Філософська світлиця 10 · “Людські і наукові чесноти філософа Поповича – · взірець для всіх нас · і настанова для прийдешніх поколінь”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Українська філософія початку ХХІ ст.: Мирослав Попович
Слово Просвіти, №51 за 2021 рік
Сергій ПРИСУХІН доктор філософії, викладач Київської православної богословської академії
“Розглядаючи творчий шлях і кар’єрні стежки Мирослава Поповича, щоразу переконуєшся в слушності слів Гегеля, який афористично визначив філософію як епоху, схоплену думкою. В наукових працях М. В. Поповича, в їх змісті, в тематичній та ідейній спрямованості як у краплі води віддзеркалюються всі особливості нашої новітньої історії, котрі як віхи позначають пройдені нелегкі дороги” (П. Ф. Йолон1).
Творчість академіка Мирослава Поповича (1930–2018 рр.) – видатного українського філософа, багаторічного очільника Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, посідає особливе місце поряд із кращими вітчизняними науковцями-гуманітаріями початку ХХІ ст. Ще за життя його особа з глибоким пошануванням сприймалась як у вітчизняному філософському співтоваристві, так і за кордоном, являючи зразок сучасного мислителя-гуманіста,
представника академічної філософії. М. Попович був випускником філософського факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (1953 р.). Після “хрещення” вчительською працею в середній школі села Золотий Потік на Тернопіллі, де спочатку викладав історію, логіку тощо і згодом став її директором, вступив до аспірантури Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. Власне в цій інституції Попович гідно пропрацював як професор, академік і директор до останніх днів свого життя. В інституті зібрав колектив фахових філософів, які співпрацювали з ним, досліджуючи проблематику філософії науки, логіки і методології наукового пізнання, філософії культури, історії української культури, філософії свободи тощо.
У перші роки своєї наукової діяльності М. Попович займався дослідженням зарубіжної філософії, особливий інтерес був спрямований на тексти французькомовних мислителів, тому що він дуже добре володів французькою. Критичне сприйняття французьких ірраціоналістів було конструктивним і водночас допомагало філософу розібратись у власних філософських шуканнях, сприяло отриманню власних висновків та системи аргументації. Згодом Попович обирає для себе ще один предмет філософських уподобань — гносеологію (проблематика теорії пізнання, логіка та методологія науки тощо), захоплюється діалектичним методом пізнання, що віддзеркалювало його зацікавлення досягненнями німецької класичної філософії (діалектичним методом пізнання Ґ. Геґеля). Свідченням кардинальної зміни філософських пріоритетів М. Поповича стала монографія “Про філософський аналіз мови науки”, на основі якої у 1966 р. він захистив докторську дисертацію.
В умовах нових історичних обставин, коли Україна стала відновлювати незалежність і суверенітет державного устрою, академік Попович виокремлює для себе ще один напрям філософської рефлексії — соціокультурну та суспільно-політичну проблематику. Наукова і філософська діяльність мислителя зосереджується на двох блоках прикладних проблем: дослідження становлення і розвитку української філософської думки в межах вітчизняної духовної культури, а також дослідження соціально-політичних процесів,
які відбувались у світовій культурі загалом та були конкретизовані особливостями суперечливого розвитку української держави.
світової цивілізації. В монографії акцентується на кризових періодах в історії українського народу, суперечливих питаннях формування нації і державотворення (зокрема, в часи зіткнень із реакційною ідеологією та політикою Московського самодержавства).
У 2009 р. Попович продовжив видання серії власних праць, присвячених українській культурі, наприклад, “Ілюстрована енциклопедія України”. Науково-популярний виклад гасел енциклопедії ніс просвітницький зміст, який не принижував її наукової цінності, понад те, збагатив її біографіями видатних українців, розкриттям фактів їх героїчного чину.
До шереги останніх доробків академіка належить “Філософія свободи” (2018 р.) — збірник філософських праць Мирослава Поповича, які він особисто відібрав ності. Академік Попович – видатний громадсько-політичний діяч України, протагоніст соціал-демократичних цінностей і ліберальнодемократичних практик”2.
Разом із В’ячеславом Брюховецьким, Богданом Гаврилишиним, Семеном Глузманом, кардиналом Любомиром Гузаром, Євгеном Сверстюком та іншими українськими інтелектуалами Мирослав Попович взяв безпосередню участь у створенні Ініціативної групи “Перше грудня” (2011 р.). В основі діяльності Ініціативної групи була покладена Декларація на користь об’єднання країни, народу та Хартія Вольної людини як система духовних цінностей особи та їх реалізація в умовах сучасної України. Декларація наголошувала на необхідності вільного розвитку всієї України через утвердження примату свободи і людської гідності в людському співтоваристві; співробітництва і взаємодопомоги; спроможності до самоорганізації у вирішенні і обстоюванні соціально-політичних питань замість політичного маніпулювання або схильності до зневіри; особливої посвяти і жертовності, передусім політиків, заради спільного блага, замість спекулятивної політики роз’єднання та антагоністичної ворожості; утвердження принципу діалогізму3.
Концептуально значущою філософсько-політологічною працею М. Поповича стала стаття “Концепція національної ідеї та механізмів її впровадження”, в якій він вже як філософ політики визначив українську національну ідею, яка, на його думку, “полягає в консолідації всіх основних політичних сил народу України, всіх її соціальних класів і верств, етнічних груп, усіх її регіонів для патріотичної мети – на основі українських національних традицій і у взаємодії з культурно національним розвитком всіх етносів України досягти передових рубежів у світовій матеріальній і духовній культурі, інтегруватися в європейську демократичну спільноту як її суверенний член, підтримувати взаємовигідні і добросусідські відносини з державами і народами зарубіжжя і забезпечити на цій основі добробут населення, надійний захист людської гідності, прав і свобод кожного громадянина України…”4.
Не вживаючи засобів адміністративного тиску, українська влада має спрямовувати мовну політику так, щоб мовою побуту і мовою міжнаціонального спілкування в Україні стала українська
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
