Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · с. 12сторінка оригіналу ↗

НАД ПОЛЕМ СОХЛИМ МЕРТВІ ВІТРЯКИ…

Слово Просвіти, №52 за 2005 рік

3 грудня 1923 року в Київському оперному театрі імені Т. Г. Шевченка відбувся літературний вечір, який став одним із заходів, присвячених зустрічі великої групи київських і харківських письменників під гаслом “На шляху до єднання”. Змордована революцією і громадянською війною, голодом, холодом і тифами Україна почала оживати, і свого місця під сонцем шукали літератори. Журнал під назвою “Нова громада” (уявіть собі: “загальнокооперативний, економічно-науковий і літературномистецький селянський часопис”) опублікував груповий знімок, на якому я нарахував 23 особи: 22 чоловіки й одна жінка; вони стали кістяком літературних студій “Гарт” і “Плуг”. Майк (власне, Михайло) Йогансен сидить поруч із М. Хвильовим — вони добре розуміли один одного й тоді, коли йшлося про грандіозні перспективи комуністичної перебудови світу, і тоді, коли треба було обстоювати самобутність української мови й літератури, захищати її від домашньої і московської ідеологічної жандармерії. Народився Йогансен у передмісті Харкова восени 1895 року. Від батька успадкував працелюбність і гарну німецьку мову, від матері — Ганни Крамаревської — гостроносий профіль, блискучі очі, фотографічний портрет Шевченка, а також Vrohnatur und Lust zum Fa- bulieren (скромність і нахил до фантазій — так про це говорив батько). Вчився, а далі викладав у Харківському університеті і його Полтавській філії (історичний курс української мови). З автобіографії: “Уже бувши гімназистом, писав вірші — російською і німецькою мовами. Ці вірші не задовольняли і були спалені купно щось у 1916 році. Року 1918 почав писати вірші українською мовою і знайшов, що вони виходять природніше”. Йогансен працював у різних жанрах, але в історії літератури лишився насамперед як поет. Жартома скаржився, відповідаючи на запитання анкети “Універсального журналу” (1929): “Не перемінивши своєчасно прізвища на “Грецюк” або “Стецюра”, бисть замовчан від щирої української критики”. Насправді Йогансен був фігурою дуже помітною на літературному небосхилі; тримався, умовно кажучи, ближче до лівого флангу, але був саме поетом, а не “братішкою”, і не мав схильності до епатажу й скандалів у стилі Семенка. Грав у футбол і теніс, полював на качок, палив люльку — і був симпатичний Олександрові Довженку, який намалював прекрасний портрет поета. Їхнє знайомство було плідним. Йогансен (разом із колишнім отаманом Юрком Тютюнником, якому радвлада начебто вибачила війну проти більшовиків) написав сценарій для фільму “Звенигора”. Ця стрічка була четвертою, яку зняв Довженко, — і першою, яка започаткувала його славу; поява фільму на екранах України (1928) стала справжньою мистецькою сенсацією. Герой картини — тисячолітній дід Невмирущий — упродовж життя шукає скарб для себе й людей. Реальний, символічний і фантастичний плани подій перетинаються начебто випадково й невпорядковано, а насправді творять потужну ауру народної і саме української поетики. Сценарний силует, збагачений потужною інтуїцією Довженка, почав жити новим життям; Йогансен із захватом спостерігав за фантасмагоричним дійством на білому екранному полотні. Юрка Тютюнника невдовзі розстріляли; Довженка “в інстанці- Наполеон, не Кант,//А слюсар по ремонту на Землі”. Була революційна романтика, і було відчуття не лише своєї причетності, а й відповідальності за “ремонт”. 1921-го року М. Йогансен, В. Сосюра і М. Хвильовий видають “Наш універсал”, рядки його засвідчують настрої багатьох митців: “Не з негативною програмою руйнування того, що саме розкладається, ідемо ми торувати нові шляхи, а яко співці живої творчості пролетаріату, яко поети-піонери в яскравий світ — комунізм. […] Наші лави крилаті спаюватимемо залізною дисципліною робочих ритмів і пролетарських метафор. У цьому попередники наші й пророки Шевченко і Франко. […] Мову українську беремо, яко певний і багатий матеріал, даний нам у спадщину тисячолітніми поколіннями батьків наших — селянства українського”. Зауваживши, що поміж трьох авторів універсалу маємо лише одного українця Сосюру, а Йогансен і Хвильовий (Фітільов) є етнічними німцем і росіянином, скажемо, що власне з нього (а не з кремлівських директив) маємо хронологізувати те, що згодом назвали “українізацією України” і що насправді мало б стати просто свідомим українством. До слова, в 1923 р. Йогансен