“Продуктивного й принципового діалогу · української інтелігенції з владою не відбувається”. Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Націєкультурність: спроби ревізії», с. 1
Націєкультурність: спроби ревізії
Слово Просвіти, №51 за 2021 рік
Закінчення. Початок на стор. 2
Однак продуктивного й принципового діалогу української інтелігенції з владою в контексті мінімізації цієї загрози так і не відбувається. Дарма. Оскільки масив нагромаджених і не вирішуваних проблем стає критичним. Громадські ради (інколи кишенькові) при міністерствах і відомствах нездатні компенсувати необхідні професійні і громадянські контакти для вироблення адекватної реакції на існуючі виклики, що свідчить про слабкість громадянського суспільства, авторитарність владних рядів. Очевидно, значна частина бюджетного інтелігент-середовища, вихованого в патерналістському дусі, “хворіє” не тільки нерішучістю, боязню втратити єдине джерело прожиття, але й угодовством та пристосуванством до існуючих суспільних виразок. Проте критерій інтелігентності не в посадах, званнях, титулах чи нагородах, а в адекватній “реакції на світ”, коли ні за яких обставин особистість не стає збайдужілою до того, що діється навколо тебе, поруч з тобою.
Недостатньо мати вищу чи
“найвищу” освіту, щоби стати українським інтелігентом, бути прикладом для інших. Бо професійні знання – ніщо, коли культурність, громадянськість, моральність, жертовність заради української ідеї викинуті узбіч. Не приховую, в незалежній Україні чимало робиться “не так”, щоби зрощувати зубожілість, залежність, запопадливість “інтелігенції”, яка неспроможна мати громадянську мужність, бути справжнім народним поводирем. Розумію, що далеко не все можна змінити на краще завдяки просвітницькій місії інтелігенції. Й. Фіхте в “Промові до німецької нації” зауважив: “Через незнання затуманеність не зменшиться, а через знання не збільшиться; однак розвіяти її можна лише через останнє”. Отже, суспільне призначення української інтелігенції не тільки творити національну ідею, оберігати ціннісні ідеали, але й нести світло знань і правди в народ. У книзі Івана Дзюби “Є поети для епох”, присвяченій Ліні Костенко, є повчальні слова: “Вийти з цього важко. Третє тисячоліття – це вже не час для становлення. Це вже альтернатива: бути чи не бути. Україна відстає від динаміки часу. Лише реальне постання громадянського суспільства може змінити ситуацію на краще. Але насамперед – нова якість мислення як основний чинник цієї трансформації”.
Лише активна, національно свідома особистість є здатною формувати майбутнє свого “Я”, своєї Держави. України. Особлива затребуваність такої якості Людини в умовах російської агресії, зростаючих глобальних викликів, загроз, жорстокої конкуренції. Проте ніщо з нічого не буває. Потрібна жертовна праця й особистий етичний приклад інтелігенції, щоби нація не зійшла на круті та вузькі манівці. Треба щоденно, щомиті давати відповіді й шукати праведні шляхи, проявляючи нетерпимість справжнього інтелігента до виразок зла, що чиняться Людині, Україні. Їх предостатньо, і кояться вони часто тими, що обсіли високі щаблі влади.
Бо коли згадана книга І. Дзюби побачила світ рівно десять років тому (2011 р.), тоді в Україну поверталися часи “неостолипівщини”, репресії влади проти українськості набирали своїх обертів. Чи хтось прислухався до сказаного Дзюбою? Можна ствердно сказати, що так. Бо народ повстав Майданом. Це були кращі, найбільш інтелігентні верстви народу, аристократія національного духу й гідності. Однак була й інша “найвища інтелігенція”, яка свідомо на догоду аморальному політиканству зарахувала себе до “інтелектуальної проституції”. Цей список відомих в Україні окремих президентів академій, ректорів університетів, знаних професорів, діячів культури і мистецтва, журналістів сприймається донині як “чорна дошка духовного голодомору” українців. Декого вже немає серед нас, окремі продовжують глаголити на телеекранах, деякі опісля стали депутатами, а рештки намагаються й надалі скеровувати вкотре обдуреним народом. І коли доводиться слухати таких фарисеїв, що, перелицювавшись, служать вже іншому молоху, стає не по собі, бо кого можуть виховати такі “моральні лідери народу” (за оцінкою Януковича). У такої “інтелігенції” навіть невистачило громадянської мужності, щоби вибачитися перед народом за свою принизливу й запопадливу позицію. Лист-“одобрямс” (3 серпня 2011 р.), в якому говориться, що “Ви (янукович) повинні чітко триматися вибраного курсу. І чесні люди підтримають Вас. Йдіть відважно обраною Вами дорогою. Ваше змагання за правову державу матиме успіх. З Вами народ...”, своєрідний взірець продажності й самоприниженості неінтелігентної “інтелігенції”.
Не варто заглиблюватися в історію, бо уроки пристосуванства, цієї згубної облуди, вочевидь. Не змінити на краще оточуючий світ, а пристосуватися до нього – стало для таких життєвим кредо, перетворюючи національну політику у випрошування. “Хліба і м’яса”, “служби і посад”, – писав про них Д. Донцов (Сансара, 1928 р.).
Боже, вбережи народ від таких “патриціїв”, які публічно закохуються в “клітку та своїх приборкувачів”, бо з ними не досягнути успіху ні в царині культури, ні в економіці, ні в політиці. І такі уроки слід запам’ятовувати.
Бо якими б прогнозами, мріями та очікуваннями не жив український народ, завжди затребуваними мусять бути досвід, благородні й ниці вчинки, знання, навички, традиції, ідеали. Маємо знати про вершинне й мерзотне, бо лише тоді уможливлюється творення інтелігенцією правдивої Ідеї. А коли вона нездатна це зробити, або не воліє, то народ завжди знаходить у своєму середовищі достойників, які, звертаючись до надбань предків, оскільки досвід необхідний, щоби в цьому вічному процесі забезпечувати тяглість віків, епох, людей, їх настроїв та прагнень, об’єднуючи покоління “законом мертвих”. Українству для виживання необхідно сидіти на “шиї предків”, послуговуватися їх життєвим капіталом, духовним і матеріальним доробком.
Пізнаючи, а що там за обрієм, проникаючи в складний світ минулого, впевненіше торується дорога в майбутнє. До цінностей минулого – різне ставлення. Ідеали й устремління об’єднують і роз’єднують суспільні маси. Але саме в минувшині знаходимо часто ті ідеї, які нині актуальні не в меншій мірі, аніж у первинні й прадавні часи свого народження й самоствердження. І навіть, коли б удалося деградувати сучасну інтелігенцію до того стану, що вона буде “не годною на жодну акцію, хіба що тільки на попихача”, то оберегом й духовним капіталом для народу слугуватиме життєтворчість великих українців часів, що минули. Україна й українці виживуть, збережуть себе й творитимуть навіть тоді, коли залишатимуться тільки з Шевченком.
Понад століття тому (1911 р.)
в часописі “Наш голос” була надрукована стаття Дмитра Донцова “Шевченко і патріоти”, в якій він застерігав від тих небезпек, що чатують на українців стосовно грандіозної фальсифікації ідей цієї знакової історичної постаті. Сказане ним у той же самий рік підтверджувалося фактами репресій, спрямованих не тільки проти сущих, але й проти великої для українського народу Людини, що вже відійшла півстоліття тому у вічність. Адже саме тоді московська імперія заборонила українцям вшановувати 50-річчя смерті Тараса Шевченка.
Ці безупинні українофобські кампанії незалежно від царськоросійського чи червоно-російського образу мали завжди спільну пристрасть – знищити дух національної свободи, а взамін посіяти анемію, вірнопідданство, зраду. Нічого нового не побачити і в сучасній ідеології путінізму, квінтесенцією якої є колоніальна залежність України від Московії. А тому вони найбільше бояться такої інтелігенції та українського суспільства, що виховане Шевченком – Будителем Духу, Воїном, великим Бунтівником. Бо Його енергія робить Народ незборимим. Героїка Майдану лише стверджує істину, що вона творилася пророчою ідеєю Тарасового Слова. Так було і так буде надалі, оскільки саме він заборонну й приспану націю, приречену на духовне убозтво й русифікацію, розбудив, вивів її випалену душу з-під жорстокого уярмлення Московії. Кожен свідомий українець зобов’язаний про це пам’ятати, оскільки ця тема стає в сучасній Україні все більш чутливою.
Так, у 2021 році, в організованій москвофілами петиції до Президента України (ініціатор: Ісаєв Микола Всісович), посилаючись на опитування українців Інститутом Геллапа (США), озвучено, що 83% громадян України нібито підтвердили, що їхнім “родным языком является русский”. А тому вимагають: 1. СДЕЛАТЬ РУССКИЙ ЯЗЫК – государственным языком Украины; 2. ВНЕСТИ соответствующие изменения в Конституцию и законодательство Украины. Отже, руськомірство поводиться дедалі зухваліше, відчуваючи пряму підтримку Кремля.
Дещо дивними настроями перейнятий і голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Юрій Макаров разом з однодумцями, який, судячи з останніх інтерв’ю, визнає, що вихований на російськомовних перекладах Шевченка (“У нас було зібрання творів Шевченка в російському перекладі – я з цим виріс”).
Проте він не просто очільник Комітету, а поборник хуторянства, шароварщини; традиційності в найгіршому сенсі, що склалася в часи Старої громади середини ХІХ століття; людей, які звикли бути в своїй естетичній бульбашці; народництва, яке не було українським винаходом; повітового смаку “колгоспного естетичного гетто” тощо. Натомість на арену боротьби за модерну українську культуру виходять, згідно з його метикуваннями, нові обличчя національного пролеткульту, “молоді й просунуті менеджери креативних індустрій”.
