Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слідами наших виступів · с. 11сторінка оригіналу ↗

НЕ ОСОРОМИВСЯ «УКЛІННИМ» ПРОХАННЯМ

Слово Просвіти, №52 за 2004 рік

по одному такому маєткові в кожній губернії. Це викликало шквал заперечень тих же таки селянських депутатів, так само і цифра в 40 десятин на хазяйство — мовляв, якщо так багато давати, то всім землі не вистачить... Вирішено створити парламентську комісію із 23 членів, яка має виробити й подати на затвердження Ради земельний законопроект. Робота комісії відбувалася щоденно та безперестанно з 11 години до 24-ої. Обговорювали такі основні засади: 1) скасування приватної власності на землю (для того, щоб роздати всім землю, спершу треба її націоналізувати у великих поміщиків, які на той час ще нею володіли. — Ю.X.); 2) право кожного громадянина на землю; 3) органи порядкування землею; 4) форми користування; 5) правила користування; 6) обов’язки держави щодо забезпечення права на землю (Див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Том 2. — К., 1997, — с. 50). І ось нарешті 18 січня 1918 року прийнято “Тимчасовий земельний закон, затверджений Українською господарство звичайним для своєї місцевості способом, мали б користь, потрібну як для задоволення своїх споживчих потреб, так і для підтримання свого господарства; ця норма не повинна перевищувати такої кількості землі, яка може бути оброблена власною працею сім’ї або товариства”. “Ніякої платні за користування землею не повинно бути”. “Передача права користування ділянкою землі можлива лише з дозволу громад і земельних комітетів”. “При зміні господарів ділянок землі всі заведені попереднім господарем і невикористані земельні поліпшення й меліорації оплачуються йому новим господарем”. Усього 33 позиції (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. Т. 2, с. 128 —130). Як бачимо, цілком пристойний Закон, і в селянського загалу він не викликав спротиву. Інша річ, що його не вдалося втілити в життя — у Центральної Ради не вистачило на це часу. Одразу почалася військова інтервенція в Україну більшовицької Росії за підтримки місцевих більсадою і службовою кар’єрою. Ілюзія, чергова омана, яку збагнули на початку 30-их років у казематах ГПУ—НКВД”, — стверджує автор. Ні, ці люди, а їх було аж 66, не спокусилися ані посадами, ані службовою кар’єрою і знали, на що йдуть. Справа в тім, що вони свідомо, на чолі з Грушевським, вибралися в Україну не тільки за тим, щоб займатися наукою, а й з метою підпільною працею ослабити та, врештірешт, ліквідувати противну національній ідеї більшовицьку владу. Про це свідчать протоколи їх допитів у справі “Українського національного центру”, поїздки Грушевського до Харкова задля таємних переговорів із ними та інші фактори, які я докладно висвітлив у своєму романі. “Декларація-66” — то було маскування, реакція на публікацію у Празі в журналі “Нова Україна” статті Винниченка і Шаповала про те, що вся українська інтелігенція в УСРР налаштована антисовітськи і співробітничає з владою під тиском і нагінкою… В. Марочко називає Грушевського “геніальним істориком і маловиразним полі-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин