Мандрівки історією · с. 6сторінка оригіналу ↗
ГАНЬБА ПОРАЗОК І СЛАВА ПЕРЕМОГ, або КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ ВЕЛИКОГО ЗЛА
Слово Просвіти, №52 за 2005 рік
230-річчю зруйнування останньої Запорозької Січі і 315-річчю з дня народження її останнього кошового Петра Калнишевського — присвячується
Закінчення. Початок у ч. 45, 48 за 2005 р.
3. І ПРО ЗАПОВІТИ
Та наша, не червона, а сонячна, Помаранчева революція, завершившись перемогою народного, а не провладного, кандидата в Президенти, таки відігріла серед зими надії на утвердження в Україні віками притлумлюваного права на свою державність, на торжество у ній правди і справедливості. Однак перемога добра над злом у людських душах — це справді лише весняна квітка надії, яку ще належить убезпечити від багатоликого чудовиська зла. Не знаю, як кому, але мені при спогляданні сонячно-помаранчевої хвилі народного піднесення спочатку в себе в Чернівцях, а на завершення — в Києві, згадалася достеменно рідкісної ліричної сили поема-ораторія молодого Павла Тичини “Золотий гомін”. Адже він її написав як відгук на пережите, побачивши подібну маніфестацію в Києві далекого червня 1917 року з нагоди проголошення Центральною Радою і Всеукраїнським військовим з’їздом відновлення державності України (ще лиш як автономії у складі Росії). Так-от, передаючи характер і масштабність того здвигу, того велелюддя, вслухаючись “в той гомін золотий”, поет немов закликав сучасників: “Зоряного ранку припади вухом до землі — ... ідуть. То десь із сіл і хуторців ідуть до Києва — Шляхами, стежками, обніжками. І б’ються їх серця у такт — ідуть! Ідуть —Дзвенять немов сонця у такт — ідуть! Ідуть! Там над шляхами, стежками, обніжками. Ідуть. І всі сміються, як вино, І всі співають, як вино: Я — дужий народ. Я молодий...” Мало того, поетові прямо-таки фізично ввижалося, що з такої нагоди і “Предки. Предки встали з могил; Пішли по місту. Предки жертви сонцю приносять І того золотий гомін”. Зрештою значення тієї події передав рядками: “То Україну За всі роки неслави благословляв хрестом Опромінений, Ласкою Божою в серце зранений Андрій Первозванний”. Змальована поетом картина співвідносилася мною прямо-таки один до одного з тією хвилею нового народного зрушення, свідком і учасником якого випало бути самому. Тож коли тележурналіст запитав, які почуття викликало побачене, відповів: мені радісно і тривожно водночас. Тривожно було не тільки через те, що сепаратистськими закликами сонячно-помаранчевому теплу Києва було протиставлено синьо-білий холод Донецька, а й тому, що Павлу Тичині, я знаю, невдовзі після радісно-урочистого “Золотого гомону” через якихось вісім місяців довелося написати й печально-прощальний реквієм “Пам’яті тридцяти”. Віддаючи останню шану київським студентам і старшим школярам, загиблим під Крутами у бою з більшовицько-муравйовськими ординцями, поет безпомильно напророчив: “На Аскольдовій могилі Український цвіт! По кривавій по дорозі Нам іти у світ... На кого завзявся Каїн? Боже, покарай. Понад все вони любили Свій коханий край...” Чим не тривожна аналогія? Отже, щоб нова хвиля сподівань, новий спалах надії в людських душах не згасав, а розвивався в потужну енергію творення, його треба матеріалізувати конкретною наполегливою роботою в різних галузях суспільного життя. Особливо ж у сфері світської, громадянської духовності. Недарма ж у народі мовиться: на Бога уповай, але й сам робити не забувай. Тим більше, що й великий Пророк відродження нашого національного духу застеріг: “Ми не раби його, ми — люди”. Та саме в цьому чи й не основна проблема. Про що може свідчити факт, що того ж 2004 року незадовго до радісно-усміхненого, мирно-пісенного протесту проти владних зловживань на президентських виборах наш парламент висловився проти відзначення на державному рівні 190- річчя Т. Шевченка, але проголосував за відзначення 80-річчя комсомолу? Видно, нашим парламентарям, як і пробузинівським “щелкопьорам, іскатєлям мєст”, як висловився колись Микола Некрасов, уже не актуальним видається життєвий і творчий подвиг Кобзаря, оскільки він, мовляв,
Іван Фізер “Звитяга”
