Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗
МИСТЕЦТВО ² КОРДОНИ: УЯВНІ ² РЕАЛЬНІ
Слово Просвіти, №52 за 2005 рік
А чи знаєте Ви, шановний читачу, що і серед художників є свої “оскароносці”? Тобто існує вельми престижний міжнародний конкурс Рона Хаббарда в Америці, перемога в якому прирівнюється до кінематографічного “Оскара”. І от нещодавно відбулася сенсація — на останньому конкурсі (переможці, до речі, визначаються анонімно) серед дванадцяти лауреатів виявилося троє молодих українців — кияни Ольга МАДЯР, Олексій ПАРАМОНОВ і полтавець Юрій БОБРИКОВ. Із першими двома у нас відбулася бесіда. Але спочатку — кілька слів про сам конкурс, що називається “Письменники майбутнього” й “Ілюстратори майбутнього”. Хаббард, будучи найпопулярнішим фантастом (автором, до речі, “Діанетики”), знав, як складно письменнику-початківцю пробитися, тому заснував цей конкурс саме для того, аби допомогти молодим авторам. Він також розумів, що не менш складно художникам-ілюстраторам. Тому й з’явився конкурс-тандем, де письменник і художник ідуть пліч-о-пліч. Судді на цьому конкурсі — виключно світові зірки, живі легенди. Із художників: Боб Еглтон і Френк Фразетта. З письменників — Фредерик Пол, Енн Маккефрі, Хол Клемент, Роберт Сильверберг, їх заслужено вважають класиками світової фантастики. Конкурс Рона Хаббарда — це грошові призи, безоплатний проїзд і проживання, екскурсії, майстер-класи. А ще — церемонія нагородження, телебачення, преса, голлівудські кіно-й музичні зірки, у фіналі реально можна познайомитися з Шерон Стоун, Томом Крузом, Джоном Траволтою, Чіком Коріа... Але всього цього наші лауреати не побачили, бо їх до Америки не пустили. Однак усе по порядку.
— Яким чином Ви втрапили на цей знаменитий конкурс? Ольга Мадяр: Конкурс і справді в усьому світі має солідне реноме. Але в Україні про нього нічого не відомо. Лише завдяки Інтернетові я знайшла англомовну інформацію. Згідно з умовами, відіслала три чорно-білі графічні роботи, успішно пройшла півфінал, тоді мені надіслали оповідання англійською одного з переможців-письменників, я намалювала ілюстрацію і відіслала поштою. І раптом приходить повідомлення, що я стала фіналісткою-переможцем і мене запрошено на тиждень в Америку на почесну церемонію нагородження, а також на тижневий семінар — тобто на розкіш спілкування. Зазвичай церемонія нагородження відбувається в Лос-Анджелесі — у Голлівуді, але цього разу американці вирішили зробити ще крутіше — церемонія нагородження проводилася у тільки-но створеному музеї фантастики в Сієтлі. Але ми туди не потрапили! — Чому? — Американське консульство не дозволило. Там вирішили, що ми з Олексієм Парамоновим потенційні емігранти. Саме з таким формулюванням нам видали довідку. Ні клопотання американців-організаторів, ні клопотання Міністерства культури України не допомогли. Коли я йшла в американське консульство на співбесіду-інтерв’ю, уже знала, що неодруженому Олексію Парамонову відмовили. Я дуже ретельно підготувалася: взяла свідоцтво про одруження, свідоцтво про народження дитини, довідку про доходи мого чоловікавідеоінженера, який за нашими мірками непогано заробляє, довідку про те, що я власниця земельної ділянки, що в мене одинока мама тощо. Але нічого не допомогло. Усі призи ми отримали поштою. Їх, до речі, нам довго не видавали, бо трапилась якась бюрократична плутанина. Запрошення, на щастя, залишається дійсним. Може, наступного року пощастить поїхати. — Олексію, а як Ви сприйняли такий похмурий поворот долі? Олексій Парамонов: Вийшов із консульства і викинув ту довідку. Я цим особливо не переймався, бо вважаю, що перемога у будь-якому конкурсі не є трампліном, з якого одразу стрибнеш до зірок, усе в сучасному світі відбувається поступово, діють закони арт-бізнесу, в який дуже важко пробитися завдяки якійсь одній акції. Це не повинно засмучувати художника, треба просто працювати, постійно себе утверджувати, робити багато виставок. Шкодую лише за тим, що не зміг подивитися іншу країну. — А щось у Вашому статусі змінилося після того, як Ви стали переможцем? Україна Вас пригорнула? О. П.: Розумієте, ходити і кричати, що я виграв конкурс Рона Хаббарда і на цій підставі вимагати якісь солідні замовлення — не етично. Головне, що мої картини подобаються у нас і що їх зрозуміли на Заході. — Чому Ви обрали фантастичний напрямок? О. П.: Узагалі-то мій напрям можна назвати символізмом, ще я називаю його соцреалізмом, тобто, соціальним реалізмом. Хоча, звичайно, це жарт. Я не прив’язаний ні до яких “ізмів” і показую в своїх картинах те життя, яке бачу. Зупинятися тільки на фантастиці я, зрозуміло, не збираюсь. Як казав Бальзак, художник повинен розмірковувати з пензлем у руках. Я не можу стверджувати, що обрав фантастику чи символізм, то-
