Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №52 за 2004 рік

Слово Просвіти, №52 за 2004 рік

ПОЗИЦІЯ Яку ж ситуацію, яку розстановку сил і які шанси на перемогу бачимо напередодні переголосування? Передусім, слід відзначити фактор Майдану і його вплив на суспільну свідомість. Майдан став центром і символом Помаранчевої революції. Він був її живим організмом: його дух, його настрій передавався мільйонам людей в Україні та поза нею. Він був безпрецедентним своєю масовістю — від п’ятиста тисяч до півтора мільйона людей збиралося під помаранчевою символікою коаліції “Сила народу” Віктора Ющенка. І це справді була народна сила, з якою змушені були рахуватися всі гілки нинішньої влади, сила, яка загнала ґаранта Конституції в приміський ліс, сила, проти якої побоялися застосувати силу, — у цьому також яскрава перемога народу. Революційний Майдан вразив і українців, і зарубіжних гостей своєю мирною впевненістю, дисциплінованістю, одностайністю. Він став прекрасною школою утвердження національної гідно% сті, самоусвідомлення та боротьби народу за демократію. Сюди, на Майдан, перемістився центр культурного життя столиці й держави: стільки видатних діячів культури та мистецтва в одному місці, такого спалаху літературного натхнення та народної творчості навряд чи бачив Київ за всю свою історію. Ще одна важлива риса Майдану — його осердям і його рушійною силою була молодь — і це свідчить про те, що “помаранчева революція” не зупиниться, що вона має майбутнє, перспективу подальшого розвитку демократичних процесів у державі. Нарешті — і це змушені визнати (і цього найбільше лякаються) супротивники народного кандидата — Майдан став великою потенційною армією активних бійців Віктора Ющенка. Усе, що спостерігалося в політичному житті країни, відбувалося під знаком Майдану. З Майданом, хоч і неохоче, мусив рахуватися Кучма. Він не пішов на силовий варіант, на який його схиляли гарячі голови, не тільки тому, що боявся наостанок зіпсувати свою репутацію в світі (вона і без цього добряче підмочена), а тому, що не був певним, що силові структури (армія, Служба безпеки, внутрішні війська і міліція) підуть проти народу й застосують зброю. До Майдану була прикута увага світової громадськості й завдяки Майдану в Україну в ролі посередників приїздили президенти Польщі, Литви, лідери Європейського Союзу та члени сенату й Конґресу США. До Майдану змушена була прислухатися і та частина парламенту, яка складала так звану проурядову більшість, завдяки чому вдалося прийняти низку таких важливих рішень, як висловлення недовіри ЦВК, Генпокуророві та про відставку уряду Януковича. Саме під впливом Майдану чимало депутатів почали виходити з пропрезидентських фракцій, деякі з них почали розсипатися, що створило основу для переформатування депутатського корпусу і створення нової парламентської більшості навколо “Нашої України”. Власне, Верховна Рада почала набирати авторитету єдиного леґітимного центру влади, здоровому ядру якої ще можна довіряти. Суперечливі думки в суспільстві викликало ухвалення парламентом необхідних у новій ситуації доповнень до Закону про вибори Президента, спрямованих на недопущення найпоширеніших зловживань адмінресурсом, застосування сумнозвісної “каруселі” з відкріпними талонами та голосування по домівках, завдяки чому було сфальшовано на користь претендента від влади приблизно 3—3,5 млн. голосів виборців, а також — на відставку Генпрокурора та оновлення Центрвиборчкому, в пакеті з законопроектами про так звану конститу- Президентські перегони в Україні, що вимушено переступили строки, визначені Конституцією, добігають фінішу — на 26 грудня призначене переголосування другого туру, результати якого визнані Верховним Судом недійсними через системні порушення та фальсифікацію. Фіналісти — Віктор Ющенко, що переміг у першому колі, та Віктор Янукович, який не підкорився парламентському рішенню і замість відставки пішов у відпустку, — знову схрестять шпаги за лідерство в суспільстві. ційну реформу. Помірковані