видав підручник “Украинский язык” (який, звісно, міг стати в пригоді лише тим, хто нашу мову насправді хотів знати). У 1921—1923 роках публікуються поеми “Комуна” та “Революція” — місцями органічне, а місцями химерне плетиво космічних ноті буденних прозаїзмів, експериментів із ритмом і римою та класично-прозорих рядків. “І знаю я: із піснею Комуни//Я перейду поля й тисячоліття,//В полях пісень співатимуть баюни//І ввечері їм віритимуть діти”. І поруч — через сторінку чи дві: “А ви, під чоботом черви// Рожеві і жовті,//Погасли вам лозунги,//Заялозено гасла,//Ви, що жовтий червень//Зробили з червоного жовтня,//Коли б час повернувся назад…” Індустріально-урбаністичні мотиви — неодмінна ознака тогочасної “просунутої” поезії — декорують вірші Йогансена, але часом “в лоб” і скучно, а часом сказати б, по-людськи. Маємо таке: “Споживається дев’ять процентів енергії,//Решту бухкають марно у хмари…”, але читаємо, як “син Гервазіуса” відчуває саме те, що можна відчути, але не можна розказати “у відсотках”: Гуркоче, свище і летить Із краю в край, із краю в край. Підводиться і падає магніт. І виринає з пам’яті трамвай, На повороті хилиться й рипить І замикає. Виростає гай… Машина мріє. Хилиться магніт. Хвильовий у цьому сенсі (як і взагалі) був категоричнішим — він уже бачив деморалізацію й машинізацію прийдешнього: “Скоро ми зовсім забудемо тиху задушевність і будемо не то машинізованими хижаками, не то хижими машинами” (“Повість про санаторійну зону”). Скидається на те, що поетика Йогансена вібрує у двох вимірах — агітаційному й ліричному; при цьому не виникає враження (принаймні в мене), що один із цих вимірів є штучним чи силуваним: Михайло-Майк є такий, який він є. Скупий на епітети й метафори традиційного звучання; схильний шукати й знаходити визначення і порівняння чи то занадто неточні, чи-то занадто точні, але, сказати б, незручні для сприйняття, а часом — годні дратувати: “Зубило під цвях зубами забивай, товариш”; “мов сон коня перед сосновим боєм”; “хворий з рукою на сивих очах”; “із-за рогу вагони, мов ворони”; “Тільки з снігу гола стерня//Підпирає за трупом труп”; “сказав комдив,//Слова зібгавши в жменю”; “мов невірний апостол,//Обіймаю осику розп’яту”; “Батальйону нема. Є люди,// Що їх оце зарубають…”; “за лінію лісів гнав гоном потяг-пес”. Додаючи до цього ламану ритміку, Йогансен наче веде читача зруйнованою дорогою, битим склом і цеглою, і то дуже швидко — власне, штовхає в плечі. Хочеться відпочити… І натрапляєш (радісно) на щось по-дитячому спокійне: “Ось іду по рейці і хитаюсь,//Чи дійду до краю, чи впаду…//Ліс ліворуч, мов зелений заєць,//Задивився на мою ходу”. Але перепочинок закороткий, бо через дві строфи все стає не таким, як здалося: “Я іду по рейці і хитаюсь,//Чи дійду до віку, чи впаду.//Ліс спинився…” Відповідаючи на запитання вже М. Йогансен. Портрет роботи О. Довженка згаданої анкети “Універсального журналу”, Йогансен скаржиться: “Написав сценарій “Звенигора” і бисть старанно замовчан. Бисть обікраден многократнє і многообразнє від багатьох поетів”. 1929-го року, коли публікувався цей текст, працелюбний поет ще не знав однієї дивної речі (про яку й досі ніхто ніде не написав). Мова про те, що один із найперших його віршів “Балада про трьох хлопців” (1923) і три-чотири фраґменти з циклу “Балади про війну і відбудову” (1933) є і сюжетною, і лірично-емоційною канвою, по якій Ю. Яновський вишивав своїх уславлених “Вершників” (1935) (за що “бисть” проголошений живим класиком). Не йдеться, звичайно, про плагіат: сто сторінок прози не є еквівалентом двадцяти сторінок поетичних, проте… Утім, і Яновський — як Йогансен — заплатив свою ціну за щастя лишатися українцем в СРСР. Ідеться, звичайно, про плагіат; порівняно з віршами Йогансена проза Яновського на- “Син Гервазіуса, я, Майк Йогансен, — прямий нащадок діда свого діда, що був писарем у селі Екау Митавської губернії — перші свої вірші вирізав ножем на дверях льоху. І хоч опускалося коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старовину, перші вірші свої я вирізав на дверях льоху німецькою мовою і, мавши вже 9 літ, дуже розумно філософствував про старість і смерть. [...] Отже, я умру в 1942 році і, оселившись в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Сервантесом. Але я буду з ними говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу”. Майк Йогансен, Автобіографія (1929)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин