книзі дають на це відповідь: хто врятує одне життя — той
Власн. інф.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