прихильники Ющенка вважали це своєю перемогою; радикальні ж, яскравим представником яких є Юлія Тимошенко, — сприйняли це за поразку. І ті, й інші мали свої резони, які немає змоги детально розглянути. Головне ж, на думку поміркованих, — це ухвалення рішень, які мають убезпечити від зловживань під час переголосування, що ґарантує перемогу Ющенкові. А в законопроектах змін до Конституції, які обмежують президентську владу, враховано практично всі зауваження опозиції (їх дванадцять), до того ж ухвалений Закон вступить у дію не відразу, а з 1 вересня 2005 року, отже, до того часу новообраний президент матиме ті ж повноваження, які має нині Кучма, і зможе виконати свою передвиборчу програму. Радикали мають слушність утому, що, по-перше, неправомірно ухвалювати закон про конституційні зміни, що вимагає 300 голосів, і звичайні законопроекти, для яких досить звичайної більшості (226 голосів), в одному пакеті. По-друге, неконституційним є пролонгування терміну нинішнього депутатського корпусу ще на один рік парламентом, а не народом. А по-третє, і найголовніше, в пакетній ухвалі, на їхню думку, криється хитрість влади — будь-що зірвати вибори, протягнути “безпрезидентський період” до 1 вересня, коли наберуть чинності ухвалені конституційні зміни, і, сколотивши відомими методами слухняну парламентську більшість, посадити в чільне відтепер прем’єрське крісло свою людину (скажімо, того ж Кучму, Медведчука чи ще когось). Недарма ж так раділи есдеки(о), та й сам Кучма, який від переповнених почуттів розщедрився на звання Героя України для спікера Литвина, який доклав зусиль для прийняття пакету. Залишаючи читачеві самому вирішувати, чиї арґументи переконливіші, слід наголосити на одній суттєвій обставині. Навіть якби вдалося проголосувати не в пакеті, а окремо законопроекти, що стосувалися удосконалення виборчого процесу, то це, знаючи повадки Кучми, зовсім не означало, що він увів би їх у дію своїм підписом. Натиснути можна було б Майданом, але люди вже притомилися, а надворі зима й може наступити раптове похолодання, що зменшить велелюдність революціонерів і, звісно ж, буде на користь Кучми і компанії. Отож, компроміс, на який погодилася опозиція, цілком виправданий, іншого виходу просто не було. Тим більше, що загальна суспільно-політична ситуація, яка склалася в країні, була сприятливою для коаліції “Сила народу”. Здобута перемога зміцнила позиції Ющенка та збільшила кількість його прихильників. Супротивник був деморалізований, його команду почали покидати чільні прибічники на кшталт керівника передвиборного штабу Тигипка і представника провладного кандидата в ЦВК Гавриша та інших. Замінено Генпрокурора. Почали шукати “запасні аеродроми” та подавати у відставку голови низки обласних державних адміністрацій. У такій ситуації тверезо мисляча людина на місці Януковича, якій притаманний дар глибокого аналізу, зняла б свою кандидатуру, оскільки перемога їй аж ніяк не світить. Однак кандидат від влади, як кажуть, закусивши вудила, відчайдушно (чи приречено) кинувся в нове безперспективне змагання. Він об’їхав зомбовані й залякані східні та південні області, спираючись при цьому на сепаратистські настрої своїх керівних прихильників у цих реґіонах. На зібраних нашвидкуруч мітингах Янукович спробував закріпити свій новий імідж — усміхненого та фанатично впевненого в народних симпатіях до нього державного мужа. Але штучність цього образу зводило нанівець неадекватне мислення його носія: істерична критика на адресу Ющенка та його прихильників набирала явно сварливого характеру й висвітлювала інтелектуальний та мовний рівень, характерний для зони. Вслід за “козлами”, як він назвав тих, що по-іншому, ніж він, мислили, Янукович обізвав Майдан “помаранчевою чумою”, а тих, хто віддав симпатії Ющенкові — “помаранчевими пацюками”. Ющенко не принизився до рівня опонента й не став відповідати тим самим. Він як людина порядна, інтелектуальна й культурна Фото Г. Оборської поблажливо вибачив ці вислови своєму супротивникові, віднісши їх на