у своєму “Заповіті” та й інших заповідально-волелюбних творах закликав до кровопролиття. Але ж наш великий Тарас не був воєначальником чи більшовицьким комісаром, які саме в такому плані використовували окремі поетові рядки. Він був лише великим поетом-революціонером — геніальним виразником думок і почувань свого народу. А тому його заклик “…вставайте. Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю волю окропіте...” — не наказ військовика, що за всяку ціну прагне добитися перемоги, а метафора. Тобто, лаконічне і ємке художнє узагальнення різних форм боротьби за свободу, серед яких найперша — “рвати кайдани”, кайдани доктрин, догм, стереотипів, суєсловія і лицемірства, у які закуто волелюбний дух нації. І в такому розумінні цей заклик цілком співзвучний із формулою “свободою не можна тільки користуватися, її повсякчас треба обстоювати”, що належить перу польського поета Кароля Войтили, який став у наші дні, на порозі ХХ—ХХІ століть, найпопулярнішим священнослужителем — Папою Римським Іваном Павлом II. Отож ті, хто намагається і нині, в часи становлення державної незалежності України, всіляко компрометувати і глумитися над творчістю і самою постаттю Шевченка, виявляють себе справді злими ворогами не лише українського народу, а й самої ідеї свободи людини, свободи народів. І про це не дають забути як сам Кобзарів “Заповіт”, якому в грудні минає рівно 160 (а нашій народній українській революції — перший рік), так і парламентські вибори, що своєю наростаючою напругою вже тепер викликають враження політичних хурделиць над небезпекою знову ж таки “двох прірв”. І важливо зауважити, що суть першої з них проникливо розкрив найперший продовжувач революційного подвигу Кобзаря Іван Франко. Зокрема у заключному творі своєї заповідальної тетралогії, що його він написав у формі відкритого листа до молоді рівно сто років тому, на самому початку першої російської революції. Передрікаючи в ньому неминучий “упадок абсолютизму”, монархії, одноосібної влади царя, імператора, він водночас привертав увагу до наступника, що прийде на зміну тому абсолютизму із його трьома доктринами — “православіє, самодержавіє, обрусєніє”. “Сей наступник, — писав Франко, — не який-небудь сфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначив свою фізіономію вже в дотеперішній Росії”. Коротше кажучи, це буде все той же доктринерський за своєю природою російський лібералізм, який, успадкувавши із царської тріади лише дві останні доктрини, тобто “ідею нероздільності і єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища”, не пощадить заради їхнього втілення ні націй, ні конкретних живих людей, продовжуючи ту ж “політику руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для “добра” центра”... І цей лібералізм функціонує й нині не лише за межами уже нібито незалежної України, у нібито імперлібералізованій Росії. Він активно культивувався саме “на нашій не своїй землі” у складі не лише царської, а й більшовицької імперії. Його задатки “систематично плекала, підготувала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільство ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне,
погорджувати ним як дрібним і ретроградним, або ломити його, як незгідне з однопільним характером Росії”. І найяскравішим підтвердженням цього є нинішні наростаючі атаки імпер-інтершовінізму на державність української мови при фактичному витісненні її з українського інформаційного простору. Про представника “другої прірви”, якого ми нині бачимо в образі “крутого бізнесмена”, “нового українця”, “нового русского”, І. Франку не довелося говорити. Бо та, перша, російська революція, з огляду на початок якої він писав свого листа, була російським царизмом роздавлена, а її продовження, уже по смерті Каменяра, друга революція, зазнала поразки внаслідок збройного контрреволюційного перевороту, вчиненого найкрутішим за всіх крутих політиків російським більшовизмом. Кинувши народові популістське гасло “фабрики, заводи — робітникам, земля — селянам, хліб — голодним”, розправившись найперше зі своїми союзниками по перевороту — есерами, він утвердив на 1/6 земної кулі таку систему, на адресу якої І. Франко чітко висловився ще до свого “заповіту”: “народна держава” у разі її утвердження на марксистсько-енгельсівських засадах “сталась би величезною народною тюрмою... А де немає росту, розвитку, боротьби і конкуренції у сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій”. І далі: “Все, що йде поза рамки нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації...”
