Читацьке віче · “Рушник європейської єдності провезуть по всіх столицях країн-членів ЄС”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Наодинці з літературою
Слово Просвіти, №51 за 2021 рік
– Євген Баран – це суспільне явище чи досвід індивідуума, котрий зробив себе сам? – Се історія людини, яка йшла дорогою, не завжди розуміючи, куди йде і навіщо. Щось чи хтось цю людину тримав на дорозі. Вдячний своїй мамі Михайлині Іванівні Баран (1929–2017), своєму університетському викладачу Івану Овксентійовичу Денисюку (1924–2009), професору Львівського університету, і науковому керівнику кандидатської дисертації в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України Ростиславу Софроновичу Міщуку (1945–1994). Без цих людей і їхньої підтримки моя біографія була би кардинально инача. Бо не раз була спокуса кинути все і розпочати щось інше. Пригадую, як привозив додому книжки, то моя мама, яка працювала вчителькою української мови і літератури, з жалем казала: “Шкода, що ти не будівельник, вже би давно побудувався…” Я видав декілька книжок есеїстичних, у яких багато контексту біографічного, зокрема “Наодинці з літературою” (2007), “У полоні стереотипів” (2009), “Дев’яності навиворіт” (2011), “Шоколадна Україна” (2016), “Недописана книга” (2016), “Недописана книга. Частина инча” (2016), “Говорить Євген Баран” (2018), “З Книги Живих” (2021)…
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, директор Ірпінського історикокраєзнавчого музею
Іван Рябчук виріс у вишитому світі української народної культури. Його мама Віра Павлівна все життя вишивала – ікони, рушники, картини, штори, скатертини. Хата була у вишивках. Недивно, що обидва сини обрали мистецький фах. Віктор став скульптором, а Іван захопився музикою. Він закінчив Львівське музичне училище і Ніжинський педагогічний інститут ім. Миколи Гоголя. З 1970 до 2009 року викладав хорове й оркестрове диригування в Уманському педучилищі імені Т. Г. Шевченка й водночас грав на домрі в оркестрі народних інструментів цього ж навчального закладу. Оркестр був лавреатом різних конкурсів. На сорокаріччя Івана Івановича мама вишила рушник зі словами: “Хай щастить тобі, сину”. Мами вже немає, а її побажання щастя перед синовими очима. Іван Рябчук згадує, що трохи допомагав мамі вишивати тло на іконах. Також за життя мами вишив портрет Тараса Шевченка і вірш “Заповіт”, потім вірші “Думи мої” і “Тече вода”. Але особливо захопився вишивкою
Не прийміть се за гоноровість провінційного літерата. Останні тридцять років те і роблю, що розповідаю свою історію та історію своєї родини крізь призму прочитаних книжок. – Які свої книги письменник Євген Баран виділяє найбільше з написаних за роки творчої праці? – Їх у мене не так багато, як на критика, есеїста та літературознавця. Здається, 18 + 2 книжки перекладів з польської. А ще більше 30-ти упорядкованих книжок, які теж вважаю своїми, бо багато доклався, аби видати твори цих авторів, повернути їхні імена в читацьку свідомість (Тараса Франка, Василя Стефаника, Юрія Стефаника, Ольги Дучимінської, Михайла Мочульського, Миколи Євшана, Антона Морговського та ін.). Найдорожчою залишається перша – “Замах на міражі” (1997), книжечка есеїв у проєкті “Морена. Журнал одного автора”, який виходив у Львові з ініціативи Богдана Смоляка і Олександра Гордона. Також дві книжечки, видані в сей ювілейний рік — “З Книги Живих” (2021) і “25 монологів про літературу” (2021). – Звідки стільки нагород? Під яким щасливим місяцем ви народилися? – Є у тернопільського гумориста Богдана Бастюка (1949–2014) гумореска про школу, де вчителька за ніч з учня-недоріки зробила відмінника. Коли інспектор її запитав, як їй це вдалося, та відповідала: “Не’наю…” Я ніколи за ними не гнався і ніколи не уникав.