безсилля і слабкість переможеного. Та найцікавіше, що помітили політологи, це мавпування штабістами Януковича засобів і методів масової роботи, які застосовували ющенківці. Але те, що для коаліції “Сила народу” було органічнім і природним, у виконанні прибічників Януковича втрачало свою свіжість і мало кумедно-шаржований вигляд. Якщо набожність Ющенка справжня і давня, то скороспіла боголюбність Януковича, що прорізалася під час перегонів, здається штучною і тому нещирою. Якщо Ющенко починав як народний кандидат зі стотисячної підтримки на Співочому полі, а пізніші масові заходи його блоку стали логічним продовженням виробленої лінії, то мітинги зі звезеними силоміць людьми на підтримку Януковича мали карикатурний характер. Якщо коаліція “Сила народу” з самого початку була опозиційною до влади, то проголошення Януковичем на останній стадії перегонів себе опозиціонером до чинної влади є просто облудою: бо як можна бути в опозиції до уряду, який і досі він же формально очолює? Однак уважного спостерігача не може не насторожити така неадекватна поведінка Януковича. Схоже, щось чи хтось стоїть за ним і підштовхує саме до таких дій. Без такого припущення важко збагнути, на що ж сподівається претендент від влади. Застосувати адмінресурс у колишніх обсягах навряд чи вдасться. “Каруселі” з відкріпними талонами та голосуванню по домівках поставлено заслін у вигляді ухвалених доповнень до Закону. Віра у всенародну любов до провладного кандидата абсурдна, зважаючи на суспільні настрої серед більшості населення. Тоді що? Вочевидь, ставка зроблена на зрив виборів. Недарма Янукович неодноразово пропонував Ющенкові водночас знятися з перегонів, щоб провести нові вибори з новими кандидатами. Недарма прибічники кандидата-прем’єра і він сам неодноразово наголошували, що порушення будуть саме з боку ющенківців; тому треба остерігатися, що самі ж януковичівці й будуть творити різними способами ці порушення під личиною своїх супротивників, щоб затягати їх по судах. Не виключено, що й частина комісій, сформована штабом Януковича, буде всіляко саботувати роботу. Недарма сам Янукович прозоро натякнув, що в Донбасі уже зголосилося 35 тис. добровольців іти 26 грудня на Київ захищати свого кандидата і що сам Янукович на них уплинути не може. Ця остання заява набрала зловісного змісту після оприлюднення народним депутатом Григорієм Омельченком інформації про таємні плани застосування силового варіанта. За його словами, з достовірних джерел йому стало відомо, що з арсеналів російського Чорноморського флоту на Донбас відправлено значну партію закупленої вогнепальної зброї та вибухівки. Нею будуть озброєні 30 загонів, сформованих із представників кримінального світу, які вирушають до столиці здійснювати терористичні акти, які дали б змогу Кучмі запровадити надзвичайний стан і таким чином визнати переголосування недійсним і щонайменше на півроку, а то й до 1 вересня 2005 року, відкласти нові вибори. Цей план відомий і Кучмі, і Путіну, і Медведчукові, і міністру внутрішніх справ Білоконю. На жаль, він цілком укладається в розроблені в надрах Адміністрації Президента України сценарії зриву виборів. У цьому світлі цілком зрозумілою стає радість кучмістів із приводу ухвалення законопроектів конституційної реформи. Що ж, від них можна чекати чого завгодно. Але нині український народ уже не той, яким був до Помаранчевої революції. Момент істини настане в неділю 26 грудня, і права свого вибору народ не віддасть, а при потребі зуміє захистити. Силовий варіант, якщо він справді планується, не пройде — бодай тому, що сьогодні він публічно викритий і протиотрута буде вироблена. Сьогодні українське суспільство переконане: назад вороття немає і бути не може. Режим Кучми—Медведчука—Януковича опиниться там, де й має опинитися — на смітнику історії. З Помаранчевої революції бере початок Нова Україна — вільна, демократична, спрямована в майбутнє. У цьому й полягає момент істини. z Віталій КАРПЕНКО

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин