Українські музеї · с. 12сторінка оригіналу ↗
Будинок, що на вулиці Димитрова, 5 у Чернівцях, якому вже більше ста років, 27 листопада відсвяткував 60-ту річницю з того дня, коли він став Чернівецьким державним літературно-меморіальним музеєм Ольги Кобилянської.
Слово Просвіти, №52 за 2004 рік
Цей невеликий одноповерховий особняк — тринадцята чи й чотирнадцята оселя видатної української письменниці, це — останнє і перше її власне помешкання. Жила вона тут із травня 1929 року до самої смерті — 21 березня 1942 року. Звідси провели О. Кобилянську у вічність 23 березня 1942 року. Часто бувала письменниця в цьому домі ще задовго до свого поселення. Будинок належав її найстаршому братові Максимові Кобилянському. Проживала сім’я брата в ньому до середини 1917 року, а відтак виїхала до Одеси. Максим помер там 27 серпня 1922 року. Після нього спадкоємицею стала його донька Марія, яка також жила в Одесі. З допомогою Михайла Біляча, літературознавця і видавця з Харкова, котрий був уповноваженим О. Кобилянської перед радянськими видавництвами (Північна Буковина, як відомо, тоді перебувала під владою буржуазно-поміщицької Румунії), вдалося зв’язатися з братовою донькою. Їй переказали частину гонорару за твори письменниці, які тоді видавалися в Харкові. Оформивши відповідні документи, вона й передала право на власність будинку своїй знаменитій тітці. Таким чином вирішувалося декілька проблем. Однією зних була пересилка (а хутчіше — передача) через Прагу та Львів гонорарів за видання у Великій Україні творів О. Кобилянської, що було пов’язано зі складними дипломатичними відносинами між СРСР та Румунією. Не завжди вони доходили вчасно, виникали непорозуміння з втратою деяких із них. Вирішувалося, зрозуміло, питання із житлом, адже мешкала письменниця тоді в дуже незатишному, напівпідвальному приміщенні, що за митрополичою резиденцією на теперішній вулиці Йосифа Главки. Для доньки брата була вигідною умова, викладена 28 березня 1927 року в листі до неї Ельпідефором Панчуком, зятем і секретарем О. Кобилянської: “Пані Ольга Кобилянська хоче купити будинок, і вона буде платити не звідси, а звідти, де знаходитеся Ви. Ви отримаєте гроші в такій валюті, в якій захочете, від установи, яка знаходиться там, яка в свою чергу має зобов’язання стосовно пані Ольги Кобилянської. Перевага цієї пропозиції: будинок залишиться в родині. Ви змогли б його купити, якби повернулися”. У цьому ж листі він описує тодішній стан оселі: “Ремонт не проводився, за винятком дрібниць (ринви). Зовнішній вигляд будинку дуже сумний: частина заскленої веранди запала, від паркана не лишилося ані сліду, один сусід ходить через двір, сходи до саду грозять завалитися, сад повністю занедбаний, у будинкові — як в середині, так і зовні — великі тріщини, особливо на стелі всередині, стіна, що виходить на вулицю, трісла, в підлозі багато дірок, грубки не придатні для користування. У дворі — сморід, дуже вогко, криниця ось-ось завалиться”. Отож, довелося і ремонтувати капітально, і здійснити певну реконструкцію, відповідно до побажань письменниці. Упродовж року будинок, подвір’я і сад стали такими, якими бачимо їх сьогодні. Нова оселя виявилася напрочуд гостинною. До О. Кобилянської приїжджали дорогі їй Олена Кисілевська, Іванна Блажкевич, Лідія Бурачинська-Рудик, Ольга Дучимінська, щирі друзі з Буковини та з-за її меж, особливо українські політичні емігранти, що опинилися в різних країнах Європи, в США тав Канаді, адже в час, коли Україна була розтерзана різними державами, наша видатна землячка стала для них символом витривалості, незламності національного духу. Не дивно, що після приєднання Північної Буковини до Радянської України 28 червня 1940 року, в цій домівці, насамперед, побували письменники зі Східної України —
Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Натан Рибак, Петро Панч, Іцик Фефер, Дмитро Косарик та інші. Несли щирі слова вдячності за великий талант, за науку творчості. Символічно, що її родина (тут О. Кобилянська відчувала сімейний затишок завдяки небозі, прийомній доньці Олені Панчук-Кобилянській або Галюсі, як зазвичай називали її, зятеві Ельпідефорові, внукам Ігореві та Олегові) тоді завела своєрідну книгу, де гості занотовували свої побажання господині дому, щось на зразок музейної книги відгуків. Символічно, що завдяки ініціативі Д. Косарика, котрого з-поміж тодішніх гостей О. Кобилянська шанувала найбільше, та підтримці Павла Тичини в роки воєнного лихоліття невдовзі після визволення Буковини від фашистських загарбників у 81-шу річницю від дня народження — 27 листопада 1944 року — було відкрито в Чернівцях музей письменниці. Якось в обласному управлінні статистики довелося почути від недавньої випускниці економічного факультету університету, що в музеях працюють, як влучно зауважив один із її викладачів, не зовсім нормальні люди. При цьому сказане супроводилося відповідним рухом пальця біля скроні. Погодився, що так, не зовсім нормальні, бо вони, як правило, фанати своєї справи. Незважаючи на мізерну зарплатню, на майже нульове державне фінансування цих науково-освітніх закладів, роками, десятиліттями оберігають пам’ять нашого народу. Такою була Олена Кононівна Коваленко — перший директор (із приєднанням до Чернівецького краєзнавчого музею в 1963 році — завідувачка). Недавню випускницю Київського педагогічного інституту, члена КПРС, перевірену до того ж війною, її направили до Чернівців одразу ж після підписання М. С. Хрущовим Постанови №1134 Ради Народних Комісарів Української РСР від 4 вересня 1944 року “Про відкриття меморіально-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