Складається враження, нібито Шевченківський комітет та його голова, що є прихильником перевідкриття Національної премії ім. Тараса Шевченка, обрали радикальний модерністський курс. Хоча українська культура, як і Шевченко, не потребують чергової ревізії і таких “реформ”.
Шевченківська премія мала б передусім стати тим суспільним каталізатором, що стимулює націєтворчі процеси, активно впроваджуючи шевченкознавство в систему освіти, культури, інформаційного середовища, якісно впливаючи на захист, розвиток, авторитет української державної мови, стимулюючи підйом українського книгодруку, трансформуючи Шевченків дух Майдану, поставивши Його Заповіт в основу єдності Української Нації, доводячи до національної свідомості й народного почуття силу Шевченкового Слова саме зараз, у доленосні часи буття Українства, що веде війну, розв’язану московською ордою, за свою Свободу, Суверенність, Ідентичність, Державність.
Проте, мабуть, для зарозумілого “чиновника від Шевченка” це є “архаїкою”, якої слід позбавитися, бо на часі велика модернізація Шевченка, української культури, яку здійснять “молоді, креативні, сучасні”. А ось “істеблішмент старого зразка”, “традиційне гетто”, мають відійти, щоб не сказати “відмерти”. Тобто нові макарови-модерністи вийшли на “святу” борню зі вчорашніми колгоспниками, із застарілою, старосвітською провінційною естетикою, що була єдиною формою існування українськості.
Шевченківська премія не стає, на жаль, об’єднуючим чинником, а генератором творення полярних, антагоністичних інтелектуальних середовищ. Відчувається, що ось-ось наближаємося до омріяного деякими культурними “всесвітниками” рубікону – побороти “український буржуазний націоналізм”. Не буде помилковим судження, коли низка культурних (і не тільки) діячів воліли б на цю хвилю налаштувати навіть такі поважні інституції, як: Довженко-Центр, Український культурний фонд, Український інститут книги, Український інститут, ніби не усвідомлюючи, що вони зобов’язані слугувати саме тій сакральній Традиції задля збереження української Ідентичності, Духовності, Мови, Культури, Історичної пам’яті, Державності, яку намагаються витолочувати “культурні” пройдисвітники.
Невже ця квола на москвофільство “інтелігенція” так і не прийшла до тями, щоби зрозуміти ким для українців є Шевченко з його незбагненною вершинністю у ставленні до себе, народу, світу, України? Питання, яке вічно нуртуватиме, пізнаючи, осмислюючи час, виклики, свою минувшину і будучину. Прикро, коли Ним “по службі”, чи “за дорученням” починають перейматися ниці люди, які радше виховані не на Шевченковому слові, а на жовчі Бєлінського. Про таких дуже влучно сказано вже згадуваним літературознавцем: “Усе велике – докучливе для малих”. Вони чомусь уважають, що здатні ревізувати українську культуру, запропонувати “нове прочитання Шевченка”, “модернізувати” ті цінності, з якими і жив та надалі житиме народ. Проте правда полягає навіть не в тому, що це не під силу модерним “чувакам”, а лише в тому, що цієї наруги не потребує ні Шевченко, ні українська культурна традиція. Бо відчуття таке, що ніби в Церкву ввійшли (свідомо!) в дуже брудному взутті. Хочеться нагадати новоявленим модникам: до Храму входять із чистими помислами й внутрішньо охайними. Така народна українська традиція. Не колгоспна, яку подібні до таких постмодерністів тривалий час впихали в людські душі. Але нічому дивуватися. Приховані й відкриті шевченкофобії регулярно проявляються в нашому соціокультурному просторі. Це завжди тривожний знак, оскільки не викликає ніякого сумніву, що українофоби й шевченкофоби – “близнюки-брати”. Але владні структури воліють про це мовчати, або потурати цьому. Тому й появилися завдяки всепрощенству й солідаризації цілі загати грекових, бобрових, бузин, сушинських та інших “шевченкознавців”, головних редакторів “Кримской правди” та донецького “Города” (бахарєви, ришкови), котрі, окрім україноненависництва, нічого не пропонували суспільству, проте їх терпіли, нагороджували, а їхні писання великими тиражами розповсюджувалися в школах, книжкових магазинах. Той же Бахарєв (депутат ВР АРК) з офіційних трибун неодноразово заявляв ще в 1997-му (рік підписання Україною договору про дружбу... з Росією), що “нет такого украинского языка, его искусственно выдумали Шевченко и другие авантюристы, нет такого народа, как “украинцы”, нет будущего в Украинского государства”.
Таке варто пам’ятати, робити народ просвітленим і освіченим. Шевченко, особливо з 1849 року, як про нього писав один із найкращих його біографів Олександр Кониський, безперервно думав про освіту і як студент Петербурзької академії мистецтв, і як член Кирило-Мефодіївського братства, і як закинутий царським свавіллям у Каспійські степи рекрут-солдат. Він розумів, що освіта й освіченість повинні дати доступ і шанс народу до рідного слова як головної умови його духовної свободи, до правди.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