– Яка нагорода найпам?ятніша для Вас? – Дві відзнаки. Перша – ювілейна медаль до 200-річчя Шевченка Черкаської обласної ради і ОДА, яку мені вручила восени 2014 року тодішня голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко. Ми приїхали пізно увечері в Черкаси і мали тоді ж зустріч, на якій відбулося несподіване для мене вручення відзнаки. Друга – відзнака журналіста із Калуша Василя Мороза (1947–2019), який запросив кількох літератів у школу, де вчився його онук і вручив мені премію і диплом лавреата літературного фестивалю “Гроно”. Відзнака оригінальна: в рамцях – залізна гривня і засушена квітка едельвейс. – Яку організацію ви зараз очолюєте і що сприяло її утворенню? Яка її роль у суспільстві? – З листопада 2020 року я з приятелями відновив роботу Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка (зареєстрував влітку 2021 року). Таке Товариство діяло в Галичині з 1925 до 1939 років, серед його керівників були Богдан Лепкий, Василь Стефаник, Андрій Чайківський, Василь Щурат і Роман Купчинський. За рік роботи ми провели до півсотні різного роду заходів: презентацій, зустрічей, вечорів (маємо добре налагоджену співпрацю з обласною бібліотекою імені Івана Франка), видаємо свої альманахи, беремо участь у відкритті літературних виставок, разом із літературним музеєм Прикарпаття (це в умовах пандемії). Принаймні, на тлі локалізації роботи регіональної спілчанської організації, наша громадська організація проводить цікаву культурно-просвітницьку роботу. – Що взагалі відбувається в письменницькому середовищі укра& їнського письменства? – Спілка втратила вагу як громадська організація з авторитетним голосом. Крайніх шукати не буду, бо всі письменники, так чи інакше, винні в такому стані. Вагу на себе пробує брати ПЕН-клуб на чолі з Андрієм Курковим. Але намагання перетворити письменницьку братію у такий собі клуб за інтересами, нехай і зі світовим брендом, не виводить письменство на перші ролі в суспільно-культурному житті. – А в суспільстві? – Суспільство розшароване: одні воюють, інші заробляють, треті виживають, четверті чекають великої війни. Так і живемо. Можливо, ця війна, яка вийде з гібридного стану, зможе струсити суспільство, принаймні тих, хто в ній виживе. – Яка позиція сьогоднішніх лі& тераторів переважає? – Хапай усе, що можеш. Це добре видно на тлі роботи так званого Шевченківського комітету. Такого цинізму Шевком не знав від часів Хрущова. Спроби окремих літераторів стати голосом покоління, попри всі намагання, незначні. Хоча є декілька письменників, які намагаються вийти за рамці естетичних воєн і протистоянь і стати принаймні голосом думаючої спільноти. – Які ваші плани на майбутнє? – Мені пізно щось змінювати. Буду робити те, що вмію і люблю, незважаючи на несприйняття і упередження, яких маю чимало. Планую упорядкувати книжку творів письменника і педагога Дмитра Макогона (1881–1961), батька Ірини Вільде, який довгі роки жив і похований в Івано- Франківську. А там побачу. Буде война, – піду на войну. Якщо не зброєю, то словом воюватиму.
Мені вже пізно віддавати український світ просто зі страху. – Переклади з польської поезій Божени Боби-Диги. Чому саме її? – Тому, що 2007 року, коли вперше з Олександром Гордоном потрапив на фестиваль поезії в польську Криницю, познайомився з цією талановитою поетесою. Разом із Гордоном ми видали першу книжечку її віршів. Потім я познайомив Божену з Віктором Мельником, той – з Миколою Мартинюком і Катериною Девдерою. Словом, я був легкий на руку для поширення віршів Божени Боби-Диги в Україні. – Хто є прикладом у літера& турній праці? Хто підживлює вас натхненням? – Я вже назвав літературознавців Івана Денисюка і Ростислава Міщука. Себе вважаю їхнім учнем. У літературі таким називаю Володимира Брюггена (1932–2018), критика, перекладача і афориста з Харкова. Багато мені дало для літературного зростання спілкування і приятелювання з Петром Сорокою (1956–2018) і Василем Слапчуком. – Ви є членом декількох спілок, і одна з них – журналістська. Як працюєте в цьому руслі? – Як журналіст я друкував з 1988 року у газетах різного калібру, від всеукраїнських, діаспорних до районних і міських, публіцистичні, літературно-критичні, літературознавчі матеріяли, виступав як колумніст. Зараз зосередився лише на літературі. Публікую свої матеріяли на різних сайтах, ілюзію спілкування дає Фейсбук. Багато читаю. Зрештою, людині треба мало. Пам’ятаєте у Роберта Рождєственського? “Аби шукав і знаходив. Аби мав одного ворога і одного друга. Аби жила мама, скільки їй треба жила”. Батьки мої померли, є речі незворотні. Я сумую, але і говорю з ними часто. Хочу, аби діти були здорові і жінка, яка мене підтримує. А все инче, майже, як у тому вірші. І я поки що не збираюся скласти рученьки і чекати з моря погоди…
Інтерв’ю записала Юлія ЛИСКУН&ЯВОРСЬКА, перекладачка, поетеса, голова Кам’янець-Подільського осередку Всеукраїнської громадської організації “Український клуб”
європейської єдності розпочали вишивати в місті Таураге, а продовжили роботу у Вільнюсі і Тракаї. У Таураге міський голова теж взяв участь у вишиванні символу єдності Європи. Коли Україна стане членом Євросоюзу, копію Рушника європейської єдності подарують керівництву цієї організації. Частина виставки “Вишитий Кобзар” Івана Рябчука за підтримки української громади у Литві експонувалася у Вільнюсі і Таураге, а за сприяння Конгресу українців у Латвії була представлена в містах Рига і Єлгава. За сприяння Ніни Михайлишин, яка була художньою керівницею Київського обласного центру народної творчості, виставка Івана Рябчука “Вишитий Кобзар” експонувалася майже в усіх містах Київщини, а також у Музеї гетьманства, Будинку-музеї Тараса Шевченка та в інших закладах культури і освіти в Києві. Уманці теж мали змогу побачити вишивку свого земляка. За кількістю вишитих віршів Тараса Шевченка і вмінням своїм мистецтвом показати зв’язок творчості Кобзаря з нашим часом – рівних Івану Рябчуку немає. І сьогодні творець дивовижної Шевченкіани продовжує свою справу.
З Євгеном Бараном мене познайомив один із провідних українських літературних критиків, котрий у своїх дослідженнях художнього сучасного слова не раз схвально згадує це ім’я. Знайшовши його у Фейсбуці (мешкає пан Євген в Івано-Франківську), я з подивуванням звернула увагу не лише на відчайдушне, сміливе та живе слово письменника, а й список його літературних нагород: 13 найвищих відзнак і 20 премій у різних номінаціях! Мій співрозмовник – літературознавець, есеїст, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України Євген Михайлович Баран.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
