Тема для медитації · с. 10сторінка оригіналу ↗
НА ПОРОЗІ РАДОСТІ
Слово Просвіти, №52 за 2005 рік
Фото О. Цеацури
І звідки взятися тій радості, коли немає свята на душі? Коли перебираєш дні й не бачиш просвітку й великої мети? Та що мети — себе не бачиш у цьому мільйонноголосому хорі. А найгірше, коли й хору не чуєш: лише гавкіт у вольєрі... Виходжу з роботи просто на Хрещатик. Вітрини виблискують святковими написами, іграшками, бутафорними подарунками. Всі готуються до Нового року й наперед радіють — наче після святкування не настануть такі самі дні. Та бачили ж уже, й не раз... На поснулі дерева понавішували святкові гірлянди. В сутінках самих дерев не видно, і вогники видаються чудернацькими фігурами, завмерлими в повітрі. А підійдеш ближче — такі безглузді вони на голому гіллі, ніякої таємниці...
Чим повіншуєш мене в цей ранок Різдвяний? Мороз на волоссі твоїм співає так тонко, зривається хмаркою з вуст біле ягнятко, теленькає дзвоник його перед нашим порогом. Відчиняться двері — ввійдуть три царі до господи і сядуть край столу, край чистого білого поля, і зійде під обрусом яра пшениця, і зійде з престолу до столу Свята наша баба Докія. Що перший — Микола, кладе калачі аж по груди: — Мой, жінко, — гукає до баби, — чи ти мене видиш? — Та виджу тебе, чоловіче.
Штовхаю скляні двері метро, і раптом... повертаю назад. Не хочеться під землю. Переходжу вулицю, сідаю на автобус і їду вгору по Грушевського — до Лаври. ...Вступаю в засніжену обитель — і світ по той бік воріт одразу гасне. У храмах світиться, через вікна видно ікони, а людей наче й немає — так тихо. Хіба ледве чутно пройде чернець, гляне на тебе — й одразу викреслить із поля зору. На оглядовому майданчику за майстернями художників — теж нікого. Із темряви ледве вгадується Дніпро, і не відрізниш, де ще Дніпро, а де вже небо. Відчуваєш тільки простір і глибокий спокій. Земля увібрала тепло, вкуталась і заснула.
Земля заснула, і стиха стало сходити небо. Дерева здійняли руки і ловили мерехтливий сніг, і мовби дякували. Сніг злегка, поволі вимальовував їхні контури, і вони все чіткіше проступали в темряві. А разом із ними — і мій силует. …Сідати в автобус не хотілося, і я йшла пішки до “Арсенальної”, потім — униз по Грушевського до Хрещатика, потім через весь Хрещатик... Отак ішла б і йшла по вогнистому Києву, вбираючи нестримне передчуття свята, і радості, і нових перемін. Це ж так усі казки починаються: нема ні щастя, ні надії, і раптом... Ну що ж, початок уже є, а “раптом” — десь от-от, за рогом. У Новому році.
z
Марія ЛИТВИН
ВІЧНІСТЬ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