Ольга Мадяр “Острів Сіам”
му що це модно і продається. Я малюю те, що мені подобається. І не люблю, коли на виставках художники декларують промови-концепції. Рембрандт або Рєпін ніколи не проголошували якихось концепцій, а ту маячню, яку казав Сальвадор Далі, зараз ніхто не згадує, пам’ятають тільки його картини. — Пані Олю, а чому Ви взяли участь у конкурсі саме наукової фантастики? О. М.: Якби я знала загалом, які є міжнародні конкурси, то і в них узяла б участь. Але річ у тім, що в Україні це майже секретна інформація. Про інші конкурси я просто не знаю. Хоча, певно, Міністерство культури повинно таку інформацію відслідковувати й оприлюднювати, аби піднімати вітчизняними талантами реноме країни. Як професіонал-ілюстратор, я маю вміти малювати все, наприклад, проілюструвати казку, підручник математики або телефонний довідник... Мені здається, що на початку XX століття говорити про стилі і напрями було доцільно, а в XXI столітті це втратило сенс, зараз не існує навіть моди в одязі, є певний дизайнер, що уособлює певний напрямок. Тобто очевидна персоніфікація. О. П.: У принципі це питання не художника, це питання глядачів, а взагалі, це — питання часу. Художник не повинен замислюватися про стиль, він повинен просто малювати. О. М.: Відсилаючи роботи на конкурс, я навіть не думала, що їх визнають як фантастичні. Але так сталося. — Хоч що б там казали, але Ваші твори фентезійні, містичні, є в них певна магія... О. П.: Головне, щоб у них не було штучності, висмоктаності з пальця. Східний мислитель Ошо висловився: “Люди здатні аплодувати феєрверку, а не сходу сонця”. Щодо магії і підсвідомості, то цю тему дуже розкручував згадуваний мною Далі. Але мені здається, що він обманював не стільки себе, скільки глядача. Це все були рекламні ходи. У багатьох його картинах є настрій, їх цікаво розглядати, але іноді не зрозуміло, що він хотів сказати. Коли його запитували, Далі відповідав, що то його підсвідомість малювала, він сам не знає, що це таке. Я ж у мої картини закладаю певні ідеї і мені важливо, щоб вони були зрозумілі людям: українцям, іноземцям, освіченим і не дуже, білим, чорним, жовтим... Головне, щоб люди мене розуміли, і разом із цим не хочу опускатися до рівня плаката. До речі, я своїх картин не моделюю і не конструюю. Зазвичай приходить якась ідея в готовому вигляді, залишається тільки перенести на полотно. О. М.: У мене, певно, все відбувається навпаки. Я йду від асоціацій: від почутої фрази, від музики... Якось я почула слова “острів Каліпсо”, асоціацію, що виникла, виклала на акварельний папір, зробила роботу. Тобто я починаю інтуїтивно малювати сама не знаю що. І потім раптом виходить щось цілісне. Я ніколи не тримаю всієї картинки в голові одразу, я так не бачу. — Чи повинен сучасний молодий художник бути також шоуменом, менеджером, аби просувати свою творчість в умовах України, де митець, як правило, не може собі дозволити власного агента? О. П.: Мені здається, це треба робити, але щоб шоу-бізнес не виходив на перший план, тобто, коли
Олексій Парамонов “Ходіння по водах”
z
наріжним каменем стає розкрутка, а не робота. О. М.: На жаль, сучасна дійсність вимагає цього, але не всім талановитим людям дано бути шоуменами і продюсерами. Щасливчики вибиваються в перші ряди. У будь-якому разі вважаю, що в сучасній Україні вкрай потрібно більше приділяти уваги художникам. У нас дуже сильна образотворча школа світового рівня. А спонсорують, як правило, співаків і спортсменів. О. П.: А я вважаю, що художникам не треба приділяти ніякої уваги, особливо з боку держави. Бо якщо розпочнуться якісь державні програми, потечуть якісь кошти, то ми знову повернемося до Спілки художників, до закупівельних фондів і до блату. Наші люди люблять мистецтво і хоч живуть не дуже добре, але витрачають гроші на картини. Якщо вся Україна буде жити краще, а люди, відповідно, заможніше, то це й буде підтримка для художників. Люди не дурні, вони розуміють, де картина зроблена з душею, де мистецтво, а де просто піар, кіч і “злоба дня” — аби тільки продати. О. М.: А я не згодна з тим, що художникам не треба приділяти ніякої уваги. До революції Терещенки брали на повний пансіон талановитих людей, забезпечували полотном, пензлями, фарбами, організовували виставки. І виростали великі художники. А нині що? Я вважаю, що свої повинні любити своїх, і це має бути державною політикою. Так в усіх цивілізованих країнах робиться. Ну, хоча б започаткували нові всеукраїнські конкурси для художників...
Володимир КОСКІН
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
