Спогад · “Рожество твоє, Христе-Боже наш! · Наче в душі моїй і хаті сонце возсіяло...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗
На Різдво
Слово Просвіти, №51–52 за 2020 рік
Олесь ВОЛЯ
Надворі хвища-завірюха — добрий хазяїн собаки з будки не випустить. Я теж нікуди не рипаюся, щоб холоду в хату не напускати, та й мама боїться, аби, не доведи Господи, обличчя чи ноги собі не приморозив. У грубці протоплено ще з ранісінького досвітку, але мама ще й піч розтопила — на черені гріюся. Теплотепло мені, ніби пташеняти в кубельці.
— Ге ж, дитино, Різдво на носі, — озивається заклопотано мама, орудуючи біля печі рогачем. — Ти, бува, колядок не позабував?
Я мерщій скочив з черені на лежанку,
потім на долівку, став на порозі і, наче б у хаті в когось, колядував:
Коляд-коляд колядниця, Добра з медом паляниця. А без меду не така — Дайте, дядьку, п’ятака. А ви, тітко грошей, Щоб у вас дядько був хороший.
— Ти ба — не забув, — хвалила, сяючи вогниками своїх карих очей, мама. — Тільки, сину, спішиш, як ото Пилип з конопель. Виразніше, голосніше слова вимовляй, щоб і найглухіший усе розібрав”. Мама зробила невелику паузу, підохочувала: “Ану ще колядку про пахолка повтори”. Отож я голосно, на всю хату, декламую:
Я маленький пахолок Родився у вівторок. А в середу рано Мені в школу дано.
Я йду-плачу Стежечки не бачу. Двері відчиняю — З святим Празником поздоровляю!
Увійшовши в азарт і киваючи в такт словам головою, вже іншу колядку повторюю:
Я маленький хлопчик Зліз на стовпчик. З стовпчика на жердочку — Дайте, дядьку, на чверточку, А ви, тітко, грошей, Щоб у вас дядько був хороший.
Ще й такі слова, мною придумані,
додав: “Дайте, тітко, п’ятака. А не дасте п’ятака, перекину хату сторчака!”. Але останню колядку з отим “перекину хату сторчака” неня забракувала, “щоб перед народом не страмив ані її, ані себе”.
Невдовзі починалися святки. На Свят-вечір я ніс хрещеному батькові кутю та узвар. Батько хрещений з багатеньких, бо трудився на постійній роботі, був трудякою великим і заробляв гарно. Переступлю, було, я через поріг і голоснодзвінко кожне слово мовлю, як наче вкарбовую: “В цей святий вечір усе сімейство мого батька хрещеного хай буде здорове! З кутею та узваром вас! З Новим роком!” — урочисто виймав із торби на стіл казанок, який мама перев’язала хустиною білою, клав на стіл.
— Чуєш, Насте, хто нас зі святим вечером поздоровляє! — світився радістю хрещений до своєї жінки, що бавилася зі своїми двома дітьми в світлиці.
— Хрещеничок наш, — привітно всміхалася, як сонце, тітка Настя. — То проходь, дитино… Не стій на порозі, — гладила лагідно по голові мене тітка, припрошуючи до столу. Я сідав аж на покуті, біля образів, де висіли великі, як золоті, ікони з розіп’ятим Ісусом Христом та Матір’ю Божою з немовлятком на руках. Мені ставало так ловко на душі біля богів, мовби не тільки люди, а й самі боги дожилися тепер, що і хліб у них, і до хліба на столі.
Вечеряли. Їсти в батька хрещеного, що тільки душі забажається! Навіть мед водився. Одне слово, як у раю чи при комунізмі. Але комунізм — нам учителька Галина Іванівна в школі пояснювала — повністю ще не настав. Хіба що по дуже великих святах люди кілька днів живуть як при комунізмі...
Додому від батька хрещеного повертався, як уже геть споночіло — з повною торбою горішків, коржиків, цукерок, пирогів із маком. І десятку “з Леніном” хрещений на додачу дав (я її в бокову кишеню ретельно заховав: щоб не загубити бува).
Повернувшись додому, поклав на стіл торбу, похвалився десяткою. І мама радила: “Оце на святки підскладаєш грошенят, та лижі собі купиш, бо ти мені тими лижами набрид, як гірка редька...”.
Наступного дня, як тільки по радіо гімн пролунав, ми з Грицьком Павловим (я з ним не тільки корови людські пасу влітку в одному гурті, а й колядую вже четвертий рік поспіль) вирушили рожествувати. Спершу по отих хатах, що найближчі від нашої. На мені через шию торба та, що й до батька хрещеного з нею ходив, а на Грицькові — ціла торбеха. Він, мабуть, сподівається, що чим більша торба, тим більше йому даватимуть за колядування. Через дорогу Федотівна живе — минули її хату: в неї дід Прокіп при смерті лежить. Туберкульоз у нього. Горковенчиху теж обминули: зла вона, скупа страх— навіщо його заходити, коли все одно дверей не відчинить. Далі чорніла темною стріхою хата Марії Парандівської. В неї ще не світилося, але коли постукали в двері, вона одразу обізвалася, засвітила лампу-восьмерик (електрику боялася проводити — “щоб стріха не зайнялася”). Ми й заколядували, через поріг переступивши. По-новому. Такої колядки ніхто в селі не чув: “Рожество твоє, Христе-Боже наш! Возсіяв мир і свєт разума. Нєбо, звіздой служащеє...”. Слова ці незвичні, здається, лилися, як єлей, хоч ні я, ні Грицько змісту їхнього майже не розуміли. А тітка Марія Парандівська аж у долоні сплескувала, розхвалюючи нас: “І диви, як ловко... як тільки ловко рожествують. Зроду такої колядки не чула...”. Тітка Парандівська підійшла до вугольника, де за образами лежали копійчані гроші, дала дві “десяточки” (на старі гроші, до реформи 1961 року — це по карбованцю): ще й по два пироги з калиною. “Спасибі вам, що привітали, дітки. Одна, бачте, я віка доживаю, а чоловіка свого з того проклятого фронту не діждалася. Ви оце зайшли — так наче в душі моїй і хаті сонце возсіяло...”.
с. Винники — Київ
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”
(з доставкою і поштовими витратами):
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