Отакий він і є — представник другої “прірви” — скоробагатькоприхватизатор, олігарх, новоявлений нащадок “чумазого” початку XXI століття. Якому “без надобності” не тільки Котляревський як уславлений зачинатель нового українського письменства, а й сама Україна з її державною незалежністю і державністю української мови. Цей новоявлений “герой нашого часу”, нерідко вчорашній інтерідеолог вчорашньої компартократії, виявивши майстерність проходження “між крапельок” учас розвалу “великого и могучего”, перш за все дбає про свій нажитий на народному зубожінні капітал. Тому він охоче приміряє теперішню доктрину глобалізації до своєї заповітної мрії — якщо не створення власної бізнесімперії, необмеженої будь-якими кордонами, то принаймні такого убезпечення власного, родинного, кланового капіталу, якому б не загрожувала будь-яка реприватизація, а тим більше та експропріація, яка була здійснена більшовизмом під бадьорі заклики — “кто был ничем, тот станет всем”. Тож маючи таких представників двох ненаситних “прірв”, чи можна дивуватися, що, як твердять учені-медики, зокрема ж таки, Російської Федерації, народи не лише Росії, а й пострадянського простору спіткало незнане досі лихо скорочення тривалості життя і такого зростання смертності, яке належить класифікувати лише як “надсмертність”. При цьому основна його причина вбачається, звичайно, у погіршенні, але не стільки економічного, скільки емоційного стану суспільства, зумовленого ескалацією, прогресуючим наростанням гнівливості, ворожості, цинізму, озлоблення. І зрозуміло, що цей “букет” — не виключне породження нашого часу. Його коріння — у глибині віків. Зокрема й віків нашої історії. І як тут не згадати давньоіндійського вислову: “Плід перемоги — ненависть, доля переможеного — печаль. Спокійний і щасливий той, хто відмовився і від перемог, і від поразок”. Разом із тим маємо дякувати Богові, що на цьому нашому тернистому шляху, з’являлися високодостойні Люди, які глибоко вірили в непереможну місію любові до рідної землі та любові до ближнього. Адже вони, згораючи у протиборстві зі злом, переймаючи ту віру від попередників, передавали її своїм наступникам як Священний Заповіт, що узагальнює досвід особистий, національний, загальнолюдський. Таким, зрештою, став і “заповіт” І. Франка (написаний через 60 років після Шевченкового “Поховайте та вставайте”), що в поетично-філософській поемі “Мойсей”, лірико-романтичній прозі оповідань “Під оборогом” і “Сойчине крило” та публіцистичному зверненні “Одвертий лист до галицько-української молоді”, поєднавши біблійні мотиви з конкретикою сучасності, кликав нові покоління борців за національне визволення змобілізовувати всі свої сили, твердо стоячи на тім, на чому стояв сам, посилаючись на чеського поета: У зорях небесних великий закон Написаний золотолитий, Закон над закони: свій рідний край Над все ти повинен любити.
z
Віктор КОСЯЧЕНКО, доцент, кандидат філологічних наук, заслужений працівник освіти України
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
